«Найбільше, що я можу робити сьогодні – це бути комусь батьком. Бачити, як вони ростуть, усміхаються, біжать обійматися. Коли хтось залазить на руки, дивиться в очі і каже: «Татко, я тебе люблю» – це підбадьорює, дає сили, надихає», – розповідає Іван Уманський.
До початку великої війни Іван разом з дружиною виховував трьох синів, доньку та хлопчика під опікою. Після дев’яти місяців в окупації на Херсонщині подружжю вдалося вивезти не лише власний дітей, а й врятувати двох дівчаток з дитячого будинку. Нове життя родина переселенців почала на Київщині. Переїхавши у зведений для них будинок, прихистила ще трьох сестричок. «Чужих дітей не буває», – кажуть Уманські, які здійснили свою мрію про велику сім’ю. Сьогодні в їхньому домі десятеро дітей.
Про виживання в окупації, ризик заради порятунку дітей і життя на новому місці, подружжя Уманських розповіло проєкту Радіо Свобода «Ти як?»
«Перше зернятко»
Сім’я Уманських – із Херсонщини. До початку великої війни Іван та Ірина виховували чотирьох власних дітей і хлопчика Богдана, який перебував у них під опікою.
Майже рік чекали на свою дитинуІрина Уманська
За декілька років до широкомасштабного вторгнення подружжя пройшло навчання для батьків-вихователів. Їх надихнули приклади знайомих і мрія про велику родину.
«Майже рік чекали на свою дитину і нам запропонували Богданчика. Начальник служби у справах дітей каже: «Є хлопчик, але є нюанси, особливості. У нього встановлений діагноз – розумова відсталість. Будете дивитися?» Я відповіла: «Ми згодні, навіть без зустрічі». Це була наша велика мрія, перше зернятко, яке впало в серце», – розповідає мама-вихователька.
Ірина за фахом педагогиня, тож із перших днів почала займатися з шестирічним Богданом.
«Ми щодня годинами займалися з ним, – каже вона. – Іноді власних дітей відсовуєш на другий план, бо думаєш: ці впораються, ці сильні. А Богдану дуже хотілося допомогти, зняти з нього цей діагноз – розумова відсталість. Було важко, але, вважаю, ми досягли 50% з того, про що мріяли – через рік він говорив, бігав, стрибав та катався на велосипеді. Зараз Богдан – сильний, високий, добре виглядає. Дуже любить собак і мріє стати кінологом. Він гарно малює, займається в художній школі. І я думаю, що він має щасливе дитинство».
Уманські хотіли прийняти в родину ще дітей, але на заваді була житлова площа. Вони мешкали у власному, проте невеликому будинку.
«Ми мріяли будуватися, рахували – це сотні тисяч гривень. Для нас, із п’ятьма дітьми, це була просто непідйомна сума», – розповідає Іван.
«Це було виживання»
Початок повномасштабної війни сім’я Уманських зустріла у рідному місті Каховці, яке й досі перебуває під окупацією. Із власного житла родина переїхала до помешкання знайомих, які виїхали і попросили наглядати за оселею.
«У нас не було транспорту. Ми відчували, що ми потрібні тут (у Каховці – ред.). Надіялися до останнього, що нас звільнять. Думали: ще трохи, ще трохи», – зізнається батько-вихователь.
Поки були матеріали, Іван ремонтував взуття у своїй майстерні. Але згодом її довелося закрити. Чоловік згадує: раніше літр клею коштував 89 гривень, а після окупації і приходу ставлеників РФ – уже пів тисячі.
Тож Іван з родиною, каже, почав волонтерити: «Нам перераховували гроші, і поки в магазинах залишалися хоч якісь продукти, ми стояли в чергах. У нас була волонтерська команда з молоді – наші сини, інші хлопці і дівчата. Один ставав у чергу і казав: «За мною ще десятеро». Коли черга підходила, ми підїжджали і брали, що було: олія, цукор, крупа».
Ірина додає: з кожним днем у місті ставало все менше їжі та найнеобхідніших речей.
Це була економічна ізоляція: без ліків, без продуктівІрина Уманська
«Це було просто виживання. Ми справді купували крупу, якою зазвичай кормили собак. Люди намагалися купити хоча б по кілограму-два того, що залишилося. Це дуже важко згадувати. Це була економічна ізоляція: без ліків, без продуктів. І ти просто не знаєш, як у цьому виживати», – пригадує жінка.
Щоб прогодувати дітей, подружжя розчистило територію навколо будинку, в який переїхали, від будівельного сміття і висадили город, завели господарство. Вирощеними овочами ділилися й з тими, хто опинилися у скруті.
«У нас було багато тих, про кого треба було піклуватися. Ми були дуже зайняті, не мали часу боятися. Ми сідали на електричний мопед і везли продукти у будинок сімейного типу. Інколи назустріч їде російське БМП, а ти – на скутері. Увечері сидиш і думаєш: що я роблю? У мене вдома п’ятеро дітей, а я тут літаю», – пригадує багатодітний батько.
