Навколосвітня подорож мандрівника з України ледь не завершилася в іранській тюрмі

Артемій Сурін став першим українцем, якій об’їхав навколо світу за 280 днів. Відомий український мандрівник вже був близький до завершення своєї подорожі, коли його затримали в Ірані за підозрою в шпигунстві. За нього вступилося українське посольство: Суріна звільнили з в’язниці через кілька днів після арешту, і дипломатичним автомобілем вивезли за межі країни. Нині, коли мандрівник закінчив навколосвітню подорож, він розповів про свої пригоди проекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – «Настоящее время».

«Переді мною стояло завдання перебратися до Ірану, не використовуючи переліт. Як у будь-якої «навколосвітки», ідея в тому, щоб здійснити повноцінне велике коло, велику подорож, не вдаючись до допомоги літаків. Не втрачаючи контакт із землею або з океаном».

Подорож вже добігала кінця, коли на кордоні Ірану з Пакистаном мандрівнику довелося познайомитися з озброєними людьми з неприємними манерами. Там його, в Пакистані, як підозрілого іноземця, супроводжувала поліція, аж доки Сурін не дістався іранського кордону.

«У мене не було жодного кроку без збройного конвою. Він супроводжував мене, коли мені потрібно було купити води, сходити в туалет або купити квиток на автобус, щоб дістатися до кордону з Іраном», – згадує мандрівник.

Навіть останню ніч в Пакистані довелося провести у поліцейському відділку – так пильно його доглядала місцева влада.

Іран. «Це не виглядало як катастрофа»

Кордон між пакистанським Буджистаном та Іраном Сурін перетнув у районі Систану, як він каже, «не найбільш безпечного» місця в Ірані. Увагу іранських прикордонників та митників привернув дрон, на який, як каже мандрівник, він заздалегідь оформив спеціальний дозвіл на зйомки в Ірані. Прикордонники записали всі його дані, зареєстрували пристрій, ніяких додаткових питань не задавали.

​На другий день він дістався невеликого покинутого села Хернак, як каже мандрівник, село-привид, на краю існуючого населеного пункту, де вже давно ніхто не живе, є туристичним об’єктом.

«Це виглядало так: руїни за руїнами – городи місцевих жителів, за городами – невелика мечеть, річечка і гори. Ніяких підозрілих чи небезпечних об’єктів у полі зору не було. Більш того, я перевірив при вході: чи немає яких-небудь заборонних табличок. Нічого. Перевірив карти дрону, які теж про заборони сигналізують. Нічого подібного не було», – розповідає Сурін.

Дрон піднявся у повітря, знімав хвилин 15, і раптом мандрівник почув звук сирени.

«Під’їхав поліцейський пікап, з якого вийшли троє людей: один офіцер і двоє озброєних солдатів. Вони підійшли і через водія, якого я найняв для подорожі по Ірану, почали говорити: «Це ви знімаєте дроном?» – згадує він

– «Так, ось є всі документи».

– «Навіщо ви знімаєте поліцейську дільницю?»

Я кажу: «Ніякого поліцейської дільниці, природно, я не знімав. Ви можете подивитися кадри».

Із місця затримання Суріна повезли в поліцейську дільницю, де взяли відбитки пальців, записали перші протоколи, вилучили паспорт, На щастя для мандрівника, йому дозволили подзвонити консулу. Український дипломат сказав, що вони не мають права паспорт відбирати, тільки дрон можуть вилучити.

«Якимись боями він, розмовляючи з ними, змусив їх повернути все-таки мені паспорт, але дрон був вилучений», – веде далі Артемій Сурін. Йому повернули паспорт, дозволили повернутися в готель, але на ранок призначили судове засідання.

Суд і в’язниця. «Я розумів, що треба рятуватися»

На ранок Сурін приїхав до суду міста Ардакан. На вході йому не дозволили пронести з собою ані телефон, ані камери – все це він залишив в машині водія таксі, який його супроводжував з самого початку.

«Судове засідання було схоже більше на фарс, чесно кажучи. Фарс на фарсі, така тавтологія. Перекладача ніхто не надав, засідання пройшло за 5 хвилин. Коли я попросив перекладача, суддя сказав: «Якщо не будеш давати показання, то справа буде розглянута без тебе». Я зрозумів, що треба захищатися самому», – розповідає Сурін.

Не прислухаючись особливо до аргументів підсудного, суддя оголосив рішення, яке переклав водій: «Ви звинувачуєтеся в шпигунстві проти Ісламської Республіки Іран, суд постановляє вас заарештувати».

«Для мене це, звичайно, було шоком, я не очікував. Це було як удар з розмаху», – згадує мандрівник.

До нього приставили конвоїра, ніхто нічого не пояснював, жодного рішення, ордеру навіть чужою і незрозумілою мовою, йому не видали. Підсудні, яких заводили до суду зі скованими руками і ногами, створювали гнітюче відчуття біди.

«Я розумів, що якимось чином мені потрібно, не побоюся цього слова, рятуватися. Так як телефону у мене не було, він був в машині, я зімітував напад панкреатиту. Мені вдалося завдяки дихальним практикам себе загнати в поганий стан: коли ти зблід, потом вкрився потом, – таку гіпервентиляцію мозку зробити. Виглядало це все правдоподібно. Я сказав, що мені потрібні таблетки. Насправді мені було дійсно погано в цілому. Стан самі можете уявити: тебе щойно заарештували за звинуваченням у шпигунстві, за який довічне ув’язнення або смертна кара», – розповідає Сурін.

