Доступність посилання

«Чужих дітей не буває»: подружжя переселенців врятувало з окупації і дало шанс на родину дітям у скруті


Подружжю вдалося вивезти не лише власний дітей з окупації, а й врятувати двох дівчаток з дитячого будинку
Подружжю вдалося вивезти не лише власний дітей з окупації, а й врятувати двох дівчаток з дитячого будинку

«Найбільше, що я можу робити сьогодні – це бути комусь батьком. Бачити, як вони ростуть, усміхаються, біжать обійматися. Коли хтось залазить на руки, дивиться в очі і каже: «Татко, я тебе люблю» – це підбадьорює, дає сили, надихає», – розповідає Іван Уманський.

До початку великої війни Іван разом з дружиною виховував трьох синів, доньку та хлопчика під опікою. Після дев’яти місяців в окупації на Херсонщині подружжю вдалося вивезти не лише власний дітей, а й врятувати двох дівчаток з дитячого будинку. Нове життя родина переселенців почала на Київщині. Переїхавши у зведений для них будинок, прихистила ще трьох сестричок. «Чужих дітей не буває», – кажуть Уманські, які здійснили свою мрію про велику сім’ю. Сьогодні в їхньому домі десятеро дітей.

Про виживання в окупації, ризик заради порятунку дітей і життя на новому місці, подружжя Уманських розповіло проєкту Радіо Свобода «Ти як?»

«Перше зернятко»

Сім’я Уманських – із Херсонщини. До початку великої війни Іван та Ірина виховували чотирьох власних дітей і хлопчика Богдана, який перебував у них під опікою.

Іван та Ірина Уманські
Іван та Ірина Уманські
Майже рік чекали на свою дитину
Ірина Уманська

За декілька років до широкомасштабного вторгнення подружжя пройшло навчання для батьків-вихователів. Їх надихнули приклади знайомих і мрія про велику родину.

«Майже рік чекали на свою дитину і нам запропонували Богданчика. Начальник служби у справах дітей каже: «Є хлопчик, але є нюанси, особливості. У нього встановлений діагноз – розумова відсталість. Будете дивитися?» Я відповіла: «Ми згодні, навіть без зустрічі». Це була наша велика мрія, перше зернятко, яке впало в серце», – розповідає мама-вихователька.

Ірина за фахом педагогиня, тож із перших днів почала займатися з шестирічним Богданом.

«Ми щодня годинами займалися з ним, – каже вона. – Іноді власних дітей відсовуєш на другий план, бо думаєш: ці впораються, ці сильні. А Богдану дуже хотілося допомогти, зняти з нього цей діагноз – розумова відсталість. Було важко, але, вважаю, ми досягли 50% з того, про що мріяли – через рік він говорив, бігав, стрибав та катався на велосипеді. Зараз Богдан – сильний, високий, добре виглядає. Дуже любить собак і мріє стати кінологом. Він гарно малює, займається в художній школі. І я думаю, що він має щасливе дитинство».

Ірина обіймає сина
Ірина обіймає сина

Уманські хотіли прийняти в родину ще дітей, але на заваді була житлова площа. Вони мешкали у власному, проте невеликому будинку.

«Ми мріяли будуватися, рахували – це сотні тисяч гривень. Для нас, із п’ятьма дітьми, це була просто непідйомна сума», – розповідає Іван.

«Це було виживання»

Початок повномасштабної війни сім’я Уманських зустріла у рідному місті Каховці, яке й досі перебуває під окупацією. Із власного житла родина переїхала до помешкання знайомих, які виїхали і попросили наглядати за оселею.

«У нас не було транспорту. Ми відчували, що ми потрібні тут (у Каховці – ред.). Надіялися до останнього, що нас звільнять. Думали: ще трохи, ще трохи», – зізнається батько-вихователь.

Діти граються у гру
Діти граються у гру

Поки були матеріали, Іван ремонтував взуття у своїй майстерні. Але згодом її довелося закрити. Чоловік згадує: раніше літр клею коштував 89 гривень, а після окупації і приходу ставлеників РФ – уже пів тисячі.

Тож Іван з родиною, каже, почав волонтерити: «Нам перераховували гроші, і поки в магазинах залишалися хоч якісь продукти, ми стояли в чергах. У нас була волонтерська команда з молоді – наші сини, інші хлопці і дівчата. Один ставав у чергу і казав: «За мною ще десятеро». Коли черга підходила, ми підїжджали і брали, що було: олія, цукор, крупа».

Ірина додає: з кожним днем у місті ставало все менше їжі та найнеобхідніших речей.

Родина Уманських
Родина Уманських
Це була економічна ізоляція: без ліків, без продуктів
Ірина Уманська

«Це було просто виживання. Ми справді купували крупу, якою зазвичай кормили собак. Люди намагалися купити хоча б по кілограму-два того, що залишилося. Це дуже важко згадувати. Це була економічна ізоляція: без ліків, без продуктів. І ти просто не знаєш, як у цьому виживати», – пригадує жінка.

Щоб прогодувати дітей, подружжя розчистило територію навколо будинку, в який переїхали, від будівельного сміття і висадили город, завели господарство. Вирощеними овочами ділилися й з тими, хто опинилися у скруті.

«У нас було багато тих, про кого треба було піклуватися. Ми були дуже зайняті, не мали часу боятися. Ми сідали на електричний мопед і везли продукти у будинок сімейного типу. Інколи назустріч їде російське БМП, а ти – на скутері. Увечері сидиш і думаєш: що я роблю? У мене вдома п’ятеро дітей, а я тут літаю», – пригадує багатодітний батько.

Діти їдуть зі школи додому
Діти їдуть зі школи додому

«Місія – вивезти з окупації»

У серпні 2022-го, за словами подружжя, до них звернулася начальниця соціальної служби, яка, попри окупацію, продовжила співпрацювати з державними органами України і хвилювалася за майбутнє дітей.

