БІЛЯ РОБОТИНОГО, Запорізька область – «Відверто кажучи, у нас ледве вистачає сил захистити те, що ми здобули за літо», – каже Ігор, командир батальйону, який брав участь у визволенні Роботиного, найпівденнішої точки, яку українські війська відвоювали на Запоріжжі. «Ми здобули його з великими втратами», додає він.

Кремезний чоловік років 52-х із сіро-оливковим шарфом у стилі кафіє на шиї, він підтримує себе палицею: уламок російського снаряду, що влучив у нього під час боїв за село, все ще є у його нозі.

За 17 місяців перебування підрозділу на півдні України майже ніхто з його бійців не уникнув ушкоджень.

Половина з них загинули або отримали поранення, що унеможливило подальшу бойову службу, зазначив він.

Тепер, через п’ять місяців після взяття Роботиного, єдиною дорогою, що веде до нього, надто небезпечно їздити через близькість російських військ.

Гуркіт артилерійського вогню і свист падаючих снарядів розноситься над засніженим степом. Десятки безпілотників, що висять у небі, помічають практично будь-який рух і атакують за лічені хвилини.

Майже через два роки повномасштабного вторгнення в Україну російські війська ведуть наступ майже на всіх ділянках лінії фронту, в тому числі в Запорізькій області, де розташоване Роботине, за підтримки економіки, переведеної Росією на воєнні рейки.

Здебільшого Україна все ж тримається, незважаючи на невизначеність щодо західної допомоги, брак боєприпасів і нестачу людської сили.

Зупинене просування

Коли в червні минулого року розпочався довгоочікуваний контрнаступ України з метою прориву на Мелітополь, Бердянськ і узбережжя Азовського моря, 65-та окрема механізована бригада, до складу якої входить перший батальйон на чолі з Ігорем, мала підтримувати новостворені натреновані НАТО та оснащені Заходом штурмові формування.

Але оскільки українська спроба швидкої та рішучої атаки за допомогою танків і бронетехніки зазнала невдачі, бригада опинилася на передньому краї того, що назвали «Лінією Суровікіна». Через зволікання із наданням достатньої для контрнаступу техніки, літаків і озброєння Росія встигла вибудувати багатошарову оборону із каскадом російських окопів, протитанкових перешкод і мінних полів.

Поступове просування на південь розпочалося із захоплення стратегічної вершини пагорба на південь від міста Оріхів, яку називають «позицією Х» через форму російського укріплення.

Російські війська витримали п'ять штурмів і були змушені відступити лише після раптової атаки, здійсненої під час ротації. Захопивши висоту, українці не втримали б позиції без боєприпасів, залишених росіянами, розповіли Радіо Свобода солдати бригади.

Після цього кілька українських бригад два місяці пробивалися через російську оборону, перш ніж наприкінці серпня підняли державний прапор у Роботиному.

Через місяць вони повідомили про прорив в районі сусіднього села Вербове, але відтоді їхній рух у бік Токмака, стратегічного автомобільного та залізничного вузла на шляху до Мелітополя, припинився.

За словами Ігоря, просування України вперед було зупинено тому, що – на відміну від успішних кампаній у Харківській та Херсонській областях восени 2022 року – російські війська очікували і готувалися до цього.

Він сказав, що для його бригади бої проти ешелонних формувань на переважно рівнинній місцевості з недостатньою авіаційною підтримкою призвели до втрат 1:5 – п’ять українських втрат на кожного вбитого чи пораненого в бою росіянина.

«Якщо ви думаєте, що після всього цього ми з нетерпінням чекаємо припинення вогню, ви глибоко помиляєтеся: ми будемо битися за кожен сантиметр землі, який ми повернули», – сказав він.

«Навряд чи можливо»

Сьогодні «Позиція Х» – це оглядовий майданчик із виглядом на відвойовану Україною територію.

Щоб дістатися до своїх позицій, більшість з яких були відбиті у росіян, українські військові повинні пройти кілька кілометрів пішки, зазвичай рано вранці, коли видимість погана.