«Місія – вивезти з окупації»
У серпні 2022-го, за словами подружжя, до них звернулася начальниця соціальної служби, яка, попри окупацію, продовжила співпрацювати з державними органами України і хвилювалася за майбутнє дітей.
Вона запропонувала Уманським прихистити двох дівчаток, які перебували в дитячому будинку, оскільки існувала загроза депортації. Так у сім’ї з’явилися п’ятирічна Аліса та трирічна Софія.
У квітні 2023 року очільник Херсонщини Олександр Прокудін повідомив про незаконне вивезення з області 245 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування до так званих таборів «перевиховання» в межах окупованих територій і до Росії.
Ми дуже ризикували, коли прийняли їх в родинуІрина Уманська
Ірина зізнається: «Ми дуже ризикували, коли прийняли їх в родину, тому що фактично діти не мали документів – не мали статусу дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони потрапили в дитячий будинок і через два місяці почалася [масштабна] війна. У них було лише свідоцтво про народження. Але ми їх взяли. Нам дівчат привезли додому – ми їх відмили. І зрозуміли: наша місія – врятувати, вивезти дітей з окупації. Ми дочекалися».
Іван придбав семимісну автівку, на якій родина вирушила з окупації. Шлях на підконтрольну Україні територію пролягав через 20 російських блокпостів і тривав три доби.
«На кожному блокпості нас зупиняли, перевіряли документи на дітей. Коли запитували, чиї діти, дружина виходила і казала: «Це мої діти». У нас дозвіл був тільки на Богдана. Вона показувала це рішення, щоб вони (військові РФ – ред.) дивилися, читали. А вони відповідали: «Тут дрібним шрифтом, ще й українською. Їдьте далі», – пригадує чоловік.
«Кожна дитина має право на гідне житло»
Прихисток родина Уманських знайшла на Київщині. Перші місяці жили у соціальному центрі підтримки сімей, згодом – у квартирі, яку власники надали їм безоплатно.
У громаді, розповідає подружжя, їх прийняли добре: місцеві допомогли з речами та оформленням документів для дівчаток, яких вдалося вивезти з окупації.
Ми маємо можливість подарувати цим дітям класне майбутнєІван Уманський
«Ми маємо можливість подарувати цим дітям класне майбутнє. Ми є для них прикладом – показуємо, як батько має ставитися до дітей, як жінка – до чоловіка, як батьки – одне до одного. І діти на підсвідомому рівні це переймають. У них змінюється світогляд, вони не змагаються одне з одним за місце під сонцем. Вони знають, що їх люблять», – каже багатодітний тато.
У квітні 2024-го родина переселенців переїхала до нового просторого будинку, зведеного у межах проєкту «Адреса дитинства» Фундації першої леді України Олени Зеленської.
У середині травня цього року стартувала друга хвиля ініціативи. Мета проєкту – не лише забезпечити дітей комфортним житлом, а й популяризувати сімейні форми виховання.
У межах першої хвилі 15 будинків у восьми регіонах України отримали великі прийомні родини, які втратили житло або були змушені залишити його через бойові дії чи окупацію. Кожен будинок має площу понад 200 метрів квадратних, є безбар’єрним та обладнаний усім необхідним. На території є дитячий майданчик і укриття. Перша хвиля була реалізована за підтримки австралійського благодійного фонду Minderoo Foundation, а також урядів Естонії та Об’єднаних Арабських Еміратів.
«Перше, що для мене найважливіше – це гідні умови для дітей. Тут їм просторо, усі потреби закриті, зручно, затишно, тут є бомбосховище, тепло, світло. Я вважаю, що кожна дитина має право на гідне житло, і саме цей подарунок – це було гідне житло для наших дітей. Ми стараємося, створюємо для них затишок», – зазначає Ірина.
Поруч із будинком родина посадили городину та вирощує курей. Господарством і дітьми опікується мама. Вона також возить хлопців та дівчат до школи, садочка та на гуртки – спорт, музику, малювання. Батько працює чоботарем у майстерні, яку сім’я відкрила за грантові кошти.
Після переїзду у будинок, Уманські відчинили його двері ще для трьох рідних сестричок із Київщини, які до цього два роки провели в дитячому будинку. Нині в їхній оселі десятеро дітей. Родина має статус великої прийомної родини.
Подружжя каже: чужих дітей немає, тому усім десятьом хочуть подарувати любов та щасливе дитинство.
«Найбільше, що я можу робити сьогодні – це бути комусь батьком. Знаєте, багато людей зараз приходять, питають, вони б теж хотіли, але не наважуються. Бояться, бо це відповідальність. Але я скажу – це круте життя. Просто бути батьком. Бачити зміни, як вони ростуть, усміхаються, біжать обійматися. Вони мене чекають (з роботи – ред.), вони мають потребу у мені, а я в них. Коли хтось залазить на руки, дивиться в очі і каже: «Татко, я тебе люблю» – це підбадьорює, дає сили, надихає», – підсумовує Іван.
За інформацією Державної служби у справах дітей, станом на листопад 2024 року в Україні близько 59 тисяч дітей виховуються у сімейних формах (опіка, піклування, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу). Це 93,5% усіх дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Форум