(Рубрика «Точка зору»)
В Україні зараз голосно обурюються політикою Угорщини і гучно дякують дружній Словаччині за підтримку у стримуванні російської агресії.
З одного боку, це слушно, адже Словаччина й справді підтримує Україну на всіх рівнях, передає МіГи й «Зузани» (самохідні артилерійські установки, подальша модифікація САУ – ред.), дозволяє транзит зброї через свою територію, а Угорщина натомість блокує співпрацю України з НАТО й накладає вето на антиросійські санкції.
Через це в свідомості українців усталилося переконання, що Словаччина є дружньою до нас країною, а Угорщина, м’яко кажучи, не зовсім.
Це уявлення має право на життя, оскільки його можна підтвердити сотнями новин, заяв і реальних дій. Але, як це зазвичай буває, правда значно глибша й складається із багатьох відтінків.
Переконатися в цьому ми зможемо вже у вересні, коли в Словаччині відбудуться дострокові вибори, що цілком реалістично можуть призвести до зміни влади на більш нейтральну до України (ситуативно – проросійську і євроскептичну). Саме це побоювання, як стверджують словацькі співрозмовники Інституту центральноєвропейської стратегії, спонукає теперішню словацьку владу так швидко ухвалювати рішення про передачу зброї, амуніції й техніки Україні – цілком можливо, що вже восени нова влада повністю заблокує цю підтримку або ж суттєво її скоротить.
Народ, країна і очільники влади – не тотожні
Як у такому разі відреагує українське суспільство? Звісно ж, розчаруванням і гейтом: наша інфантильність любить блискавично створювати собі нових кумирів, а потім так само швидко скидати їх із п’єдесталу.
За Януковича Україна вела проросійську політику, але чи була такою країна?
Цікаво, чи зрозуміють тоді українці, що поняття Словаччина, чинна словацька влада і словацький народ – не тотожні?
Бо згадайте, наприклад, період правління Януковича. У той час Україну можна було вважати проросійською країною, та чи була вона такою насправді? Євромайдан, Революція гідності переконливо довів, що ні. Але це не скасовує того факту, що всередині українського суспільства була значна, хоч і не вирішальна, проросійська фракція.
Приблизно те саме я в приватних розмовах часто пояснюю друзям: Орбаном і Сіярто вже можна лякати маленьких дітей, але це не означає, що всі угорці – проросійські.
Так, під впливом медійних маніпуляцій і політичного шулерства значна частина угорського суспільства нині євроскептична, але це ще не дозволяє ставити знак дорівнює з проросійськістю.
Русофілія, євроскептицизм, антиамериканізм
Парадокс полягає в тому, що це насправді словацьке суспільство значною мірою проросійське, оскільки русофілія є частиною словацької історії. Так склалося, що маленькому й протягом століть бездержавному словацькому народу саме росіяни ввижалися тим потужним слов’янським братом, який захистить від чужинців і допоможе в усьому.
Протягом останнього року я нерідко стикався з ситуаціями, коли словаки переконували мене, що Україна має негайно здатися; або ж викрикували образливі проросійські гасла, побачивши українські номери моєї автівки.
Слов’янофільство подекуди переросло в русофілію
Слов’янофільство, що подекуди переросло в русофілію, як і у випадку з деякими балканськими державами, легко пояснити тим фактом, що в Словаччини не було кордонів з Росією, а відтак і досвіду пізнання справжньої Росії. На відстані ж бо легше плекати безглузді міфи про «вєлічіє».
Тож склалася така ситуація, коли по факту словаки більш проросійські, але мають (наразі) зрілу й відповідальну владу, яка підтримує Україну; угорці ж натомість не мають позитивних сентиментів до росіян, але в цей конкретний історичний момент переживають велику представницьку кризу, яку деякі коментатори називають режимом внутрішньої окупації (captured state).
Висновок з цього простий: Віктор Орбан – це не Угорщина, але й Едуард Геґер – це не Словаччина.
Треба навчитися вправно розрізняти нюанси й відтінки
Другий висновок полягає в тому, що читання коротких новин без володіння ширшим контекстом не завжди наближає нас до розуміння правдивої ситуації. Так, воно пояснює логіку поточного політичного моменту, але аж ніяк не глибші ціннісні підвалини, на яких будується ментальність і поведінка народів.
Третій висновок дещо дидактичний, але ми мусимо до нього прийти, якщо прагнемо стати зрілою нацією. Нам потрібно навчитися не творити собі кумирів і ворогів, а вправно розрізняти нюанси й відтінки: влада ще не = народ, а євроскептицизм чи антиамериканізм не = русофілії.
Навичка не піддаватися емоціям і вміння вміло використовувати ці нюанси й відтінки допоможе нам – українському суспільству і Україні як державі – провадити ефективну й вигідну політику, щоб стати тим, ким ми вже поволі, але ще не цілком усвідомлено стаємо.
Стаємо новим лідером Центральної Європи.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