Вони проводять дні й ночі в траншеях і бліндажах, що тягнуться вздовж поламаних обстрілами дерев, що прорізають рівнинний ландшафт – гавані, які пропонують обмежений захист від артилерійського вогню та боєприпасів, скинутих з безпілотників.

Зима на півдні України відносно тепла, температура коливається близько нуля навіть у січні. Проте степовий вітер може бути пронизливо холодним.

Розпалювання багаття чи ввімкнення генератора електроенергії може бути виявлено російськими військами.

Із осені в траншеях та бліндажах зграї мишей і щурів.

Вони лізуть в солдатський одяг, кусають за пальці та спричиняють безсонні ночі. Якщо не придушити, нашестя гризунів може поширити лихоманку, викликану укусами щурів, що може спричинити у солдатів блювоту та навіть кровотечу з очей.

Але ці проблеми бліднуть у порівнянні з постійною загрозою для життя від російського вогню.

За даними розвідників 65-ї бригади, російські війська 2-3 рази штурмують першу лінію оборони України в «тихі» дні та близько 10 разів у «жаркі».

«Кіт», розвідник, підрозділ якого нещодавно взяв у полон шістьох російських солдатів, сказав, що він вважає, що напади здійснюються недосвідченими солдатами, у тому числі колишніми засудженими, і що вони часто перебувають під дією наркотиків.

«Навряд чи можливо воювати в таких умовах», – сказав Радіо Свобода піхотинець із позивним «Дим», який нещодавно воював проти наступаючих російських військ. Росіяни, за його словами, мають перевагу в усіх видах озброєнь і «почуваються тут як удома».

Українські артилеристи та групи безпілотників намагаються запобігти або зупинити ці штурми.

«Наше завдання – прикривати наших хлопців у першій лінії», – сказав Радіо Свобода командир мінометної групи з позивним Ріккі, коли він виходив із крихітного бліндажу, який він уже більше шести місяців ділить із двома товаришами по службі, Вінстоном, який має 26 років, та Батею, якому 48.

Із їхньої позиції можна зрозуміти, що запаси снарядів в Україні скоротилися, лише почувши статистику: на кожні 10 російських снарядів українці випускають один-два. Команда випускає лише п’ять снарядів на день по російській піхоті, сказав Ріккі Радіо Свобода, додавши: «Ми воюємо тим, що маємо».

Після майже двох років боїв у цьому районі обидві сторони дуже добре знають одна одну.

«Доцент», якому 25 років, начальник українського танкового підрозділу, сказав Радіо Свобода, що наразі його команда «знає координати всіх можливих точок на місцевості противника».

Двоє його солдатів, Шахіст і Грек, обом по 54 роки, підрахували, що вони випустили понад 1000 снарядів зі своїх радянських танків Т-72. Обидва служили на радянській базі в Східній Німеччині в 1980-х роках, і через кілька десятиліть обидва були мобілізовані незабаром після того, як російський президент Володимир Путін, який також перебував у Східній Німеччині в 1980-х в КДБ, почав повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.

«Це не найсучасніша зброя, але вона все одно справляється зі своєю роботою», – сказав Грек, додавши, що дрони, особливо безпілотники-камікадзе, становлять великий ризик.

Різні види безпілотників все частіше використовують обидві сторони війни в Україні через їх низьку вартість і високу точність, що дозволяє пілотам націлюватися на рухому техніку та піхоту. Вони також відіграють важливу роль у спостереженні за полем бою в реальному часі та коригуванні артилерійського вогню.

Але оперувати дронами взимку стає складно. Батареї популярних безпілотних літальних апаратів мають менший термін служби при низьких температурах, тому вони зазвичай літають не більше 30 хвилин.

Низька видимість також обмежує їхні розвідувальні можливості, сказав Радіо Свобода 30-річний оператор безпілотника з позивним Джин.

