Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенів, 21.07.1906 – 21.02.1942) прожила недовге, але буремне життя, доля їй відміряла лише неповних 36 років. Народилась і спочатку жила в російськомовному середовищі, яке до переїзду за кордон – спочатку до Польщі, потім до тодішньої Чехословаччини – ніколи не становило проблеми, зазначала, не змушувало до роздумів, тим більше до принципових змін.
Олена Теліга з батьком Іваном Шовгенівим, міністром уряду УНР, дісталась до тодішньої Чехословаччини в 1922 році, коли їй було всього 16 років. Тут на Матуральних курсах у 1923 році здобула атестат про закінчення середньої освіти. У 1923–1929 навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі.
Знайомство з земляками, наголошувала, стало тим скарбом, який до кінця життя підтримував, давав силу долати всі перешкоди.
Зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою прийдеться багато попрацюватиОлена Теліга
Потужний вплив українського інтелектуального середовища на чеських землях змінив усе: погляд на незалежність України, на потреби земляків, на українську мову.
У листі до Дмитра Донцова з Подєбрадів 17 жовтня 1928 року Олена Теліга пише: «Зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною».
Згодом, у 1934 році під час однієї вечірки в празькому Народному домі на Виноградах відбулась подія, яка назавжди, до кінця життя визначила український, і не тільки мовний вибір Олени Теліги.
Та мова – мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!Олена Теліга
«В товаристві блискучих кавалерів ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто, і невідомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня». Всі з того реготалися.. А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила куланом по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова»! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!». Я круто повернулась і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулась. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». Про цю для Олени Теліги одну з найважливіших подій повідомив «Вісник» (том 2, 1934 рік).
А в 1924 році на концерті в празькому Студентському домі Олена Теліга, точніше – тоді ще Лєночка, Лєна познайомилась з кубанським козаком, студентом Української господарської академії, знаним бандуристом Михайлом Телігою (8.11.1900 – лютий 1942) – майбутнім чоловіком, який на вечорі грав на бандурі й співав українські думи. З того вечора й до останнього дня життя вони ніколи не розлучались, «Михайлику, єдиний, зустріч моя найсвітліша!» – так звертається Олена 30 квітня 1925 року у листі до свого чоловіка.
У Подєбрадах вона зблизилась також з іншими студентами академії – поетами Галею Мазуренко, Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, під час зустрічей вони читали свої вірші, ділились думками про Україну, з бігом часу все гостріше виринало питання: як вирватись з імперських «обіймів». Відповідь була одна – в боротьбі відстояти незалежну Україну.
Наша «українськість» не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компромісиОлена Теліга
Після переїзду до Польщі в 1929 році у Варшаві Олена Теліга стала активною членкинею української громади, зблизилась з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною (1902–2005), яка на довгі роки стала її найближчою подругою. Багата кореспонденція між ними й нині є унікальним джерелом історії формування поглядів Олени Теліги на людські взаємини, на ставлення до рідного дому, до української історії.
Ось одна з думок Олени Теліги в листі до Наталки про її український вибір: «Наша «українськість» не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компроміси».
Поезія Олени Теліги цього періоду тісно пов’язана з роботою у «Віснику», який об’єднав поетів Леоніда Мосєндза, Євгена Маланюка, Олега Ольжича і Олену Телігу у «квадригу», що ніколи не розійшлась, «Квадригу», яку назавжди з’єднав біль за долю рідної землі.
З початком війни Олена Теліга вирушає в Україну, у Львові з головою пірнає в підготовку до виїзду до Києва, боляче сприймає розбіжності в середовищі українського націоналістичного руху: «Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку і наших рук, а не спорів і міжусобиць». Олена Теліга понад усе рвалась до Києва, не зупинили її застереження поета, археолога, активного діяча ОУН Олега Ольжича (8.07.1907 – 10.06.1944, Заксенхаузен), який попереджав про велику небезпеку арешту.
Але ідея про «нерозривний зв’язок крові – братерство в народі» була сильнішою, перемогла страх і небезпеку. В Києві Олену обирають головою Спілки письменників України, вона вступає до лав Української національної ради, заснованої у жовтні 1941 році з ініціативи Олега Ольжича, займається формуванням бібліотеки спілки. В роботі її підтримує чоловік Михайло Теліга, який у листопаді також переїхав до Києва.
В окупованій німцями столиці швидко дісталась під нагляд правоохоронців Спілка письменників України з Оленою Телігою на чолі, довелось також кілька разів міняти місце проживання.
Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінцяОлена Теліга
Відкинувши настійливі перестороги товаришів про небезпеку арешту, новий 1942-й рік Олена Теліга вирішила вперше у своєму житті зустріти в рідному Києві. 9 лютого у приміщенні Спілки Олену Телігу гестапо арештувало. Передбачаючи небезпеку, вона попросила: «Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».
Михайло Теліга до Спілки письменників не належав, він добровільно приєднався до арештованих тоді письменників Івана Ірлявського (17.01.1919 – лютий 1942), Костя Гупала (жовтень 1907 – лютий 1942). Їх усіх, і Олену Телігу, гестапо розстріляло в Бабиному Яру, найімовірніше, це сталось 21 лютого. Сповнились пророчі думки, якими свого часу Олена поділилась з товаришем-однодумцем поетом Леонідом Мосєндзом:
«Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання».
Перша збірка поезій «Душа на сторожі» побачила світ у 1946 році, й інші твори Олени Теліги вийшли вперше посмертно на еміграції. В Україні видані її «Листи і спогади» (два видання: 1999 і 2004 років) та збірник творів і документів «О краю мій...» (два видання: 1999 і 2006 років), а також «Вибрані твори» (2006).
У Подєбрадах на будівлі замку, в стінах якого працювала Українська господарська академія і де навчалась Олена Теліга, встановлена пам’ятна таблиця. Пам’ятник Олені Телізі на місці розстрілу в Бабиному Яру був відкритий у 2017 році.
