РИМ – Домагатися звільнення сина і його побратимів-захисників Маріуполя з російського полону. Це стало справою життя для харків'янки Лілії Орел, яка з березня 2022 року із меншим сином евакуювалася до Італії. За неповних два з половиною роки вона встигла пожити 9 місяців і в Канаді, але не склалося – повернулася до Рима. Саме тут відчуває більше підтримки й можливостей боротися за повернення старшого сина – нині 29-річного Володимира Орла, військового 36-ї окремої бригади Морської піхоти України.
Лише за останні чотири місяці жінка відправила 30 листів-звернень до різних організацій, постійно бере участь у маніфестаціях та оббиває пороги італійських й ватиканських установ з проханням про допомогу. Водночас Лілія, кравчиня за фахом, щоденно працює у римському ательє, самотужки оплачує помешкання та долучається до волонтерської допомоги ЗСУ. Вона мріє обійняти двох синів разом, повернутися до мирного Харкова й започаткувати власну справу за допомогою римського інвестора. Докладніше про боротьбу матері та її життя в евакуації розповідає проєкт Радіо Свобода «Ти як?»
«Не буду жити під росіянами!»
«Пиши! Не відповідають? Пиши, пиши і пиши. Стукай. Десь, колись та й відкриються двері!», – цю пораду від колишньої полонянки Юлії Паєвської (Тайри) Лілія Орел взяла на озброєння. І відтоді, як у лютому 2024 року зустрілася з парамедикинею в Римі, жінка склала собі графік написання листів до профільних структур, щоб отримати бодай якусь вістку про військовополоненого морпіха Володимира Орла та просити сприяння для його звільнення за обміном або екстрадиції до Італії. Син служив у 501 батальйоні в/ч А-1965.
Та жінці відомо, що він перебуває на тимчасово окупованій території у виправній колонії номер 2 міста Макіївки Донецької області. Зі слів Лілії, окупаційна влада сфабрикувала справу, обвинувативши українського військовослужбовця у побитті жителя Маріуполя. Громадянина України Володимира Орла засудили до 12 років позбавлення волі. Про це жінка дізналася через російський Телеграм-канал Sledcom інформаційного центру Слідчого комітету Росії. Бачилася із сином останній раз у листопаді 2021 року, коли Володимир прибув на кілька днів додому в Харків із селища Широкиного Маріупольського району на Донеччині. Там перебував на службі з 2015 року і там застав повномасштабне вторгнення російської армії у лютому 2022-го або «другу війну», як її називає Лілія.
Син готувався до великого наступу російської арміїЛілія Орел
«Син мало що розказував, але відчувалося, що передчував і готувався до великого наступу російської армії. Він так казав: мамо, я під росіянами жити не буду, робитиму усе можливе, щоб цього не сталося», – згадує Лілія Орел під час розмови з Радіо Свобода.
Випускник Харківського танкового училища без відома матері свого часу склав важкі іспити, щоб потрапити до елітного підрозділу 36-ї окремої бригади морської піхоти. Під час оборони Маріуполя навесні 2022 року був учасником бойових дій на території металургійного комбінату імені Ілліча.
За наказом українського командування Сили оборони Маріуполя припинили спротив і вийшли фактично в полон до Росії, де й опинився морпіх Володимир Орел. Про це його мати дізналася через телебачення, перебуваючи вже як біженка війни за кордоном. До виходу в полон вона спілкувалася із сином телефоном лише кілька разів.
Італія – Канада – Італія
Я відразу пішла працювати за фахом, спочатку в ательє до українців, де шили бронежилети для ЗСУЛілія Орел
Він наполегливо радив виїздити з України і матері з братом, і своїй дружині з дочкою, якій тепер дев'ять років. Родичі з Канади кликали за окен, але щоб швидше отримати канадську візу за програмою для біженців, простіше було дістатися консульського відділу Канади в Римі. Таким чином за сприяння волонтерів Лілія із меншим сином, тоді десятирічним Іваном, опинилася в італійській столиці.
«Я відразу пішла працювати за фахом, спочатку в ательє до українців, де шили бронежилети для ЗСУ. Я ж у Харкові працювала технологом швейного виробництва на різних підприємствах, і з 2014 року мали багато замовлень на пошиття саме одягу для військових. Тож я почала заробляти і не цікавилася економічною допомогою для біженців від італійської держави, навіть до «Карітасу» не ходила по продукти. Як самостійна (розлучена) жінка я звикла жити на свої зароблені гроші, що допомогло мені самій знімати кімнату в Римі», – розповідає Лілія.
Згодом жінка отримала іншу можливість для праці швачкою, і влаштувалася в ательє з ремонту одягу франчайзингової мережі ZYP, поширеної в Італії. Володіння італійською мовою було необов'язковим, оскільки її посада не передбачала прямого контакту з клієнтами. А в колективі, каже Лілія, вдавалося порозумітися завдяки базовим знанням італійської, яку поступово вдосконалювала. Та співпрацю довелося перервати, бо тим часом канадська віза для неї з дитиною була готова – і вона наважилася їхати до рідні. Щоправда, життя в евакуації за океаном виявилося для українки занадто складним. Тож, не пробувши там і року, вирішила повернутися в знайому гостинну Італію.
«Українська діаспора в Італії більш динамічна і згуртована, – ділиться спостереженнями Лілія Орел. – В Канаді можна жити, якщо маєш чоловіка, коли обоє працюють – і тоді можуть утримувати помешкання й родину. Я працювала у Вінніпезі на фабриці щодня, з ранку до вечора, отримуючи 14 доларів за годину, за місяць виходило до двох тисяч канадських доларів, і я жила у родичів, тобто не було витрат на квартиру. Щоб оплачувати житло, мені потрібна була ще й друга серйозна робота».