Кількома хвилинами раніше команда втратила дрон одразу після того, як його підняла. На відміну від більшості приземлених безпілотників, які глушать російські системи радіоелектронної боротьби (РЕБ), їхній безпілотник просто роздавив сильний вітер і низькі температури.

«Полетіла в рай для дронів, – розповів товариш Джина Леший, 33 роки,– Їх робили для весілля, а не для війни».

Але дрони, особливо ті, що оснащені камерами нічного бачення, переробили війну, зробивши її небезпечнішою, ніж будь-коли раніше.

Навіть наземні штурми мають на меті частково змусити ворожі війська відкрити свої замасковані позиції розвідувальним безпілотникам і зробити їх уразливими для атак з повітря, повідомили Радіо Свобода солдати бригади.

І, за словами Ігоря, війна в південних степах України досягла рівноваги, яку неможливо порушити без великої кількості ресурсів чи технологічного стрибка.

З огляду на те, що Конгрес США заблокував пакет переважно військової допомоги вартістю 61 мільярд доларів, а щодо майбутньої допомоги ЄС постають питання, неясно, коли ці ресурси можуть надійти – якщо вони колись надійдуть.

Виснаження, невдоволення бюрократією

Крім того, в умовах, коли війна затягується, а Україна намагається реформувати систему військкоматів, дедалі гострішою стає проблема нестачі людської сили.

У грудні 65-та бригада була посилена 57-м окремим стрілецьким батальйоном. Попередні 13 місяців підрозділ провів бойові дії в Бахмуті та інших районах східного Донбасу, які пережили одні з найзапекліших бойових дій війни.

Члени підрозділу поспілкувалися з Радіо Свобода у покинутій школі після своїх перших боїв у районі Роботиного.

10 чоловіків, помітно виснажених, а деякі з них відчували сильний фізичний біль, відверто говорили про невдоволення ставленням до них військового керівництва та армійської бюрократії.

Солдати висловлювали гнів на медичні комісії, на лідерів високого рівня, які вирішили перемістити їх на південь, і на те, що їм доводиться воювати, незважаючи на втрати та те, що вони назвали браком зброї.

«Якби я знав, як до мене ставитимуться в армії, я б не пішов», – сказав 58-річний Микола, солдат, який пішов воювати майже два роки тому.

Батальйон зазнав великих втрат і не мав часу на відновлення, кажуть бійці. Більшість його членів, селян і робітників із Чернівецької області, пішли воювати добровольцями.

«Більшість із нас прийшли на патріотизмі, і більшість уже мертві», – сказав 41-річний військовий із позивним Лютий.

За словами одного медика, середній вік бійців батальйону – 47 років, тобто більшість із них пішли в армію вже з пораненнями та хворобами.

Декілька чоловіків розповіли, що намагалися покинути передову, але військово-лікарська комісія відхилила їхні прохання.

Троє розповіли, що їх відкрито або через натяки просили дати хабарі в обмін на дозвіл залишити фронт за станом здоров'я.

«Трумен», психолог батальйону, сказав Радіо Свобода, що моральний стан солдатів «важкий» і що деякі залишили підрозділ, щоб отримати психіатричне лікування.

«Невпевненість у майбутньому додає песимізму», – сказав він.

Повернувшись у штаб 65-ї бригади, Ігор залишався непохитним, дивлячись на монітори, на яких відображалася зйомка з поля бою в реальному часі.

Він сказав, що підрозділи з хорошим керівництвом і командирами, які долучаються до бою на землі, підтримують кращий моральний дух. Він також стверджував, що система військкоматів давно потребує реформування.

«Одна кампанія успішна, інша ні», – сказав він.

«Важко воювати без літаків, мало танків, мало артилерії та є дефіцит боєприпасів, але якщо план А не спрацює, у нас є план Б і С. Ми будемо їх бити безпілотниками, ми будемо проводити партизанські рейди в їхній тил. Ми будемо битися, поки не помремо».

(Оригінал публікації на сайті RFE/RL)