Керчанин Стас Юрченко – один із перших співробітників проєкту Українського бюро Радіо Свобода Крим.Реалії. Понад рік після окупації Кримського півострова він залишався працювати журналістом у Криму, ризикуючи своєю безпекою. Потім кілька років працював у проєкті Крим.Реалії вже у Києві. Після цього він став фотокореспондентом видання «Ґрати». Ну а з початком повномасштабної війни, яку Росія розпочала проти України 24 лютого 2022 року, Стас Юрченко став військовим фотокореспондентом.
Крим.Реалії поспілкувалися з ним, щоб дізнатися, які моменти війни Стас Юрченко зафіксував на свою камеру як військовий фотокор. Чи вірить він у деокупацію рідного Криму вже цього року? Як це – працювати на війні? Про це і не лише – в ексклюзивному інтерв'ю.
– Я знаю, що в побуті ви говорите виключно українською мовою.
Я вже скоро зніматиму свої фоторепортажі в Керчі, Сімферополі, на рідній землі
– Як на мене, всі кримчани – а я сам народився у Керчі, навчався у Сімферополі – всі розуміють українську мову. А якщо хтось не розуміє – треба підучити. Я вже скоро зніматиму свої фоторепортажі в Керчі, Сімферополі, на рідній землі, яку я добре пам’ятаю. І там буде картинка, яку я бачив: знищена техніка, росіяни, які вже втекли. Я думаю, і Кримський міст вони самі після себе підірвуть.
– Почалася велика війна. Це було усвідомлене рішення – стати військовим кореспондентом?
– Це було усвідомлено і досить давно. Бронежилет, каска, аптечка – маю майже як три роки. Півтора року тому я мав тренінг з тактичної медицини та мінної безпеки. Коли всі виїжджали з Києва, ми (з колегою – ред.) туди мчали, щоб продовжувати роботу. І потім ми знімали Київ, Київщину. Коли вже росіян з-під Києва викинули, тоді вже Чернігів, Сумщина, Донеччина. Якщо говорити про те, чи я мав вибір не знімати війну, то, я думаю, що ні. Все коло мого спілкування задіяне у війні.
– Очікували, що повномасштабне вторгнення відбудеться?
Не можна сидіти в когось на шиї вантажем, коли люди й так намагаються якось упоратися. Навпаки, треба допомагати
– Ну, я вже бачив, що було в Криму, і тому не вірити, як багато хто міг собі дозволити, сидіти в рожевих окулярах і думати, що його не буде... Я до цього готувався. На другий тиждень після вторгнення я замовив протигаз. Костюми хімзахисту та лічильники для ядерки у мене теж є. Я краще підготуюся, нехай воно лежить, але не треба буде потім у паніці бігати. Не можна сидіти в когось на шиї вантажем, коли люди й так намагаються якось упоратися. Навпаки, треба допомагати. Я так дивлюся на це.
– Ви так раціонально до всього підходите. А чи емоції є?
Коли ти перебуваєш на місці, коли по тобі стріляють або поряд стріляють – жодних емоцій немає
– Емоції вимикаються. Емоції для мене в момент роботи повністю вимикаються, бо тут трохи адреналіну. Коли бачиш ці трупи, що наших, що не наших – жодних емоцій нема. Тоді можна якось працювати. Потім уже ввечері, коли дивишся фотографії, то може накривати. Коли ти перебуваєш на місці, коли по тобі стріляють або поряд стріляють – жодних емоцій немає. Ти маєш діяти максимально ефективно.
– Деокуповані міста, села одразу після того, як звідти були витіснені російські військові... Як ви можете це описати, що там було?
Люди розповідатимуть страшні історії про те, як виживали. Будуть історії про закатованих під тортурами, убитих. Багато болю, багато смутку
– Головне, що можна сказати – якщо ви бачите приміщення, де купи сміття, і таке відчуття, що там невідомо, скільки безпритульних змусили (саме змусили) жити, як свиней – то це база, де стояли російські військові. Кожна їхня база – це купа сміття. Звичайно, буде розікрадено все, і написи: «Тут нічого немає, все вже розікрали». Якщо це село, то написи: «Діти», «Люди» на будинках, де люди жили під обстрілами. Перші тижні не буде, найімовірніше, ні води, ні опалення, ні газу, ні електрики. І будуть дуже погані історії про те, як доводилося закопувати когось прямо у дворі, як не надавалася медична допомога. Завжди є тортури. Щонайменше одна. Швидше за все, кілька. Це теж правило, куди б я не приїжджав. Люди розповідатимуть страшні історії про те, як виживали. Будуть історії про закатованих під тортурами, убитих. Багато болю, багато смутку.
– Що для вас виявилося найжахливішим із побаченого?
Одне з найжахливішого, що можливо – це записувати історії батьків, які ховали своїх дітей
– 400 трупів у Ізюмі – це погано. Це запах, який ти не можеш змити з себе днями. Тому що він не десь на тобі, він уже в голові. Бачити це жахливо. А є якісь побутовіші речі, коли людям начхати. У них наче трохи зникла людяність. І це дуже жахливо.
Для мене найпотужніше – це не фото, а саме подкасти, бо там… Коли ти знімаєш людину не на камеру, а записуєш лише аудіо, тоді щирості у людей більше. Багато хто не хоче показувати обличчя через родичів там або тому, що вони не знають, як розвиватиметься ситуація далі. Хтось просто втомився. Одне з найжахливішого, що можливо – це записувати історії батьків, які ховали своїх дітей.
– Я так розумію, що одразу після деокупації Криму ви готові туди поїхати.
– Познімати.
– Працювати, не жити?
Вони інтегрувалися у країну, яка творить геноцид
– Ні, не жити. Саме приїхати попрацювати, поїхати до кримської природи, а не до людей і туристів, бо за півтора року життя в окупованому Криму мені не дуже сподобалося, як люди сказали: ок, ми інтегруємось у це. Вони інтегрувалися у країну, яка творить геноцид. Коли кажуть, що у Криму не буде такого, як у Херсоні... воно буде інакше.
Але наших людей там дуже багато. Які чекають (на ЗСУ – ред.). Прапори українські там точно будуть, і зустрічатимуть із прапорами. Я у цьому впевнений на 100%. Єдине, що треба почекати, і це буде інакше. І кримчанам теж треба готуватися та розуміти, що українська армія працює точково. Але гупати буде дуже голосно. Якщо ви живете поруч із військовими об'єктами – я б уже заклеював вікна.
– Як, на вашу думку, відбуватиметься зустріч кримчан із ЗСУ?
– Так, як і у всіх регіонах, які ми бачили: Харківщина, Донеччина, Луганщина, Чернігів, Київщина, Херсонщина. Скрізь – із прапорами. Єдине, я думаю, у Криму буде трохи інакше. Там ще пропонуватимуть янтики та чебуреки, а не лише смачний теплий суп. І плов, звичайно. І чашку кави на БТР, що проїжджає. Але так само зустрічатимуть.
А хтось тікатиме. Хтось мав би вже зараз зрозуміти, що треба зараз тікати. Сидіти у в'язниці, гадаю, довго доведеться багатьом колаборантам. Як би хтось не намагався перефарбуватися – впевнений: про всіх усе знають.
Окупація та анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся не визнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу.
Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції.
Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості».
Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.