Учасник «X-Фактору» і професійний боксер, паверліфтер, актор театру, турист, автор проєкту RockBandurist, головний герой кліпу поп-гурту NikitA. Це лише дуже короткий перелік артистів Національної заслуженої капели бандуристів. Кожен учасник прийшов до музики по-різному, але разом вони ефектно виконують сотні пісень: від класичного «Реве та стогне» на слова Тараса Шевченка до сучасних пісень гурту «Тінь сонця».

Коли одночасно налаштовують 65 музичних інструментів – виникає какофонія. Кожен, здається, чує лише власний, не зважаючи на різні темп, гучність, «забарвлення звуку».

Пальці торкаються струн, однієї за одною, очі прикриті, а тіло – злегка погойдується.

Повільно звуки стихають, а це означає, що усі готові. Із цього ритуалу все починається. Після «пробудження» інструменту розспівуються самі музиканти.

У великій кімнаті на роялі розкладені ноти. Вони тут усюди: на підвіконнях, пюпітрах.

Щодня, коли немає концертів, артисти збираються на репетиції: перед початком розписуються у спеціальному зошиті, біля нього – розклад гастролей на найближчий місяць.

Протягом дня музиканти мають кілька перерв, про які гучно повідомляє дзвінок, схожий на шкільний чи театральний.

Старші за сто років

Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди – колектив, який заснували ще в 1918 році в Києві.

Працюють в Будинку творчих колективів на бульварі Шевченка у столиці. Тут зібрані кілька національних об’єднань, тому все приміщення із самого ранку й до вечора наповнене музикою.

Понад сто років тому гетьман Павло Скоропадський сприяв тому, щоб з’явилася перша Капела кобзарів, яка мала назву Кобзарський хор. Її очолив бандурист, «кобзар у фраку» Василь Ємець. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні.

Усе починалося із семи артистів, які свій перший концерт давали у театрі Бергоньє, що був розташований у Києві на перетині сучасних вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської. Тепер це Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки. Деякі композиції, які колектив виконував у той день, досі у репертуарі капели.

До 1924 року колектив двічі припиняв роботу, пізніше у Полтаві виникла ще одна капела бандуристів, а у 1935-му дві капели об’єднали. Так з’явилася «Перша зразкова капела бандуристів Наркомпросу (Народного комісаріату просвіти) України».

Від початку Другої світової війни бандуристів не евакуювали – артистам замість інструментів дали зброю і відправили на фронт.

За інформацією архіву капели, із війни не повернулися одинадцять її учасників.

Наприкінці 1941-го композитор і диригент Григорій Китастий зібрав залишки капели, назвав її іменем Тараса Шевченка і давав концерти в окупації, в тому числі перед частинами Української повстанської армії.

Але в серпні 1942-го артистів вивезли до Німеччини. Там їх певний час експлуатували як остарбайтерів, а потім передали німецькій концертній фірмі.

Зрештою, у 1949 році капела імені Тараса Шевченка виїхала до США у Детройт, де існує і досі як напівпрофесійний колектив.

Натомість у 1946-му капелу відновили у Києві, керівником став диригент Олександр Міньківський. У 1962-му при капелі відкрили дворічну навчальну студію для підготовки бандуристів для колективу.

Десять різних програм

Юрій Курач зазвичай виходить на сцену у чорному. Перед ним – пюпітр і шість десятків музикантів.

Це головний диригент і керівник капели. У 2013-му він прийшов до бандуристів після Чоловічої хорової капели України імені Левка Ревуцького, тому досвіду не бракувало.

На репетиціях Юрій Курач різний: може різко обривати виступ і починати все спочатку, працюючи над помилками. А може сміятися і жартувати – це у колективі люблять.

У капели є принаймні десять різних програм, кожна з двох відділів по сорок хвилин.

«Ми не співаємо однакову музику. Виконуємо різні пісні на Покрову, День Незалежності чи Різдво. Щороку вчимо щось нове», – каже диригент.

Коли керівник чує нову пісню і розуміє, що вона добре звучатиме на бандурі у чоловічому хорі, цікава за драматургією і формою, – над нею починають працювати.

Завідувач музичної частини робить аранжування: розписує партії для перших і других бандур, кобз, пише оркестрову і хорову партитури. Потім все зводиться разом.