Боротьба за підтримки діаспори
Щодня думаю повернутися додому в Харків і звідти продовжувати боротьбу за синаЛілія Орел
У Римі її повернення з радістю зустрів колектив ательє, де на сьогодні після двох трудових короткотермінових угод Лілія вже підписала новий довготривалий контракт на неповний робочий день. Зарплати від зайнятості на парттайм, звісно, не вистачає, тому вона виконує і понаднормову роботу швачки та часом бігає на «години» прибирати у помешканнях. За такої зайнятості жінка знаходить сили й час боротися за старшого сина.
«Щодня думаю повернутися додому в Харків і звідти продовжувати боротьбу за сина. Але я зрозуміла, що це можливо робити і звідси, бо тут, в Італії, велика українська діаспора, можу працювати і допомагати військовим, – говорить Лілія. – Не шкодую, що повернулася, бо італійська земля для мене більш благодатна. Є і тут купа недоліків, зокрема затяжна бюрократія, але однак бачу більше можливостей саме з цієї країни допомогти синові».
За третій рік, відколи Володимир перебуває в російському полоні, мама спілкувалася з сином телефоном лише один раз. Розповідав, що в Макіївській колонії почувається краще, ніж у в'язниці Мордовії, куди його відправили зразу після падіння Маріуполя. З метою знайти сприяння італійської влади у звільненні сина жінка зверталася із листом до прем'єр-міністерки країни Джорджі Мелоні. Відповіді не отримала. Минулого квітня Лілія Орел разом зі спільнотою українців звернулася до міністра закордонних справ Антоніо Таяні з проханням допомогти звільнити оборонців Маріуполя. Відповіді не отримала.
З допомогою колег по роботі складала листа до Папи Римського, і через власні контакти його вдалося передати понтифіку. Відповіді теж не отримала. Але завдяки іншій ініціативі від української Групи родичів військовополонених 36-ї окремої бригади морпіхоти 19 червня 2024 Лілія потрапила на зустріч до папи Франциска та мала розмову з його спеціальним посланцем для України кардиналом Маттео Дзуппі. Чільним співрозмовникам передали списки полонених захисників та благали про допомогу у їхньому звільненні. Кардинал, каже, пообіцяв сприяння.
«Ми звернулися до папи Римського не лише стосовно обміну полоненими, але й сприяти створенню гуманітарного коридору для родичів, щоб мати зв'язок з військовополоненими, щоб якусь посилку чи листа можна було передати. Зверталася я також до італійського відділення Червоного Хреста, але там повідомили, що не мають відповідних повноважень та й доступу на територію, окуповану росіянами», – зазначила Лілія Орел.
«Як тільки врятую сина – повернемося до Харкова»
Вона не опускає рук і намагається самотужки шукати шляхи порятунку сина, використовуючи усі можливі канали інформації, російські – також. Завдяки даним від колишніх бранців Москви їй вдалося вийти на Федеральну службу виконання покарань РФ. «Я написала до тієї організації в Росію, дружина сина теж писала – не відповіли, – продовжує пані Лілія. – І якось випадково на їхньому сайті я вчиталася, що вони не розглядають мейли з українських серверів. Починаю думати, як же зробити поштову скриньку з російського сервера – вдалося. І потім відповідь надійшла, де підтвердили місце перебування сина та статтю, за якою його засудили».
Тепер Лілія поставила за мету домагатися не стільки звільнення в рамках обміну, скільки торувати шлях можливої екcтрадиції сина до Італії. І в цьому плані, каже, російська сторона нібито демонструє відкритість, тобто стосовно видачі Італії засудженого Росією Володимира Орла відповідно до Конвенції про передачу засуджених осіб для відбування покарання. Але наразі їй не вдалося знайти в Італії компетентних і зацікавлених у справі посадовців чи юристів-міжнародників, які б допомогли їй розібратися, чи достовірними є листи від російської сторони, чи можлива взагалі така екстрадиція громадянина України до Італії.
У такій постійній боротьбі і невідомості її материнське серце не знає спокою, хоча й мріяти про майбутнє собі не забороняє.
Якщо старший син повернеться до нас, то я таки думаю їхати до ХарковаЛілія Орел
«Поки діти не будуть поруч зі мною, я не думаю, не планую на далеко. Треба меншого хлопця поставити на ноги: дбаю, щоб він мав дві освітим – як італійську, так і українську, бо також відвідує тут українську школу. Якщо старший син повернеться до нас, то я таки думаю їхати до Харкова і відкрити там таку саму мережу ательє з ремонту одягу. Можливо, мій директор захоче інвестувати в Україні і так допоможе мені економічно розвинути власну справу», – силкується окреслити плани на майбутнє Лілія. Але під час бесіди швидко повертається до реальності та повторює пораду Тайри: пиши, пиши і стукай!
Оборона міста Маріуполя Донецької області від російських загарбників тривала 86 днів від 24 лютого до 20 травня 2022 року. За наказом військового командування України оборонці міста склали зброю та вийшли у полон – «щоб зберегти здоров'я й життя військовослужбовців». До полону потрапили понад дві тисячі військових та захисників міста. Знищений російськими військовими Маріуполь опинився у повній окупації.
Частину українських захисників вже вдалося звільнити у рамках кількох обмінів. За численними свідченнями звільнених бійців, у російському полоні люди потерпають від голоду, тортур, відсутності нормального харчування й медичної допомоги. Рідні полонених гуртуються і проводять акції в Україні та за кордоном – з вимогами звільнення бійців.
Форум