Йому дозволили вийти до автомобіля, відкрили багажник, де були його речі: «Я почав шукати ці ліки, довго шукав, трохи пильність послабив і завдяки цьому зміг дістати свій телефон. Запхав його, хотів в нижню білизну, але він зіскочив в штанину, мало не випав зі штанини. Я акуратно йшов, ледь-ледь, ногу намагаючись не згинати, щоб це все не випало».

Зімітувавши черговий «напад», Сурін вибіг в туалет, але охоронець слідував за ним невідступно.

«Я вийшов на зв’язок з посольством, написав, що я заарештований, написав у фейсбуці пост, описав швидко ситуацію в декількох тезах, що заарештований в Ірані за підозрою в шпигунстві, в якому місті перебуваю. Довго не міг перебувати в туалеті. Я виходив, випивав води з-під крана, повертався, потім вибігав назад з позивами. Там засовував [в рот] два пальці, відтворював всі ці речі, щоб не викликати підозр», – розповідає Сурін.

Рішення суду йому не дали навіть подивитися: «Я бачив тільки в руках у поліцейських його. Мене доправили в іншу поліцейську дільницю. Я запитував у всіх, коли мені дозволять зробити дзвінок, коли я зможу вийти на зв’язок. На що мені відповіли: в наступному місці. І сміялися».

Після суду українського мандрівника відправили в тюрму. В’язниця міста Ардакан – в пустелі, за високим парканом із колючим дротом. Нового в’язня зареєстрували, і привітали «порцією якихось ударів, ляпасів і образ».

«У в’язниці вже ніяких питань особливо я не намагався ставити. Я думаю, що там працюють люди, в яких така понівечена психіка. Можливо, їм приносить задоволення спостерігати і знущатися. Я ніколи [раніше] з цим не стикався, не хочу і нікому не побажаю», – каже Сурін.

Звільнення і евакуація

На щастя для мандрівника, українські дипломати негайно взялися за справу його порятунку. Працювала вся команда посольства і консульства, нинішні та колишні дипломати. Їм вдалося домогтися перегляду справи. Надвечір того ж дня бранця доставили на багатогодинний допит до офіцера з «Корпусу вартових Ісламської революції», який говорив англійською і мав усі дані.

«Ціла група співробітників спецслужб над цим працювала: дрон, дозвіл, всі кадри, які були зняті, всі кадри, які є у мене, докази того, що я роблю кругосвітню подорож, контент-аналіз всього вмісту телефону, публікації в інтернеті, які були про мене. Сумки були просто випотрошені до найменшої пилинки, яка там була», – згадує мандрівник.

Рішення, яке було оголошено після такого ретельного «допиту», шокувало Суріна: «Я не розумів, це правда чи щось тут не так. Він сказав, що ми вітаємо вас в Ірані, сподіваємося, що це не затьмарить враження, ви можете забрати всі свої матеріали, ваші документи і ви вільні».

Коли Сурін повідомив про це рішення свого водія, у того сталася істерика – він говорив, що це чудо, бути не може. Коли Сурін набрав посольство, дипломати сказали йому, що небезпека не минула і ситуація може змінитися протягом однієї години. Дипломати порадили знайти безпечне місце, позбутися водія, відключити телефонну картку і виходити на зв’язок через інший девайс. Вони повідомили, що вислали дипломатичну машину, щоб вивезти Суріна.

Відстань у 700 кілометрів від Тегерана вони подолали за кілька годин і вже під ранок постукали у двері готелю.

«Зайшли в мою кімнату, відразу перевірили всі сумки, чи немає там чогось зайвого. Потім посадили мене в машину. Це вже була територія України, там начебто відносна безпека. Ми 700 кілометрів здолали буквально за п’ять з половиною годин. У посольстві в Тегерані я провів ще близько доби, не міг виходити звідти нікуди», – розповідає Сурін.

Вже наступного ранку автомобіль української дипломатичної місії мчав у напрямку кордону з Азербайджаном, в районі Астара. Паспорт Суріна перевіряли разом із дипломатичними паспортами. Але навіть сидячи в дипломатичному авто, його не покидало почуття тривоги.

«Через деякий час нас пропустили, і ми подолали останній шлагбаум, останню будку перед мостом, який розділяє кордон Ірану і Азербайджану. І коли вже в’їхали в Азербайджан, тоді вже, звичайно, була радість, були обійми, було якесь відчуття перемоги і успішної спецоперації, по-іншому не назвеш», – тішився мандрівник, якого зустріли в Азербайджані як героя.

Його слова подяки були адресовані, в першу чергу, українським дипломатам: «Мене випустили, не знайшовши ні дещиці ніякого порушення. Я переконаний, що якби дійсно десь там в кадр потрапив якийсь поліцейський відділок, – ніщо б не спрацювало, це абсолютно очевидно. Ніхто б не випустив. Відпустили вони мене, тому що не було нічого порушено, або зіграла свою роль дипломатія – мені судити важко. Я можу говорити тільки про те, що український МЗС, українська держава не залишилася осторонь, провела рятувальну операцію блискуче. Я думаю, всі фактори зіграли».

Покинувши Іран, Артемій Сурін побував в Азербайджані, Вірменії та Грузії. Він закінчив кругосвітню подорож в Одесі, куди прибув морським поромом із Батумі. За час своєї подорожі Сурін подолав близько 100 тисяч кілометрів.

Оригінал матеріалу – на сайті проекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – «Настоящее время»