Маємо новину: на Донеччині у Свято-Успенській Святогірській лаврі, яка належить Українській православній церкві (Московського патріархату) (де-факто – Російській православній церкві), внаслідок російського артилерійського обстрілу згорів Всіхсвятський скит.

З цього приводу навіть висловився президент України Володимир Зеленський. Він, зокрема, сказав:

«Мені було цікаво, що скажуть російські пропагандисти про знищення скиту. Але насправді нічого цікавого. Вони дуже передбачувані – звинувачують українців у підпалі. Хоча монахи і миряни у Святогір’ї прекрасно бачили, що це була саме російська артилерія.

Вважаю, що і ця брехня пропагандистів, і цей обстріл, і підтримка православними ієрархами в Росії агресії проти України – все це має спонукати Українську православну церкву до більш рішучих висновків і до чіткого засудження кожного з тих, хто потурає агресії».

Хоча говорити про якісь «рішучі висновки» духовенства УПЦ (МП) не доводиться. Представники цієї релігійної організації аморфно заявили, що сталося це «внаслідок воєнних дій». Отже, засудження російських військових за такі дії немає. Зрештою, а чи можна чекати іншої реакції від духовенства УПЦ (МП), яке й далі перебуває у фарватері Московського патріархату – незважаючи на декларовану свою «самостійність». Але не будемо про позицію УПЦ (МП). Поговоримо про більш фундаментальні речі.

Знищення Всіхсвятського скиту – це далеко не перший випадок, коли росіяни нищать в Україні православні храми. До того ж це переважно храми УПЦ (МП), яка й далі пов’язана з Російською православною церквою (РПЦ). Тобто вони б’ють «своїх» же.

Чому так?

А тому, що росіяни ніколи не відзначалися релігійністю, а їхнє православ’я мало і має формальний характер. Тому нищення православних святинь для них не є чимось злочинним. Просто звична реальність війни – звиняйте, «спецоперація».

Бєлінський про атеїзм росіян

Хоча зараз у Росії, як мантру, повторюють тезу, що всі ми, росіяни, українці й білоруси, вийшли з «Дніпровської купелі», насправді, Володимирове хрещення стосувалося переважно українських земель. Звісно, київські князі несли християнство в землі, які вважаються «істинно російськими», але там вони, як правило, зустрічали рішучий опір. Так було в Новгороді, так було на Заліссі, де з часом сформувався російський етнос. Навіть через десятиліття після Володимирового хрещення на цих землях вибухали повстання, очолювані язичницькими волхвами. За великим рахунком, там християнство не змогло укорінитися протягом століть. З цього приводу можна говорити багато.

Але дамо слово деяким російським «властителям дум», які в нові часи говорили про нехристиянськість російського народу. Одним із таких «властителів» дум був російський літературний критик Віссаріон Бєлінський (1811–1848). Відомий його лист до Миколи Гоголя, написаний 1847 року.

Цей лист – результат своєрідної дискусії між Гоголем і Бєлінським, що значною мірою стосувалася релігійних питань. Гоголь у «Вибраних місцях із переписки з друзями» апелював до релігійності, до того ж релігійності внутрішньої. Це й було виявом його української ментальності. Для Бєлінського, як для росіянина, це виявилося неприйнятним. Він відкидав релігійність, вважаючи, що вона є завадою на шляху прогресивного розвитку. При цьому Бєлінський вказував, що релігійність росіян має формальний, зовнішній характер, а сам російський народ є атеїстичним. Він, зокрема, писав, що православних священнослужителів зневажає російське суспільство й народ російський: «Про кого російський народ розповідає паскудну казку? Про попа, попадю, попову доньку та попового працівника. Кого російський народ називає: дурна порода, пузаті жеребці? Попів... Чи не є піп на Русі для всіх російських представник обжерливості, скнарості, низькопоклонництва, безсоромності?»

Дискутуючи з Гоголем, Бєлінський заявляє: «На вашу думку, російський народ найрелігійніший у світі: брехня! Основою релігійності є пієтизм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я боже, чухаючи собі... Вона говорить про образ: годиться – молитися, а не годиться – горщики покривати».

Бєлінський вважає (і не безпідставно), що російський народ зовсім не релігійний. «Придивіться уважніше, – говорить він Гоголю, – і ви побачите, що це за вдачею глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато забобонів, але немає і сліду релігійності. Забобони проходять із успіхами цивілізації, але релігійність часто уживається з ними; живий приклад Франція, де і тепер багато щирих католиків між людьми освіченими, і де багато хто, відклавшись від християнства, все ще завзято стоять за якогось бога. Російський народ не такий; містична екзальтація не в його натурі; у нього занадто багато для цього здорового глузду, ясності та позитивності в умі, і ось у цьому, можливо, величезність історичних доль його в майбутньому. Релігійність не прищеплювалася в ньому навіть до духовенства, бо кілька окремих виняткових особистостей, що відрізняються холодною аскетичною свідомістю, нічого не доводять. Більшість же нашого духовенства завжди відрізнялася лише товстими черевами, схоластичним педантством та диким невіглаством. Його гріх звинувачувати у релігійній нетерпимості та фанатизмі, його, радше, можна похвалити за зразковий індиферентизм у справі віри».

В принципі, Бєлінський правий. У майбутньому росіяни, підтримавши більшовиків, підтримали і їхнє прагнення відмовитися від релігії як «опіуму народу» та будувати в Радянському Союзі «атеїстичне суспільство».

Можна, звісно, говорити, що Бєлінський писав це майже 200 років тому. З того часу багато що змінилося? Але чи змінилася релігійність росіян?

Олександр Солженіцин про «язичництво» росіян

Тут можна звернутися до ще одного «властителя дум» сучасної Росії – Олександра Солженіцина (1918–2008).

Він був пошанований у сучасній Росії. З ним зустрічався Володимир Путін, навіть був на похоронах письменника. Чимало тез, які зараз озвучує Путін, начебто йдуть «від Солженіцина», принаймні є співзвучні його поглядам.

Однак Солженіцин не лише апологет Росії, але і її критик. Й, зокрема, попри його любов до росіян, він неодноразово говорив про нерелігійність чи нехристиянськість росіян. Це вже бачимо в його відомій повісті «Один день Івана Денисовича», яка зараз вивчається в російських школах на уроках літератури. У цьому творі маємо яскраву дискусію баптиста Альоши з головним героєм твору – «істинним» росіянином. Ось уривок з цієї дискусії:

«Почув Альошка, як Шухов вголос Бога похвалив, і обернувся:

– Адже так, Іване Денисовичу, душа-то ваша просить Богу молитися. Чому ж ви їй волі не даєте, га?

Косо глянув Шухов на Альошку. Очі, наче свічки, теплом пломеніють. Зітхнув.

– Тому, Альошка, що молитви ті, як заяви, або не доходять, або «в скарзі відмовити».

Для Івана Денисовича молитва – це щось у Бога випросити. Зовсім по-іншому міркує баптист Альоша. Коли ж останній цитує слова з молитви «Отче наш...»: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні», Іван Денисович на ці слова реагує вкрай примітивно й приземлено. «Пайку, значить?» – питає він. Альоша ж відповідає йому: «Іване Денисовичу! Молитися не про те треба, щоб посилку прислали або щоб зайва порція баланди. Що високо в людей, то мерзота перед Богом! Молитися треба про духовне: щоб Господь з нашого серця накип злий знімав...» Однак Іван Денисович переводить мову на інше – на духовенство. У нього воно, можна так зрозуміти, є посередником між людиною й Богом. Однак священнослужителі ведуть недостойний спосіб життя. Через те віра наче руйнується. Як своєрідний контраргумент баптисту Альоші, його вірі Іван Денисович оповідає про спосіб життя священника зі свого приходу: «В Поломні, приході нашому, нема багатше людини за попа. Ось, скажімо, звуть дах покривати, то з людей по тридцять п’ять рублів за день беремо, а з попа – сто. Й хоч би щось сказав. Він, піп поломенський, трьом бабам у три міста аліменти платить, із четвертою сім’єю живе. І архієрей обласний у нього на гачку, лапу жирну наш піп архієрею дає. І всіх других попів, скільки їх не присилали, виживає, ні з ким ділитися не хоче...» Тут якраз маємо своєрідний антиклерикалізм росіян, про який, як уже говорилося, писав Бєлінський і який став одним із головних чинників «боротьби з релігією» за радянських часів.

Іноді в Солженіцина проривається ще більша «крамола». Він показує, що віра росіян у своїй основі не зовсім християнська, радше язичницька. Наприклад, це бачимо в його оповіданні «Матрьонин двір». Письменник тут спробував ідилічно змалювати життя «справжньої» російської глибинки. Дія оповідання відбувається в забутому Богом російському селі. Щоправда, змальована в оповіданні ідилія не дуже ідилічна, навіть трагічна. Бо якось трагічно абсурдно закінчується оповідання загибеллю героїні. Солженіцин же з симпатією змальовує. Однак зазначає таке: «Не можна сказати, що Матрьона сильно вірила. Радше, була язичницею, вгору в неї брали марновірства: що на Івана Пісного на город йти не можна – на наступний рік урожаю не буде; якщо хуртовина мете – значить хтось вдавився, а двері ногу защемлять – бути гостеві. Скільки жив у неї – ніколи не бачив, щоб вона молилась, ні щоб вона хоч раз перехрестилася. А будь-яку справу розпочинала «з Богом!» і мені кожен раз «з Богом!» говорила, коли я йшов до школи. Може, вона й молилася, але не показувала...»

Як бачимо, навіть російські «властителі дум» говорили про нерелігійність росіян.

Певно, тому не варто від них чекати ні християнського милосердя, ні пошани до християнських святинь. Вони як були, так і лишилися язичниками. Лише формально вважаються християнами. Тому знищити для них храм – справа цілком прийнятна.

Не знаю, чи духовенство УПЦ (МП) зробить з цього всього «рішучі висновки»? Бо занадто довго перебуває воно в полоні російського «православного язичництва». Але хотілося, щоб зробило.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

• 27 травня 2022 року Українська православна церква (Московського патріархату) провела Собор, на якому заявила про самостійність і незалежність від Москви, а також висловила незгоду з позицією патріарха РПЦ Кирила щодо війни в Україні.
• «Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу...» – заявили в УПЦ (МП).