«Завжди думаємо, до якої програми нова пісня підійде. Є такі, які доречні всюди, а є ті, що виконуємо в особливих випадках. Драматичні, наприклад, заспіваєш не на кожному концерті», – каже диригент.

Вигадувати вдається – чоловіки на сцені завжди показують емоції та підіграють, особливо у жартівливих піснях. Колектив загалом малорухливий на сцені, адже артист має грати на великому інструменті й співати одночасно, тому динаміки найчастіше додають солісти.

У капелі звучать не лише бандури. Є оркестрова група, грають цимбали, литаври, сопілка, кларнет, тромбон та інші інструменти.

«У хорі співають не просто ті, в кого є голос. У бандури є стрій (співвідношення ступенів звукової системи за висотою; певна система звучання), існує школа хорового співу. А хор із бандурою – це вдвічі важче. Солісти мають бути ще більш професійні – мати вокальну школу, правильне дихання, голосовий апарат», – розповідає Курач.

До капели періодично приходять нові музиканти. Для цього оголошують конкурс, формують комісію. Кандидат має скласти конкурсні вимоги зі співу та гри.

«Охочі є, але не кожен витримує. Ми не можемо виховувати артиста, нам потрібна людина, яка вже готова виконувати репертуар. Тобто буде швидко опановувати концертні програми. Ми постійно їздимо з концертами по Україні і весь час тримаємо в голові десятки композицій», – каже диригент.

Але скласти іспит – це одне, а сісти і виступити з усіма – це вже наступний рівень. Тому «новенькі» спочатку лише спостерігають за концертами із глядацького залу.

Від 2015-го капела їздить із виступами до прифронтових міст і зони Операції об’єднаних сил. Концерт давали для розвідки, десанту, сухопутних військ, Національної гвардії. Для таких випадків мають спеціальну програму із двадцяти творів – пісні Українських січових стрільців і часів Української повстанської армії.

«Колектив великий, і всі різні. В кожного свої внутрішні переживання чи настрої. Там дитина двійку принесла чи в затор потрапив. Як керівник, я розумію, що до їхніх проблем треба прислухатися, а водночас вміти пояснювати, що капела – це робота», – каже Юрій Курач.

Диригент –​ об’єднує

Олексій Бояр – іще один диригент капели. Нині йому 28, він прийшов у колектив у 2017-му.

Хлопець народився у невеликому селі Ємилівка на Кіровоградщині, почав займатися музикою в 12 років. Просто не міг по-іншому: батько-водій і мати-кухар любили співати народні пісні і постійно водили сина на концерти.

«Вдома, що б ми не робили, ми завжди співали. Прадід навчився грати на балалайці, щоб акомпанувати прабабці, яка співала. Від цього формувалося дозвілля. Але ніхто не вважав музику серйозною професією», – розповідає Бояр.

Тому, коли Олексій схотів стати музикантом, це не надто сподобалося батькам. Вони сподівалися, що хлопець стане вчителем. Домашні хоча й пручалися, але таки віддали до Київської музичної школи-інтернату. Олексій витримав випробування, і продовжив навчання на диригентсько-хоровому відділі​.

«Література каже, що диригент – це керівник. Але для мене – це людина, яка допомагає. У капелі працюють артисти, які мають музичну освіту, закінчують консерваторії чи музучилища. Вони все вміють. Ми лише можемо їм допомогти розкрити їхній багаж знань, людський потенціал», – каже Бояр.

Усі ці рухи, які робить диригент перед капелою, – це сигнали, що допомагають об’єднати колектив у музикуванні.

У кожного з нас різний тиск, а відповідно і світосприйняття. Кожна людина, яка дивиться на ноти, має специфічне відчуття тривалості. Диригент об’єднує усіх музикантів у одне ціле.

До капели бандуристів Олексій п’ять років працював із чоловічим хором Левка Ревуцького. Із колективом бандуристів він знайомився обережно і поступово.

«Чоловіки – завжди лідери. Треба мати мільйон ключів, щоб знайти підхід до кожного, переконати в чомусь, чимось збагатити і зробити це в дружній формі. Не так, що «я начальник, ти ніхто». Я просто показував, що я новий друг і хочу допомогти. Власне, й зараз не можу сказати, що я вже з усіма познайомився. Тому що люди багатогранні, невичерпні прірви, де немає дна», – розповідає Бояр.

Найстарші

У Андрія Чаюка – срібні вуса. Щороку на новорічні свята він переодягається у Діда-Мороза на святах, які організовуються для дітей і онуків учасників капели.

У колективі він із 1970-го, коли керівником був Олександр Міньківський. П’ятдесят років життя. За цей час багато змінилося: кілька керівників, десятки артистів, пісень, зрештою – й уся країна.

Чаюк учився музиці в Херсонському музичному училищі. Там вокалу його вчив Іван Паливода – оперний і концертний співак, рідний брат народної артистки СРСР Діани Петриненко.

Після училища поїхав до столиці. Тоді Чаюк іще не грав на бандурі і вчився цьому при капельній студії.

«Тут поєднується спів і гра. Найважливіше – дуже хороший колектив, сюди весь час приходять хороші, емоційні люди», – розповідає чоловік.

Він пам’ятає, як у радянські часи бандуристи змушені були першим номером грати пісню про партію чи Леніна. У репертуарі мали кілька російських пісень. Тоді на з’їздах КПРС офіційно постановляли, що образ Леніна треба прославляти у мистецтві й літературі.

«Але часи змінилися. Зараз маємо багато повстанських пісень», – розповідає Чаюк.

У вільний час він співає у хорі греко-католицької церкві при монастирі отців василіян у Києві, на Львівській площі.

Його товариш Олександр Юхименко прийшов до капели у 1978-му. Його мати, бабуся і дід також співали – у церкві.

У капелі чоловік опанував кобзу, виконував багато сольних номерів, довгий час був інспектором – на концертах читав гуморески Павла Глазового.

«Тут гарна обстановка. Я завжди любив чоловічий спів: коли хор співає – це орган», – каже Юхименко.

Він вважає, що із молодими музикантами знаходити спільну мову легко.

Юхименко згадує, що капела до війни на Донбасі часто гастролювала у східних областях країни, і концертні зали завжди були заповнені.

«У всі роки люди там дуже радо сприймали українську пісню. І зараз, коли буваємо на Донеччині чи Луганщині, – так само приходить багато слухачів», – каже він.

Старосвітська та сучасна бандури

Бандура, яку ми зараз бачимо на сцені капели, – не завжди була такою. Сам інструмент уже існував у 15-му столітті і з того часу дуже змінився. Саме походження бандури також не однозначне: за однією версією, вона запозичена, а за іншою – створена в Україні.

Від початку традиційні бандури, які звуть старосвітськими, робили із суцільного дерева, а струни (їх було близько 20) – із жил.

Найбільших змін інструмент зазнав у 20-му столітті, коли поміж уже металевими струнами додалися півтонові приструнки й механічні перемикачі. Так в інструмента з’явилися 55–65 струн.

У 1950-х Іван Скляр створив валик-перестроювач, який міг перестроїти інструмент на іншу тональність просто посеред твору. З одного боку, вважають музикознавці, такий винахід зміг розширити репертуар, а з іншого – віддалив бандуру від того класичного давнього інструменту, яким вона була раніше. Великі, багатострунні бандури почали робити на фабриках у Чернігові і Львові.

Але старосвітські бандури не зникли. В Україні є музиканти, які використовують саме давній варіант бандури. Є така і в капелі.

«Основні складові інструменту – це стрій, традиційні прийоми гри і репертуар. Коли створюють новий інструмент – це все не працює. А чернігівська бандура і стала таким інструментом», – пояснює Сергій Захарець, який грає у капелі на старосвітській бандурі.

Старосвітські бандури роблять майстри на замовлення. Чернігівська фабрика музичних інструментів, де зробили бандури, на яких грають у капелі, у 2000 році закрилася. Львівська фабрика «Трембіта» ще випускає бандури «Львів’янки», але в набагато менших обсягах, ніж раніше. Коштує нині бандура від 12 тисяч гривень.

Родзинки

Бандуристові Максиму Мельнику «пророкували» капелу ще у звичайній луцькій музичній школі. Грати він почав у третьому класі, і вчителька замріяно розповідала про існування національної капели бандуристів, куди Максим обов’язково мав рано чи пізно потрапити.

«Хлопців брали безкоштовно. Батько порадив піти і спробувати, хоча сам не знав, що таке бандура. Частіше на цей інструмент ідуть дівчата, а хлопців не так багато, це така собі родзинка. А в нашому колективі таких родзинок – кілька десятків. Нас всі глядачі просто «ковтають» поглядами. Особливо коли жінки у залі: під час виступу ніхто не сидить у телефоні. Часом знаходять наші сторінки у фейсбуці, додаються у друзі, стають фанатами», – розповідає Максим.

Максим каже, що бандуру довгий час мало популяризували. Тепер публіка спрагла до народних пісень і живого виконання.

«Зараз бандура рухається вперед. Є рок-гурти, наприклад. Бандуристи, які виконують сучасну музику. Потрібно постійно рухатися, шукати сучасні стилі, нам є куди рости. Бо є інструменти, які повністю устаткувалися, але це не про бандуру», – каже хлопець.

Максим із дружиною, яка також грає на бандурі, живуть у гуртожитку музичної академії. Грає і вдома – робить аранжування, пише музику.

«Мені неймовірно подобається те, що у капелі артисти – самі чоловіки. У нас є солідарність, а коли щось не так – всі кажуть це «в лоб». Ми завжди підтримуємо і допомагаємо один одному. Такий колектив тримається купи», – каже він.

Мода і бандура

«До бандури і говорити інколи треба, і гладити, як жінку. Бо якщо ставитися як-небудь, то воно так і буде. Коли налаштовуєш правильно, протираєш струнки, то вона і співає краще. Дерево – живий організм», – замріяно розповідає Володимир Трибель.

Володимир – високий, чорнявий і статний бас. Саме його фото можна часто побачити на афішах капели. Про себе він розповідає перед початком репетиції у невеличкому класі з фортепіано. Поки у сусідніх кабінетах розспівуюються, чоловік згадує житомирське дитинство.

Його бандурна історія почалася у третьому класі, коли вчився у житомирській школі.

«Прийшли музиканти з різними інструментами, а бандуристка – без. Вона розказувала про бандуру, але ніхто її не бачив, і це інтригувало. Я вдома кажу: «Вчителька розповідала про інструмент, там стільки струн, так цікаво!». І батько порадив піти подивитися, що ж то таке. А там я провів пальчиком, воно все як залунало – і я захотів грати», – розповідає він.

Після школи Володимир уже знав, що далі займатиметься музикою. На вулиці були дев’яності, хлопець вступив до училища, а після навчання підробляв на базарі – грошей бракувало. Під кінець навчання вчитель переконав Володимира, що той має всі дані, щоб потрапити до капели бандуристів.

«Хоча я в це не вірив – дивився на капелу як на щось надто високе і недосяжне», – згадує Трибель.

Невдовзі, коли він ще й не закінчив училища, його взяли на роботу – тодішній керівник капели Микола Гвоздь послухав лише один куплет пісні і вирішив: треба брати. Це був 1997-й.

«Уперше у житті я побачив капелу ще в 1987 році в Житомирі, ходили на концерт із батьками. Саме тоді я тільки починав займатися бандурою. І от відкривається сцена, сидить 70 чоловіків та як ушкварили! Я з того часу думав, що там боги!» – сміється чоловік.

Наприкінці 90-х хлопцеві в Києві також було не найпростіше – роботу любив, але зарплату часто затримували, тому співав у церкві, а потім подався до модельного бізнесу. Виступав на подіумі, знімався у рекламі й кліпах. Наприклад, зіграв головну роль у кліпі співачки NikitA «Солдат».

«Працював у модельній справі довгих десять років. А потім потрохи відійшов, одружився, з’явилися діти і часу на цю справу не лишилося. Як на мене, воно все гарно перепліталося. Почав по-іншому себе на сцені сприймати. Це була гарна школа», – згадує він.

На питання про популярність бандури Трибель каже, що вона поза модою. Але і таку музику можна подавати для аудиторії по-різному.

«Наш диригент дуже правильно робить, що бере сучасні твори. Молодь на нас дивиться. Юрій Курач вносить елементи шоу, і це сприймають позитивно. Люди після концертів підходять і кажуть, що ми стали інші, освіжилися. І так має бути. Хоча капела завжди подобалася публіці. Бо це ефектно, коли на сцені грають і співають 60 чоловіків», – каже Трибель.

Концерти капели дійсно популярні. У Києві вони завжди збирають повні зали глядачів, квитки розбирають задовго до концерту.

Діти Володимира ходять у перший і третій класи. Музикою поки не займаються.

«Не дуже люблять, як тато співає, бо дуже гучний голос. Кажуть: «Тату, не співай так голосно!» – сміється Трибель.

Свого часу він грав у рок-гурті і мав готовий до запису альбом. Тепер бандурист хоче до нього повернутися.

Боксерський Ангел

Ангел Георгієв – один із тих, кого називають новенькими. Він прийшов до капели кілька місяців тому.

Йому 28, а професійно займатися музикою почав лише десять років тому. Лише – тому що зазвичай історія таких «стосунків» починається ще у школі. Спочатку Ангел вчився у кооперативному технікумі на юриста, але швидко зрозумів, що правом не займатиметься.

Хлопець родом із Гадяча Полтавської області. Його батько – болгарин, а мати – українка. Має таке незвичне ім’я саме завдяки болгарському корінню.

У капелі Ангел грає на кобзі, у музичному училищі навчився грати на фортепіано й гітарі. Сам пише пісні і музику.

Кілька разів Ангел ходив на телевізійні музичні шоу. У 2016-му був на «Голосі країни», але судді не повернулися. У 2018-му Ангел взяв участь у шоу «Х-фактор» і отримав чотири «так». Був у тренувальному співочому таборі, але потім відмовився від участі.

Під час навчання у технікумі Ангел почав займатися спортом. Маючи невеликий зріст, схотів навчитися себе захищати. Та все зайшло набагато далі – став чемпіоном України з тайського боксу. Водночас вступив до музичної академії, опанував оперний спів, після чого відкрив власну спортивну школу.

«І от тепер знайшов новий дім, бо так капелу можна назвати. Тут спокійно і затишно. Бандура – унікальний інструмент, а той, хто нею володіє – професіонал», – каже він.

Після репетицій Ангел із іншими учасниками капели часом ходить тренуватися разом.

Бандурист, автор проекту RockBandurist Олег Слободян і бандурист Тарас Мазур

Повелителька костюмів

Костюмерка Анна Величко «виросла» у капелі. Тут працювали її батьки. Батько – бандуристом, а мати – також костюмером.

У розпорядженні Анни дві кімнати, заповнені шафами. Вона відриває їх одну за одною і показує концертний одяг: різнокольорові свити, сорочки, шаровари.

На кожному комплекті – ім'я власника.

«Мене ця робота не напружує. Я буду із задоволенням стояти весь день і з праскою, бо в мене лежить душа до роботи. Люблю цих хлопців, вони такі всі цікаві, кожен на своїй хвилі, такі рідні стали за 36 років. Хоч і багато людей вже змінилося за цей час», – розповідає жінка.

Перед гастролями музиканти забирають свій одяг і взуття й мають акуратно їх зберігати у себе до виступу. Коли концерт у Києві – костюми доставляють туди прямо із будівлі капели.

«Буває, треба сваритися, щоб одяг тримали охайними, бо все перед концертом попрасувати неможливо. Але хлопці не сильно ображаються. Я боялася, що працювати з чоловіками буде важко. А потім зрозуміла, що так навіть краще. Завжди можна знайти підхід. Хоча й не без того, що хтось подивиться, що одягнула, як пройшла чи з ким говорила», – сміється Анна.

Одяг для капели шиють на Київській фабриці театрального реквізиту. Якість тканини, каже костюмерка, останніми роками значно погіршилася.
Із однієї із шаф Анна дістає шовкові сорочки із кольоровою вишивкою різних регіонів і акуратно розкладає на дошку. Кожній із них – за 50 років, і їх досі одягають на концерти.

«Після виступу кожну перемо руками, як з дитиною малою з ними. Але зараз їм ціни немає», – каже костюмерка.

Оновлюють костюми частинами. Бандуристи на сцені сидять у кілька ліній, тому зазвичай замовляють новий одяг на весь ряд. Після кожного виступу костюми перуть – частину у капелі, а частину костюмери забирають на прання додому. Для поїздок на схід у капели є спеціальна військова форма.

«Хлопці – молодці. Вони віддаються на гастролях, – каже Анна. – Дорога, не доспав, не доїв, а на сцені відкривається третє дихання. Скільки років вони співають «Реве та стогне», а в мене мурашки по шкірі. Доця каже: «Мамо, ну немає сил слухати цю пісню». І кожного разу, як перший раз».