Це інтерв'ю з українською активісткою Ольгою Павленко ми записали ще 30 серпня минулого року на кухні її квартири в окупованому Росією українському Сімферополі. В той день Павленко вирішила залишити півострів ‒ після того, як співробітники ФСБ Росії провели у неї вдома обшук. Текст ми публікуємо тільки зараз, оскільки рідні Ольги ще деякий час залишалися в Криму.
У 2014 році Ольга Павленко зайняла чітку проукраїнську позицію й була однією з небагатьох у окупованому Росією українському Криму, хто відкрито її виявляв. Весь цей час до самого від'їзду вона брала активну участь у заходах «Українського культурного центру», відвідувала зібрання «Кримської солідарності» й допомагала дітям політв'язнів.
Наприкінці літа 2018 року в квартиру Павленко прийшли співробітники ФСБ Росії з обшуком ‒ Ольгу запідозрили у зв'язках з «Правим сектором». Напередодні на проросійському сайті News Front з'явилася публікація «Підривна діяльність у російському Криму «Українського культурного центру». Низку цих подій активістка пов'язує зі своєю відкритою проукраїнською позицією.
У першій частині інтерв'ю Ольга Павленко розповідає, як анексія розколола її сім'ю, чому збиратися співати українські пісні та читати вірші на кухні в окупованому Криму ‒ це вже велике досягнення, і за що вона вдячна російській владі.
‒ Що ви відчуваєте зараз, сидячи на своїй кухні й знаючи, що більше сюди не повернетеся?
Тримаюся тільки тому, що маю триматися. Для мене зараз головне ‒ залишитися живою
‒ І злість, і відчай. Той стан, коли доросла людина, яка вже прожила життя, має все починати з нуля, їхати просто в нікуди, де немає ні друзів, ні знайомих, ні рідної землі. Тримаюся тільки тому, що маю триматися. Для мене зараз головне ‒ залишитися живою, я дуже сильно відчуваю небезпеку фізичного знищення. Для Криму це норма.
Я знаю, що згодом все зможу, що у нас буде нове життя, й воно буде кращим, ніж зараз. Ми вирішили виїхати ще в 2014 році, але планували зробити це нормально: спокійно налаштуватися, домовитися, куди й до кого їхати. А фактично вийшло так, що ми не їдемо, а швидко рятуємося.
‒ Із яким відчуттям ви жили ці чотири роки? Що було найскладніше?
‒ Із відчуттям, коли не хочеться жити. Я завжди була в роботі, чимось займалася, спілкувалася з людьми. І раптом все це втратила. Весна 2014 року перекреслила багато чого. Але також я вдячна за цей досвід, тому що побачила, хто мої друзі й хто вороги. Іноді, маючи таких друзів, ворогів вже не треба. Ця ситуація стала фільтром ‒ все, що насправді не потрібне, відсіялося. Взагалі це непогано, але було боляче.
Найважче далася зрада близьких ‒ батька, сестри, друзів, ‒ які почали писати доноси в ФСБ. Такого я не очікувала, це страшно.
‒ Як вийшло, що ви та ваші близькі опинилися по різні боки умовної барикади?
Найважче далася зрада близьких ‒ батька, сестри, друзів, ‒ які почали писати доноси в ФСБ
‒ Це їхнє життя і вибір. Єдине, що знаю напевно, ‒ людина завжди платить ціну за свій вибір. Спочатку вмовляла, переконувала, що я – непогана людина, що так не можна, давайте не руйнувати наші стосунки, ми ж рідні люди, давайте не будемо взагалі розмовляти на ці теми. Дуже багато часу й сил витратила на це. А потім одна знайома, мудра людина, сказала: якщо люди, навіть рідні, руйнують твоє життя, потрібно від них віддалитися. Зрештою, я так і зробила ‒ і прийшло полегшення.
‒ Пам'ятаєте ваші думки, почуття на початку всього, в 2014-му?
‒ Чесно кажучи, я не могла собі таке навіть уявити: війна, вторгнення, захоплення, «зелені чоловічки».
Думала, що це якесь непорозуміння ‒ ось зараз прийде наша армія і це закінчиться. Перший рік все ж була надія, що вдасться домовитися і все повернеться на свої місця.
І вже коли знайомі почали виїжджати один за одним, а друзі погрожувати через мої погляди, розповідаючи, що вони зроблять зі мною та моїми дітьми, стало страшно. Я зрозуміла, що ці люди не стали такими раптово, вони завжди були такими. Їм просто не вистачало якогось гачка, за який їх би смикнули й відкрили. Вони все своє життя прожили з такою ненавистю до України та всього українського.
‒ Коли ви зрозуміли, що це надовго?
‒ У 2015 році я усвідомила, що це не на рік і не на два, а, мабуть, років на десять. Тоді прийшло розуміння, що ми не перші й таке вже було.
‒ Що найскладніше в повсякденному житті людини з відкритими проукраїнськими поглядами?
‒ Звичайно, це тиск силовиків. За весь час нам жодного разу не дозволили провести хоча б одну публічну акцію ‒ постійні відмови. А потім ми вирішили, що просто будемо робити те, що до душі. Якщо нам до душі вишивати ‒ будемо вишивати, якщо робити ляльки-мотанки ‒ будемо робити ляльки-мотанки. Ми зрозуміли, що все одно не зможемо організовувати активність, запрошувати людей, тому що дійсно страшно.