Вона запропонувала Уманським прихистити двох дівчаток, які перебували в дитячому будинку, оскільки існувала загроза депортації. Так у сім’ї з’явилися п’ятирічна Аліса та трирічна Софія.

У квітні 2023 року очільник Херсонщини Олександр Прокудін повідомив про незаконне вивезення з області 245 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування до так званих таборів «перевиховання» в межах окупованих територій і до Росії.

Діти граються на батуті
Діти граються на батуті
Ми дуже ризикували, коли прийняли їх в родину
Ірина Уманська

Ірина зізнається: «Ми дуже ризикували, коли прийняли їх в родину, тому що фактично діти не мали документів – не мали статусу дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони потрапили в дитячий будинок і через два місяці почалася [масштабна] війна. У них було лише свідоцтво про народження. Але ми їх взяли. Нам дівчат привезли додому – ми їх відмили. І зрозуміли: наша місія – врятувати, вивезти дітей з окупації. Ми дочекалися».

Іван придбав семимісну автівку, на якій родина вирушила з окупації. Шлях на підконтрольну Україні територію пролягав через 20 російських блокпостів і тривав три доби.

Іван їде за дітьми до школи
Іван їде за дітьми до школи

«На кожному блокпості нас зупиняли, перевіряли документи на дітей. Коли запитували, чиї діти, дружина виходила і казала: «Це мої діти». У нас дозвіл був тільки на Богдана. Вона показувала це рішення, щоб вони (військові РФ – ред.) дивилися, читали. А вони відповідали: «Тут дрібним шрифтом, ще й українською. Їдьте далі», – пригадує чоловік.

«Кожна дитина має право на гідне житло»

Прихисток родина Уманських знайшла на Київщині. Перші місяці жили у соціальному центрі підтримки сімей, згодом – у квартирі, яку власники надали їм безоплатно.

У громаді, розповідає подружжя, їх прийняли добре: місцеві допомогли з речами та оформленням документів для дівчаток, яких вдалося вивезти з окупації.

Батьки зустрічають діток на подвір'ї школи
Батьки зустрічають діток на подвір'ї школи
Ми маємо можливість подарувати цим дітям класне майбутнє
Іван Уманський

«Ми маємо можливість подарувати цим дітям класне майбутнє. Ми є для них прикладом – показуємо, як батько має ставитися до дітей, як жінка – до чоловіка, як батьки – одне до одного. І діти на підсвідомому рівні це переймають. У них змінюється світогляд, вони не змагаються одне з одним за місце під сонцем. Вони знають, що їх люблять», – каже багатодітний тато.

У квітні 2024-го родина переселенців переїхала до нового просторого будинку, зведеного у межах проєкту «Адреса дитинства» Фундації першої леді України Олени Зеленської.

У середині травня цього року стартувала друга хвиля ініціативи. Мета проєкту – не лише забезпечити дітей комфортним житлом, а й популяризувати сімейні форми виховання.

У межах першої хвилі 15 будинків у восьми регіонах України отримали великі прийомні родини, які втратили житло або були змушені залишити його через бойові дії чи окупацію. Кожен будинок має площу понад 200 метрів квадратних, є безбар’єрним та обладнаний усім необхідним. На території є дитячий майданчик і укриття. Перша хвиля була реалізована за підтримки австралійського благодійного фонду Minderoo Foundation, а також урядів Естонії та Об’єднаних Арабських Еміратів.

Будинок, у якому живе родина
Будинок, у якому живе родина

«Перше, що для мене найважливіше – це гідні умови для дітей. Тут їм просторо, усі потреби закриті, зручно, затишно, тут є бомбосховище, тепло, світло. Я вважаю, що кожна дитина має право на гідне житло, і саме цей подарунок – це було гідне житло для наших дітей. Ми стараємося, створюємо для них затишок», – зазначає Ірина.

Поруч із будинком родина посадили городину та вирощує курей. Господарством і дітьми опікується мама. Вона також возить хлопців та дівчат до школи, садочка та на гуртки – спорт, музику, малювання. Батько працює чоботарем у майстерні, яку сім’я відкрила за грантові кошти.

Після переїзду у будинок, Уманські відчинили його двері ще для трьох рідних сестричок із Київщини, які до цього два роки провели в дитячому будинку. Нині в їхній оселі десятеро дітей. Родина має статус великої прийомної родини.

Родина Уманських
Родина Уманських

Подружжя каже: чужих дітей немає, тому усім десятьом хочуть подарувати любов та щасливе дитинство.

«Найбільше, що я можу робити сьогодні – це бути комусь батьком. Знаєте, багато людей зараз приходять, питають, вони б теж хотіли, але не наважуються. Бояться, бо це відповідальність. Але я скажу – це круте життя. Просто бути батьком. Бачити зміни, як вони ростуть, усміхаються, біжать обійматися. Вони мене чекають (з роботи – ред.), вони мають потребу у мені, а я в них. Коли хтось залазить на руки, дивиться в очі і каже: «Татко, я тебе люблю» – це підбадьорює, дає сили, надихає», – підсумовує Іван.

За інформацією Державної служби у справах дітей, станом на листопад 2024 року в Україні близько 59 тисяч дітей виховуються у сімейних формах (опіка, піклування, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу). Це 93,5% усіх дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

  • Зображення 16x9

    Олег Галів

    Кореспондент/ведучий проєкту Радіо Свобода «Свобода.Ранок». У радійній команді – з січня 2023 року.

    До цього працював шеф-редактором новин та ведучим телеканалу НТА. Викладає на кафедрі журналістики у Національному університеті «Львівська політехніка».

Форум

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG