«Головна загроза – в нас самих!» – роздуми правозахисника до 30-річчя Незалежності України

24 серпня 1991 року відчувається як свято (хоча, зауважу в дужках, природніше було б вважати святом Дня Незалежності 1 грудня). Відбулося те, про що мріяли багато поколінь українців, а сотні тисяч їх загинули в ХХ столітті у військовому протистоянні і в ГУЛАГу за здійснення цієї мрії. Вихід України зі складу СРСР означав розпад імперії зла і початок нової історії України.

Але до відчуття свята додається сильне почуття гіркоти і тривоги за майбутнє, коли бачиш, як Україна за 30 років стала країною з одними з найвищих показників смертності і бідності в Європі, яка прірва відділяє багатих від бідних. Як збільшується еміграція і кількість трудових мігрантів, як все жорстокішим стає суспільство в цілому, і як люди не довіряють один одному. Українці в масі своїй залишилися бідними і неосвіченими провінціалами з зашкарублим мисленням. І як і раніше, головною проблемою країни є катастрофічний брак людей з модерним мисленням, здатних створювати нове.

Чи могло бути інакше? Український народ, знесилений величезними втратами у двох світових війнах, у боротьбі з тоталітарними режимами Німеччини та СРСР, і в результаті штучного голоду 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років (ніякий інший народ у ХХ столітті не зазнавав таких величезних багатомільйонних людських жертв!) і ослаблений масовими політичними репресіями, позбавлений опори на церкву (українські автокефальна православна і греко-католицька церкви були розгромлені і заборонені) не міг дати масовий антикомуністичний рух (як Польща) і підготувати нову еліту, що внутрішньо відрізняється від старої, яка була б у змозі замінити радянську номенклатуру (як та ж Польща, Чехія та Угорщина). Як справедливо сказав Володимир Буковський, комунізм в СРСР не був переможений, він звалився під власною вагою.

Згадаймо: комуністична більшість Верховної Ради пішла на компроміс і проголосила незалежність, щоб зберегти радянську владу. Україна була приречена на незалежність через розпад СРСР, але виявилася не готовою до неї. Незалежність прийшла як би передчасно. Історія просто збувається – поза наших уявлень про закони розвитку, які повинні були б виконуватися.

І ось ми отримали несподівано для себе (хто очікував, що таке може бути за нашого життя? – одиниці!) нову історичну ситуацію: країну без політичної нації, де свідомістю людей, що живуть на Заході і Сході, володіють різні хибні міфи, де більшість людей були дезорієнтовані і не дуже розуміли, що, власне, сталося.

За 30 років ми стали набагато ближче до реальної незалежності. Увійшли в життя три покоління, які сформувалися вже після 1991 року. Ці хлопчики і дівчатка набагато більш відверті, розкуті. Вони в більшості своїй українські патріоти, для них СРСР – вже давня історія.

Виросло сильне громадянське суспільство, яке двічі масово повстало проти несправедливості і свавілля держави в 2004 і в 2013–2014 роках і перемогло.

У 2014 році виник чудовий феномен волонтерства, коли 80% українців підтримували армію, нездатну тоді до оборони, поранених, хворих, переселенців, а 20% це роблять постійно. Творчий потенціал українського суспільства величезний.

Головна загроза – в нас самих

Проте, загроз нашій незалежності сьогодні навіть більше, ніж у 1991-му. Керівництво Росії, підтримуване імперськими амбіціями більшості росіян, ніяк не хоче змиритися з відходом України, з нашими євроатлантичними прагненнями і постійно не дає нам мирно жити і розвиватися, погрожуючи ескалацією збройного конфлікту.

Перемогти авторитарну і патерналістську Росію в цьому поєдинку може тільки дійсно вільна і демократична Україна. Але наші правителі незмінно продукують старі радянські рудиментарні практики, тягнуть нас назад до «русского мира».

Правоохоронні органи, як і раніше, працюють за радянськими лекалами. Корупція, по суті, є замінником ринку і пов'язана насамперед з тим, що бізнес і влада тісно спаяні між собою, а надприбутки можна забезпечити тільки за рахунок близькості до влади. Методи боротьби з корупцією виключно репресивні, тобто руйнівні.

Але складні проблеми не можна вирішити простими методами. А популізм влади і спроби спиратися на те, чого хоче «народ», приведуть країну в глухий кут. Адже «народ» хоче, щоб посадили якомога більше функціонерів, розстріляли казнокрадів, забрати гроші у багатих і віддали бідним, видворити всіх «осіб кавказької національності» і мігрантів. Українські політичні еліти завжди зраджували свій народ, і ця загроза є актуальною й сьогодні.

Отже, головна загроза – в нас самих. Ми так і не змогли створити цивілізовану модерну державу, яка стала б суб'єктом, а не об'єктом світової політики. Стара фраза Данила Скоропадського, що «українська демократія є напівосвіченою, розгнузданою, недисциплінованою і нетрадиційною», сказана ніби про теперішній час.

Яку політичну партію українці не створюють – мають КПРС, який новий правоохоронний орган не будують – КДБ виходить. Ми дозволяємо державним органам бути безвідповідальними і безконтрольними. Ми повинні, нарешті, зрозуміти, що без необхідних змін у політиці, економіці, соціальному житті внутрішні протиріччя накопичуватимуться і розірвуть країну, як це сталося з СРСР. Або Україна буде поступово ставати дійсно вільною і демократичною країною, або вона втратить незалежність.

Ключовим є об'єднання заради свободи, яка і є національною ідеєю українців. «Вірус непокори», бажання вільно розпоряджатися власною долею є однією з наших визначальних рис. Цей «вірус» піднімав на повстання в сталінському ГУЛАГу (саме українці були душею, організаторами і керівниками Норильського, Кенгірського та інших повстань), надихав шістдесятників, які за право називати речі своїми іменами пішли в табори. Саме він, нарешті, вивів людей на Майдани восени 2004 і 2013 років і підняв добровольців і волонтерів на захист від російської агресії в 2014-му.

Ухвалення нової Конституції з основоположною цінністю свободи народу має стати фундаментом для всіх перетворень. Функціонування повноцінного ринку землі та сприяння розвитку IT– та інших технологій, зокрема, створення щось на кшталт української Кремнієвої долини, повинні викликати прискорений розвиток економіки. Треба припинити незаконні дії СБУ, НАБУ, РНБО, які тільки розоряють бізнес. Необхідна справжня, а не уявна, реформа суду і правоохоронних органів ... Але все це можливо тільки за умови подолання старих радянських практик.

Про що б ми не говорили – про реформу поліції чи прокуратури, катування в СБУ (в СБУ не раз спростовували такі звинувачення – ред.) або боротьбу з корупцією, повернення боргів працівникам державних підприємств або ставлення до переселенців і мешканців окупованих територій – ми завжди відповідаємо на питання: чи поважає держава свободу людини і спрямована вона на припинення або хоча б пом'якшення людських страждань, або, навпаки, вона до них байдужа? Це питання, як лакмусовий папірець, відокремлює тренд на повагу до європейських цінностей від консервативного тренду на збереження радянських рудиментів.

Здається, Бог береже Україну. В екстремальні моменти цих 30 років траплялося щось, що нас рятувало. Але Бог допомагає тільки тому, хто сам собі допомагає. Чи не час допомагати собі самим краще?

Євген Захаров – голова Харківської правозахисної групи

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Правозахисник згадує, як запечатував Харківський обком після провалу ГКЧП