Тому твоє життя ‒ це твоя відповідальність. Якщо готовий ним ризикувати ‒ то висловлюй свою позицію, а якщо ні ‒ то ні
У Криму люди зникають, їх вбивають. Навіть адвокати кажуть: «Ми не можемо захистити людину, ми лише констатуємо факт її переслідування». Тому твоє життя ‒ це твоя відповідальність. Якщо готовий ним ризикувати ‒ то висловлюй свою позицію, а якщо ні ‒ то ні.
Наприклад, я з 2014 року почала розмовляти винятково українською ‒ це моє персональне досягнення. Раніше могла співати, читати, але вільно говорити дуже соромилася.
‒ А звідки у вас взагалі любов до України, якщо батько був, м'яко кажучи, інших поглядів?
‒ Про те, що він не проукраїнських поглядів, я дізналася в 2014-му. Мій батько ‒ українець за національністю. Він чудово співав народні пісні, у нас не проходило без них жодного свята. Вільно розмовляв українською, хоча в побуті не користувався. Дуже багато розповідав про Україну, сам він з Миколаєва. Я не думала, що так все обернеться, навпаки, очікувала від батька, що він стане на захист своєї землі.
У 2014-му прийшло розуміння, що я ‒ саме українка, а не кримчанка
Чесно кажучи, я ніколи не замислювалася над тим, чи є у мене любов до України. Вона була, тому що я ‒ українка, і її не може не бути. Раніше ніхто цього не забирав у мене, тому я й не берегла ‒ є собі, та й є.
До анексії життя в Криму було розміреним, нікому не було діла до твоїх переконань, ніхто не бив себе в груди: «Я ‒ українка!» або «Я ‒ росіянка!», «Я ‒ кримська татарка!». Ми ‒ кримчани, так часто тут говорили. Але в 2014-му прийшло розуміння, що я ‒ саме українка, а не кримчанка. І це дуже важливо ‒ ідентифікувати себе як українця, бо без цього... Знаєш, є такий гарний вислів: «У кого немає коренів, у того немає і листя».
‒ Ви згадували про заходи, які ви намагалися проводити. Що це вам давало?
Ми ж нічим небезпечним не займалися ‒ збиралися читати вірші або співати українські пісні або вибиралися до лісу приготувати шашлик і поспілкуватися рідною мовою
‒ По-перше, просто задоволення, тому що в Криму життя стало як у чайнику: кипить, вирує ‒ і якщо не зняти кришку, то може й рвонути. А це був вихід. По-друге, люди приєднувалися, деякі говорили: «Ого! Ви не боїтеся, може, тоді й нам щось робити?». Ми ж нічим небезпечним не займалися ‒ збиралися читати вірші або співати українські пісні або вибиралися до лісу приготувати шашлик і поспілкуватися рідною мовою. І люди почали потроху об'єднуватися навколо, хоча їх було зовсім мало. Спочатку приходили, а потім говорили, що все ж бояться, за таке можуть вигнати з роботи. І дійсно, на нас неодноразово тиснули й до (підконтрольної Росії) прокуратури викликали ‒ мовляв, розкажіть, хто чим у вас займається, на які гроші, навіщо. Люди це бачили й припиняли приходити.
‒ Як ви думаєте, чому російські силовики взагалі вас зачіпали, якщо існує та сама «Кримська солідарність», яка в рази активніша й помітніша? А ви лише збиралися вірші почитати.
Кримські татари дуже здивувалися, для них було дивом, що в Криму є українці
‒ За моїми спостереженнями, найбільше почали тиснути, коли ми вирішили співпрацювати з «Кримською солідарністю». Найменш захищеними в цих умовах були діти політв'язнів. Напередодні Нового року ми підготували подарунки для них і вперше прийшли на зустріч «Кримської солідарності». Запропонували проводити майстер-класи для дітей, розваги, щоб трохи підсолодити їм життя. Кримські татари дуже здивувалися, для них було дивом, що в Криму є українці. Багато діток скучили за українською мовою й були шоковані, почувши, що ми розмовляємо українською. Кримськотатарські активісти почали запрошувати нас на кожне засідання, тому що нам не байдуже, що відбувається в Криму. Яка різниця ‒ кримські татари, українці, узбеки, поляки? Якщо на людину тиснуть, ми будемо підтримувати її, її родину та дітей.
Уже на друге засідання, де були наші активісти, приїхало ФСБ і центр «Е». Після цього почалися перевірки, виклики до прокуратури, з'явився інтерес до нашої газети тощо. Я думаю, що їх лякає взагалі будь-яке об'єднання людей. Адже є ж приказка: в єдності сила. «Кримська солідарність» ‒ дуже сильна й працьовита організація. У нас інше: немає адвокатської діяльності, є культура. Нас простіше задавити.
‒ Думаєте, за принципом, хто слабший?
‒ Так, тому що об «Кримську солідарність» силовики свої зуби іноді обламують, там є сильний захист і велика підтримка з боку людей. Адже не просто так говорять: «Егей, українці в Криму, ви де? Виїхали всі?».
‒ А де українці в Криму, як ви думаєте? Чому в кримських татар виходить, а у кримських українців ‒ ні?
‒ Для мене це теж питання. Ще з часів повернення кримських татар з депортації я бачила, як вони стоять один за одного горою: спочатку разом будують будинок однієї сім'ї, потім усі разом ‒ інший. Кримські татари пережили депортацію, яка навчила їх єдності. Але й в українській історії були вигнання, Голодомор ‒ чому ж ці уроки нас нічому не навчили? В Україні з 2013-го народ все ж таки піднімається, але це відбувається дуже повільно.
(Далі буде)
