Консолідація еліт – головна передумова успішного протистояння агресору. Але ще більш важливим є готовність усього суспільства сприйняти ідею здійснення національного проєкту. Бо еліта має спиратися на більшість людності свого краю.

У Польщі чотири головні політичні сили: націонал-демократи, соціалісти, соціал-демократи і аграрії, яких уособлювали Роман Дмовський, Юзеф Пілсудський, Ігнацій Дашинський, Віцентій Вітос не лише усі були за польську самостійність, але й мали значну соціальну базу підтримки серед тих, хто ідентифікував себе поляком. Тому і стало можливим диво під Варшавою, коли були зупинені армії Будьоного і Тухачевського на підступах до польської столиці.

Чи українська еліта така вже була неодностайна?

І чи не хотіли державної незалежності Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко? Та бажали її і стреміли до неї. І не менше від Скоропадського, Міхновського, Коновальця чи Липинського.

Просто прагнули, може, різних моделей усамостійнення України. Але вузькість бази підтримки змушувала тупцювати фактично на одній не надто широкій суспільній платформі.

Складалася парадоксальна ситуація: соціал-демократів-українців майже не підтримувало робітництво українських міст. Тут пальма першості цілком і повністю була в руках російських меншовиків і більшовиків. Хіба серед обмеженої частини залізничників, що тримали зв’язки з селом, були позитивні погляди на УСДРП.

Інтелігенція, для якої працювали соціалісти-федералісти Єфремова і Ніковського, була на 90% зорієнтована на російських кадетів.

Самостійники-соціалісти Андрієвського і Макаренка сприймалися оригіналами-диваками і майже зовсім не мали бази підтримки у суспільстві.

Масову підтримку мали лише українські есери. І тому до них, як до масової партії пристав Грушевський. Але УПСР не мала шансів опанувати містом на Наддніпрянщині.

Поза дужками розгляду залишимо ситуацію в Західній України. Там суспільство було вже на 1914 рік мобілізоване під прапори української національної ідеї, і при світовій підтримці воно мало всі шанси відбити наступ Польщі. Але такої підтримки не одержали. Світ запізно дізнався про існування української проблеми.

Прихильники пануючого дискурсу можуть зауважити: «Так же ж Грушевський, Петлюра і Винниченко були федералістами». Так, але федералістами тактичними. Бо розуміли суспільну безсилість і неготовність промислових великих міст сприймати незалежницькі гасла.

Російське ж суспільство на всіх своїх щаблях саму ідею української самостійності сприймало як святотатство і зраду.

Що казати, коли вуличні бої в Києві у січні 1918 року вели головним чином галичани з Галицько-Буковинського куреня січових стрільців і нечисленні добровольці з наддніпрянців.

Численні українізовані полки з тисячами військовиків оголосили нейтралітет і сиділи по казармах. А місто – українська столиця, переважно із здивуванням, байдужо і апатично, як сторонні спостерігачі, дивилися за українсько-російським протистоянням. Вони із здивуванням вперше були поставлені перед дилемою, на який бік стати.

Українській революції не снилася мільйонна підтримка одних лише киян, що вийшла на Майдан 2013 року.

УНР і Київ

Стотисячна маніфестація березня 1917-го складалася головно з селян, що потрапили під мобілізацію до українського війська. А коли війська УНР вступали до Києва, в них стріляли з револьверів мешканці київських кам’яниць. І це доводило до розпачу людей, що готові були віддавати життя у боротьбі з російсько-більшовицькою навалою.

Серж Лифар пише про киян природніх прихильників Денікіна. Тому й українські війська під орудою генерала Кравса у серпні 1919 року змушені були залишити Київ, бо на стороні білих була переважаюча більшість київського населення.

Лише жителі Пріорки і Куренівки (фактично міські селяни) співчували Петлюрі і підняли повстання проти нового окупанта – червоних.

Липки, Старе місто і Печерськ були прихильниками «Єдиной і нєдєлімой».

Війська Муравйова у січні 1918 року мали лише п’ять тисяч багнетів. Але пів мільйонне місто не збиралося з ними воювати. Навіщо, це ж прийшли «свої». Тепер вже колишнє біле офіцерство фактично оголосило нейтралітет. Хоч тих офіцерів було може й більше за більшовиків.

У Польщі на позиції під Дембліном вийшла і буржуазія, і інтелігенція, і робітники з селянами. Поляки в усіх верствах суспільства розуміли, що несе їм червона російська навала.

Культура та ідея творять націю

Будь-яка революція для перемоги має пройти нормальний час для культурного відвоювання свого національного простору.

Чехи, фіни, балтійські народи понад 50 років розбудовували свою окремішню культуру та ідею, історичну пам’ять, суспільні пріоритети. Наддніпрянські українці через урядовий терор цієї роботи майже не проводили, тому й «збудилися окраденими», не підготовленими.

Звісно, винувата була й еліта (підприємці, купці, інтелігенція), яка не бачила потреби в будівництві культурного кордону з Росією. Звісно, не всі не розуміли: якраз такі як Михайло Грушевський намагалися зробити все можливе, щоб розбурхати маси новими політичними гаслами, вкласти в голову національну гідність. Проте забракло активних діячів серед інтелігенції, яка на 9/10 залишалася в орбіті російського політичного впливу в Україні.

Згубність і причини «чублення»

Чи були так вже між собою постійно розсвареними лідери Української революції, і чи зовсім не розуміли вони згубності з’ясування стосунків між собою?

Та розуміли одне і друге, проявляли терпіння і вміли пристосовуватися до ситуації. Факт «чублення» був значно перебільшений нашими істориками і політиками. Поруч із Грушевським у «Раді» працював Петлюра. З поміщиком Євгеном Чикаленком близько товаришував есдек Володимир Винниченко.

По одну сторону барикад до 1917 року були есер Грушевський і консерватор-державник Липинський.

Поки залишалося сподівання на український курс Павла Скоропадського, його не «валили» есефи (соціалісти-федералісти) і есдеки (соціал-демократи). З гетьманом зустрічалися залаштунково Петлюра і Винниченко. Есефи дали чотирьох міністрів для зреформованого кабінету Лизогуба.

Директорія УНР повстала, коли гетьманом був узятий курс на федерацію з білогвардійською Росією.

Розсварення між керівниками Української революції відбувалося, коли сподівань на власні сили у розбудові держави не залишилося, і треба було знову шукати зацікавлених у своїх національних дивідендах сусідів.

Петлюра зробив ставку на відновлену Польщу, Винниченко і Грушевський – на червону Росію. Вояки УГА поділилися, а більшість шукала розуміння серед білогвардійців Денікіна. Євген Петрушевич і ЗУНР орієнтувалися на Німеччину.

Звісно, це було погано, але вже вибору українцям не залишили їхні сильніші і організованіші сусіди, що знову розібрали Україну по шматках.

А тому напрошується висновок – хочеш єдності політичної еліти – твори національну органічність серед широких мас, для яких крах держави Україна був би найбільшим життєвим нещастям. Але для цього має запанувати культурно-національна монолітність широкого загалу. І цей шлях ми сьогодні проходимо, але до його завершення ще чимало часу.

Консолідація еліт можлива лише при просякненні (індоктринації) національною ідеєю, національною культурою широкого загалу.

Нація – це, за Реннаном, щоденний плебісцит. І в цьому плебісциті важливий кожний голос.

Ігор Гирич – професор, доктор історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода