Доступність посилання

ТОП новини

«Коли повернусь додому – займусь орхідеями». Що пережили і про що мріють люди з «гарячих» точок України?


Російські обстріли практично знищили Ізюм. Харківщина
Російські обстріли практично знищили Ізюм. Харківщина

Ізюм, Буча, Ірпінь – це тільки три міста України з переліку тих, які найбільше постраждали від російської агресії. Деякі з них уже звільнені українськими військовими, за деякі досі йдуть бої. Радіо Свобода розшукало людей, яким пощастило вибратися з цих «гарячих» точок Київщини та Харківщини і які зараз перебувають у безпечних місцях на заході країни.

Що пережили та про що мріють зараз – вони розповіли Радіо Свобода.

10 днів у підвалі й виїзд без «зеленого» коридору

Пенсіонер Андрій Войтович – із міста Ізюм Харківської області. Війна для нього почалася 24 лютого з масованого обстрілу. Чоловік із родиною та сусідами одразу ж перейшли у підвал.

Все було в уламках заліза, цегли, у битому склі. Воно впивалося в ноги, хоча я був узутий
Андрій Войтович

«Десять днів ми лежали на холодній бетонній підлозі в підвалі. Виходити ми не могли – були постійні бомбардування. Росія скидала бомби на місто Ізюм – страшно, безжально. І я сам бачив, як бомба потрапила в центр міста, – величезна вирва. На наших очах місто перетворилося на руїни. Вранці я вийшов, хотів сходити на пошту за пенсією, але не зміг. Все було в уламках заліза, цегли, у битому склі. Воно впивалося в ноги, хоча я був узутий у кросівки. Зруйновані будинки, зруйнована школа старовинна, якій було 200 років. Парк повністю перетворився в руїни. Церква вціліла. Були видні сліди пожежі. І так було постійно: щоночі налітала маса авіації, щоночі вони бомбили й обстрілювали – ракетами, «Градами», які влучали в житлові будинки», – розповів Андрій Войтович.

Андрій Войтович
Андрій Войтович

У підвалі чоловік із дружиною та сусідами сиділи на сухом’ятці – що хто встиг взяти з дому. Вода була.

«Ми ділилися одне з одним їжею. Багато хто почав виїздити з Ізюма, хоча не хотіли кидати свої будинки. Упродовж місяця Ізюм чинив спротив. Стояли бійці ЗСУ, тероборона, обороняли місто. А потім знайшовся зрадник – місцевий житель, який провів убрід через річку Сіверський Донець російські колони, допомагати, щоб вони брали в оточення ЗСУ... У наш багатоквартирний будинок влучили дві ракети. І ми зрозуміли, що час виїздити, що є загроза життю», – розповів житель Ізюма.

Ізюм, березень 2022 року
Ізюм, березень 2022 року

До залізничного вокзалу в Барвінковому подружжя вивезли машиною волонтери. «Зеленого» коридору не було: їхали на свій страх і ризик через уже встановлені російськими військовими блокпости. Далі вони сіли на потяг «Краматорськ – Ужгород» і так опинилися на Львівщині. Сюди також приїхали їхні діти з Харкова.

Зі мною мої діти, онук – я радію, дивлячись на них, це допомагає жити. Ми віримо, що проженемо цю нечисть
Андрій Войтович

«З собою ми взяли тільки документи й невелику сумку. Удома лишилося все. У квартиру над нашою квартирою влучив снаряд. Ми всі в одну мить стали бідними, «обнулилися». Але за це ми не хвилюємося. Головне, що живі. Головне – Україна бореться. У місті Ізюмі, коли ми звідти виїздили, ще залишалося близько 30 тисяч людей, це майже половина населення. Дехто з сусідів досі сидить у підвалах. Також під завалами є тіла людей, їх не можуть дістати через обстріли. Напевне, нам ще належить дізнатися багато печальних новин… Зі мною мої діти, онук – я радію, дивлячись на них, це допомагає жити. Ми віримо, що проженемо цю нечисть. Україна обов’язково відродиться, стане квітучою. Вірю в Україну, молюся за неї, це – наш дім», – сказав він.

Два дні в окупації

Георгій Биков із Бучі, що на Київщині, з родиною два дні прожив в окупації. Каже: був свідком того, як російські військові намагалися приховати сліди своїх злочинів.

Георгій Биков
Георгій Биков

Війна для нього почалася вранці 24 лютого із телефонного дзвінка сина. Потім пролунали перші вибухи.

«Жінка, я і син – він у нас людина з інвалідністю – жили в центрі Бучі. Зовсім не думали, що буде напад. Зранку ми ще спали, коли другий син з Києва зателефонував: «Вмикай телевізор!». І більше нічого не каже. Це була 8-а ранку. Я увімкнув – і зразу ж, хвилин через п’ять – вибух. Не в Бучі, а поряд, за п’ять кілометрів, у Гостомелі, де аеродром. Почали літати вертольоти… Вийшов на вулицю, а там черги – до магазинів, до аптек. Ажіотаж розпочався зразу. Пізніше щось прилетіло. Снаряд був добрий – бо два поверхи сусіднього будинку вивернуло. У прибудові до мого будинку уламками повибивало вікна. Ми сиділи в будинку, де живе дружина, – за 500 метрів. То так гахнуло, що в неї впала витяжка над плитою», – розповів чоловік.

Дивлюся у вікно – по центральній вулиці йдуть чужі танки. З буквою «V». Найгірше було – бачити окупантів прямо на нашій вулиці
Георгій Биков

7 березня, згадує чоловік, до міста зайшла російська техніка. Хоча зранку було повідомлення, що Бучу контролюють українські військові.

«В обід чую якийсь гуркіт. Думав: літаки. Дивлюся у вікно – по центральній вулиці йдуть чужі танки. З буквою «V». Поки стріляли, бомбили, ми ховалися в підвалах – але це можна було пережити. Але найгірше було – бачити окупантів прямо на нашій вулиці», – каже чоловік.

Під російською окупацією родина прожила два дні.

«Вони їздили танками по центральних вулицях. Стріляли. Ми з дружиною пішли до лікарні – вони їдуть, починають стріляли з автоматів. Добре, що нам відчинили двері в лікарню, ми заховалися. Бачив таку картину. У нас вікна виходять прямо на лікарню. Бачу: їде БТР, «швидка» і екскаватор. І везе якісь такі вагончики. Ті поїхали через головний вхід до лікарні, а той поїхав у морг. Повіз ті вагончики. Через пів години – знову. Виїздить БТР, «швидка» і за ними – екскаватор. І поїхали на Варшавську трасу. Я думав – за своїми солдатами. Зараз я розумію, що то вони звозили й хоронили тіла цивільних жителів. Зараз, коли стало відомо про звірства у Бучі, я думаю, що бачив саме це», – розповів чоловік.

Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш під час відвідин Бучі на Київщині, в якій було задокументовано низку воєнних злочинів російських військових. Буча, 28 квітня 2022 року
Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш під час відвідин Бучі на Київщині, в якій було задокументовано низку воєнних злочинів російських військових. Буча, 28 квітня 2022 року

Зараз, евакуювавшись на Львівщину, літній чоловік мріє про одне – повернутися до Бучі й допомагати у її відновлені.

«Поки, сказали, туди небезпечно вертатися. Але коли повернуся – займуся відновленням своєї прибудови. Я займався столярною справою, все вмію сам. І людям допоможу», – поділився планами чоловік.

«Нас бомбить Росія… Був такий шок»

Пані Ніна з Ірпеня – етнічна росіянка. В Україні вона вже понад 45 років. Навчалася в Харкові, довгий час жила в Херсоні, а потім – під Києвом. Війна не застала її вдома, в Ірпені, тільки дивом. Розповідає: напередодні, 23 лютого, поїхала до доньки в Київ – сходити в театр. Обоє – театралки.

«Пішли на Ольгу Сумську, Юрія Горбунова й Олексія Вертинського. Були дві сатиричні постановки за Чеховим. Я так сміялася, а донька ще й каже: «А мені щось так тривожно»… Було пізно, я заночувала у доньки. А тоді – 5-а ранку, темно, тихо. Чую: донька з кимось розмовляє. І такий голос у неї… А тоді каже: «Подруга подзвонила, війна, нас бомблять». Я схопилася, кажу: «Хто?». Каже: «Росія». Був такий шок. Не зразу дійшло», – розповіла Ніна.

Ніна
Ніна

Додому жінка вже не потрапила. Було чутно вибухи, повертатися до Ірпеня було небезпечно.

«Ми думали: що робити? Думали, що Київ буде в гіршому становищі, ніж Ірпінь, бо тут уряд, влада, все. І вирішили поїхати до Ірпеня, до мене. Не поїхали, бо все стояло в «корках». А свого транспорту у доньки немає. І ми не стали їхати. І ночували в підвалі. Спершу намагалися бути у квартирі. Але це 20-й поверх. Сказали: в ліфтах не їздити. Як тільки тривога – біжимо. Поки добіжимо з 20-го поверху вниз, у підвал… Тільки вийдемо з підвалу, повернемось у кватиру, почистили зуби чи зварили яйця нашвидку поїсти – знову тривога, знову біжимо у підвал», – каже вона.

Тільки вийдемо з підвалу, повернемось у кватиру, почистили зуби чи зварили яйця нашвидку поїсти – знову тривога
Ніна

До 2 березня мати з донькою ховалися на паркінгу та в підвалі, а далі, коли в сусідній будинок влучила ракета, вирішили виїздити. Жінки змогли взяти квитки на потяг Київ-Трускавець, але їх вже ніхто не перевіряв – усі потяги на захід стали евакуаційними й безкоштовними. Пощастило, каже пані Ніна: у купе їх було всього шестеро. Інші люди спали прямо в проходах.

«Вокзал у Києві був темний. І мені так запам’яталося: жіночка на пероні й у неї у слінгу – дитинка. Боже, це жахливо. Цей кадр стоїть перед очима», – каже жінка.

Зараз жінка разом із донькою – у безпеці, на Львівщині. З родичами, які є у неї в Росії, не спілкується. Ще одні родичі – у Чернігові, розказує вона. Місяць вони просиділи в підвалі, зрештою змогли вибратися до Польщі. Що сталося з її будинком в Ірпені – жінка зараз достеменно не знає.

Зруйнований житловий масив в місті Ірпені на Київщині під час масштабного вторгнення Росії до України, 24 квітня 2022 року
Зруйнований житловий масив в місті Ірпені на Київщині під час масштабного вторгнення Росії до України, 24 квітня 2022 року

«Відомо, що мій будинок пошкоджений. У нас неподалік підприємство – фільтри робили для води й пластикові вікна. То я знаю, що з боку Бучі стріляли «Градами» і цей завод розбомбили. Він горів. Ударна хвиля й прильоти бомб – це все дісталося й нашому будинку. Був прямий приліт в одну з квартир», – зазначає пані Ніна.

І якщо я не говорю поки що українською, це не означає, що я не люблю Україну
Ніна

В евакуації донька Ніни працює дистанційно, а сама жінка – ходить на курси української мови. Для неї, росіянки за походженням, це непросто.

«Донька працює «на удальонці». А я кажу: «Буду вивчати українську мову!». Мені дали контакти безкоштовних курсів, я почала ходити. Ми ще не розмовляємо українською, соромимося, але це – справа часу. І якщо я не говорю поки що українською, це не означає, що я не люблю Україну. Вона – в моєму серці», – сказала Ніна.

«Що допомагає мені це все пережити? У нас є кішка. Я дивлюся на неї – і посміхаюся. Мрію тільки про перемогу. Коли повернуся додому – займуся квітами. У мене квіти, багато орхідей», – додала вона.

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG