У його житті чітко простежуються два періоди ‒ діаметрально протилежні... У результаті напружених роздумів і спостережень за реаліями радянської дійсності він подолав шлях від успішного радянського генерала, який пройшов війну та свято вірив в ідеали партії, до запеклого опозиціонера радянського режиму. 16 жовтня виповнилось 111 років від дня народження відомого правозахисника, одного із засновників Української та Московської Гельсінкських груп, генерал-майора Петра Григоренка.
Майбутній генерал і правозахисник Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в українському селі Борисівка Приморського району Запорізької області в селянській родині. З 1922 року ‒ член бюро комсомольського осередку в рідному селі, потім працював у залізничному депо в Юзівці, був помічником машиніста. Недовго Петро був політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.
Потім ‒ комсомольська робота, а в 1929-1931 роках ‒ навчання в Харківському технологічному інституті. Незабаром юнак переводиться до Військово-технічної академії в Ленінграді, а потім до Військово-інженерної академії в Москві, яку закінчує 1934 року.
Його армійська кар'єра складається успішно: в 1934-1936 роках Григоренко ‒ начальник штабу окремого саперного батальйону в Західному особливому військовому окрузі. Втім, бездумно виконувати накази ‒ явно не для нього. За наказом начальства в цей час Григоренко керував руйнуванням трьох православних храмів, але незабаром відмовився від такої діяльності, згодом шкодуючи про скоєне.
У 1936-1937 роках Петро Григоренко ‒ командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. На його очах відбуваються репресії на службі та роботі, він сам їх дивом уникнув, тому що був відряджений до Москви на навчання в Академію Генерального штабу, яку закінчив 1939 року.
А 1938-го в його житті стався епізод, який міг кардинально змінити його подальшу долю. Від брата Івана, заарештованого через політичні мотиви, але потім звільненого, Петро отримує інформацію про зловживання чекістів у Запоріжжі й домагається прийому в генерального прокурора Андрія Вишинського ‒ одного з режисерів показових процесів у країні 1937-1938 років, ідеолога політичного терору в країні. Це була одна з найбільш зловісних фігур сталінського періоду...
Чи треба говорити про те, чим загрожувало подібне правдошукання Григоренку... Сам він зрозумів це набагато пізніше: «Я не розумів також того, що сам ходив у цей час по лезу ножа».
Потім була служба на Далекому Сході, в боях на Халхін-Голі він був поранений під час мінометного обстрілу. Напередодні війни Григоренко ‒ офіцер у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії, з 1940-го ‒ Далекосхідного фронту.
Війну він зустрів там же ‒ на Далекому Сході ‒ як командир 18-ї окремої стрілецької бригади. З грудня 1943 року він вже на радянсько-німецькому фронті, був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт).
У лютому 1944 року Петро важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 року ‒ начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, брав участь у боях у Карпатах. З лютого 1945 року ‒ полковник.
Пізніше враження про війну будуть відображені Петром Григоренком у книзі спогадів «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» та в статті «Приховування історичної правди ‒ злочин перед народом». Трактування історії війни тут настільки разюче відрізнялися від офіційної версії радянської історіографії, що це стало одним із пунктів дисидентської біографії Григоренка. Утім, сталося це набагато пізніше, а поки Петро Григоренко ‒ більш ніж успішна радянська людина...
Після війни він працює в Військовій академії імені Фрунзе: спочатку як старший викладач кафедри загальної тактики; з 1949 року ‒ заступник начальника науково-дослідного відділу. Того ж 1949 року Григоренко стає кандидатом військових наук. І ось уже він начальник науково-дослідного відділу; а 1959 року отримує посаду начальника новоствореної кафедри військової кібернетики та звання ‒ генерал-майор. Григоренко керує авторським колективом основної теоретичної праці академії «Загальновійськовий бій», пише військово-наукові роботи ‒ їх у нього приблизно 60.
Він пише докторську дисертацію... але її захист так і не відбудеться. 1961 року, коли робота була вже готова, ‒ генерал-майор Петро Григорович Григоренко звільнений із Військової академії імені Фрунзе через політичні мотиви.
Починається новий ‒ кардинально інший ‒ період його життя...
Григоренко все більше переконується в необхідності суттєвих змін у політичному устрої СРСР.
1961 року він виступив на партконференції Ленінського району Москви з критикою Микити Хрущова, за що був переведений на Далекий Схід. Влiтку 1963 року, виконавши «ідейно-теоретичну роботу» та зміцнівши «в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатися умилостивити його вірнопідданськими проханнями», створив «Союз боротьби за відродження ленінізму».
2 лютого 1964 року Петро Григоренко був затриманий у Хабаровську та літаком доправлений до Москви.
Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичніПетро Григоренко
Через десять днів йому висунули звинувачення в тому, що він «виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту». На допиті підозрюваний Григоренко сказав, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими: «Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні».
У заяві на ім'я Головного військового прокурора від 4 березня 1964 року він вказав, що слідство має довести антирадянський характер його діяльності, та клопотав про призначення у його справі «соціально-політичної експертизи». Однак 10 березня в клопотанні йому було відмовлено, натомість цього ж дня відносно нього була призначена судово-психіатрична експертиза.
У квітні 1964 року психіатрична комісія під головуванням академіка Снєжневського визнала його неосудним ‒ після чого генерала приблизно рік утримували в Ленінградській психіатричній лікарні. Рік по тому він визначенням Військової Колегії знятий із примусових заходів медичного характеру, але позбавлений звання та пенсії.
Знайомство з проблемою «покараних народів» ‒ народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема й з проблемами одного з них ‒ кримських татар, ‒ сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Євграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар...
5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найлицемірнішим указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа найвищого органу радянської влади.
Перші ж репатріанти-кримські татари, які прибули до Криму, на собі відчули всі принади цієї «реабілітації» ‒ практично ніхто з них не зумів прописатися на батьківщині (за офіційними відомостями, 1967 року були прописані 23 кримських татарини, і це при тому, що після Указу до Криму прибуло кілька десятків тисяч кримських татар). Деякі з них залишилися жити в Криму без прописки, а більшість селилися на найближчих підступах до Криму, в українських областях і в Краснодарському краї, продовжуючи брати в облогу урядові та партійні органи.
Не менш обурливим було й те, що цей нібито реабілітаційний документ позбавив націю імені. З цього приводу Петро Григоренко в зверненні до лідерів країн ‒ учасників Будапештської наради компартій написав: «Триває, щоправда, в менших масштабах, ніж при Сталіні, але не менш обурливий геноцид... В Указі від 5 вересня 1967 року та в наступних документах їх називають: «громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму». Очевидно, що з таким же успіхом про угорців, наприклад, можна сказати, що вони «громадяни татарської національності, які проживають, поки що, в Угорщині».
Згадане звернення датоване 13 лютого 1968 року, а навесні того ж року в історії кримськотатарського та правозахисного рухів відбулася подія, яку дослідники вважають початком їхньої тісної взаємодії.
Точкою відліку реального співробітництва двох громадських рухів заведено вважати свято, влаштоване 17 березня 1968 року активістами кримськотатарського руху в ресторані «Алтай» на честь 72-річчя письменника Олексія Костеріна, чия стаття «Про малих і забутих», присвячена проблемам виселених народів, отримала широке ходіння в самвидаві та серед кримських татар.
Для Петра Григоренка починається зовсім інше життя ‒ повне втрат, боротьби та страждань, яких вистачило б не на одне життя...
Читайте ще: Генерал Григоренко, який розповів Рейгану про «імперію зла»
Петро Григоренко – захисник кримських татар
«Кримських татар хотіли винищити як націю, частково ‒ фізично, потім ‒ шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята»...
Подібні думки, використовуючи слово Джорджа Оруелла, ‒ «думкозлочини» в СРСР зразка 1968 року коштували генералу Петру Григоренку дуже дорого ‒ свободи, батьківщини, статусу...
Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид ‒ один із найтяжчих видів злочину проти людства...Петро Григоренко
«Не вважайте свою справу лише внутрішньодержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості й до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид ‒ один із найтяжчих видів злочину проти людства...».
Такою була основна теза промови Петра Григоренка, яку він виголосив під час святкування дня народження письменника Олексія Костеріна, сприйнятої слухачами-кримськими татарами захоплено. За словами правозахисника Олександра Гінзбурга, ця промова стала «подією Самвидаву».
До чергової річниці депортації активістами національного руху було вирішено провести 17 травня 1968 року масову демонстрацію кримських татар у Москві, остаточно з'ясувавши позицію влади щодо кримськотатарської проблеми. Про підготовлювану акцію було повідомлено й Петру Григоренку, хоча активісти кримськотатарського руху наполегливо просили його в ній не брати участі («Ви... потрібніші на волі, ніж у в'язниці»).
Але, як пише сам Григоренко, «не маючи наміру брати участь, ми хотіли все бачити, й тому прийшли раніше». Разом з кількома однодумцями правозахисник спостерігав за розвитком подій у сквері неподалік Старої площі: «Ось з'явилася група людей, серед яких я бачу кілька знайомих облич кримських татар. До них відразу ж кинулися міліціонери та цивільні з усіх боків. Завели до скверу, неподалік від нас. Перевірили документи й попередили, що вони затримані. Ті почали заперечувати, вимагати повідомити причину затримання. Відповідь: «У міліції пояснять. Зараз прийдуть автобуси, поїдете до міліції». З'явилася ще одна група кримських татар. Потім ще і ще. Всі скандалять: чому затримують!».
У цій ситуації Григоренко, зрозуміло, не зміг більше залишатися стороннім спостерігачем, показавши паспорт, вимагав від міліціонерів пояснити, що відбувається. Міліціонери попросили його піти («Вас не затримують, і Ви не втручайтеся»), на що він їм відповів: «Люди нічого поганого не зробили, документи в них в порядку, чому ж затримують?».
Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна владаПетро Григоренко
А ось які картини постали перед поглядом Петра Григоренка, який приїхав до Криму влітку 1968 року, щоб подивитися, як кримські татари намагаються повернутися на свою батьківщину: «Весь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров'ю обливалося, коли бачив цих людей. Розповісти це неможливо. Треба було бачити цю безліч напівголих брудних дітлахів, які сплять на цементній підлозі вокзалу та аеропорту. Але ці ще щасливі. А як тим, що сплять на голій землі в скверах?! Ночами в Північному Криму, особливо на світанку, холодно. Замерзлі дітлахи плачуть. А як ти їх зігрієш? Та й населення, навіть без втручання уряду, виявило б турботу про нещасних. Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та й як поворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, що створив подібну ситуацію, не протримався б і трьох днів. Він, щоб врятувати себе, використовував би усі можливості для розміщення цих людей... Поки я живий, не забуду ці картини».
На початку 1969 року над Григоренком зібралися хмари. В інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова в ЦК КПРС від 7 квітня 1969 року пропонувалося притягнути Григоренка до кримінальної відповідальності ‒ за численні прояви антирадянської діяльності. Серед таких називалася ‒ «активна участь у підготовці та поширенні провокаційних матеріалів щодо так званого кримськотатарського питання».
На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався судовий процес над десятьма активістами кримськотатарського руху; більше ніж 2 тисячі кримських татар звернулися до Григоренка з проханням виступити громадським захисником на цьому процесі. 2 травня він вилетів до Ташкента, однак з'ясувалося, що процес відкладався.
Уже перед вильотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований.
Уже перед вильотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований.
15 травня 1969 року Петру Григоренку висунули звинувачення, передбачене статтею 190-1 КК РРФСР: «...упродовж тривалого часу, починаючи з 1965 року, бере активну участь у виготовленні, розмноженні та поширенні документів, в яких містяться завідомо неправдиві вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».
Відповіддю правозахисників на арешт Григоренка було створення кілька днів по тому, 20 травня 1969 року, першої правозахисної асоціації в СРСР «Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР».
За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року, йому була призначена судово-психіатрична експертиза, що відбулася в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку: «Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє наразі, як не виявляв їх у період здійснення (2 півріччя 1965 року ‒ квітень 1969 року) інкримінованих йому злочинів, коли він усвідомлював свої дії та міг керувати ними. У скоєному був при здоровому глузді».
Результати ташкентської експертизи не задовольнили слідчі органи, які 13 жовтня 1969 року призначили нову судово-психіатричну експертизу, на цей раз в ЦНДІ судової психіатрії імені Сербського. Комісія московських експертів не погодилася з висновками ташкентських колег, і 30 грудня 1969 року кримінальна справа відносно Григоренка Петра Григоровича була направлена до суду «для застосування заходів медичного характеру».
27 лютого 1970 року суд виніс ухвалу, в якій вказав: «Вважати встановленим скоєння Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч.1 ст.70, ст.190-1 КК РРФСР і ст.191-4 КК УзбССР в стані неосудності». На підставі ухвали суду Григоренко 26 травня 1970 року був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в Черняховську Калінінградської області.
У травні 1970 року Петро Григоренко знову опинився в спеціальній психіатричній лікарні ‒ цього разу Черняхівській. У цей період тривала кампанія за його звільнення
Отже, у травні 1970 року Петро Григоренко знову опинився в спеціальній психіатричній лікарні ‒ цього разу Черняхівській. У цей період тривала кампанія за його звільнення.
У 1971-1972 роках молодим лікарем-психіатром Семеном Глузманом була проведена заочна психіатрична експертиза Григоренка. Глузман вивчив його статті, коментарі з приводу проведення над ним судово-психіатричних експертиз, самі висновки, повідомлення друзів і однодумців, на підставі чого дійшов висновку, що Григоренко на «психічні захворювання не страждає». Глузман вимагав скасування примусових заходів медичного характеру щодо Григоренка у спецпсихлікарні Черняхівська й надіслав висновок до Комітету прав людини академіку Андрію Сахарову. У березні 1972 року в Глузмана був проведений обшук, а в травні він його заарештували. Суд, що відбувся в жовтні 1972 року, визнав Семена Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» і засудив до 7 років ув'язнення та 3 років заслання.
У психлікарні час від часу з Григоренком велися бесіди для морального перековування ‒ з лікарями-карателями в білих халатах. Наприклад, така:
«‒ Навіщо Вам ці татари знадобилися? Ви що, татарин? Чи у Вас родичі серед них?
‒ А навіщо Вам чилійці? ‒ питанням на питання б'ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, а вже прозвучало:
‒ Мені? Ні до чого! ‒ відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся та забурмотів:
‒ Ну, звичайно, уряд... Ми як патріоти маємо підтримувати уряд...
‒ А я звик сам за себе думати та вирішувати. І навіть уряду інколи підказувати...
За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище за уряд».
У 1974 році Петро Григоренко під тиском широкої кампанії протестів у всьому світі нарешті був звільнений. Комісія лікарів 12 травня 1974 року дійшла висновку, що «продовження примусових заходів медичного характеру Григоренко П.Г. не потребує, може бути виписаний під систематичне спостереження районного психіатра та опіку рідних».
Здоров'я його було сильно підірване, але він був сповнений енергії...
Вже 30 січня 1976 року, за інформацією голови КДБ Андропова, з Григоренком була проведена «попереджувально-профілактична бесіда». За інформацією Андропова, «після звільнення з лікарні Григоренко відновив зв'язки із Сахаровим та іншими ревізіоністськими елементами ‒ активними учасниками антигромадської діяльності. Спільно з ними бере участь у провокаційних збіговиськах, підготовці та передачі за кордон наклепницької інформації порушення прав людини, які нібито мають місце в Радянському Союзі, зокрема й щодо так званого «кримськотатарського питання».
У травні 1976 року Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи, восени того ж року брав участь у створенні Української Гельсінської групи
У травні 1976 року Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи, восени того ж року брав участь у створенні Української Гельсінської групи. У листопаді 1977 року він отримав візу в США на шість місяців разом із дружиною ‒ для операції та побачення з сином Андрієм, який раніше емігрував. Однак вже 13 лютого 1978 року Указом Президії Верховної Ради СРСР був позбавлений радянського громадянства й тим самим права на повернення в СРСР. Мотивація: «З огляду на те, що Григоренко П.Г. систематично вчиняє дії, не сумісні з приналежністю до громадянства СРСР і завдає своєю поведінкою шкоди престижу Союзу РСР».
На Заході він активно влився в громадське життя, очолив закордонне представництво Української Гельсінкської Групи; читав в університетах лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах, зустрічався з главами урядів, включаючи президентів США Джиммі Картера та Рональда Рейгана, прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер і багатьох інших; його статті публікувалися в провідних засобах масової інформації демократичних країн. Але туга за батьківщиною не полишала його й тут...
Мустафі Джемілєву запам'ятався такий епізод: «У 1978 році, незабаром після звільнення із зони, я спілкувався телефоном з родичами зі США. І тут вони передали трубку Петру Григоровичу. Григоренко розповів, що після того, як він вийшов з психушки, йому дозволили виїхати в Америку для проведення операції. Перед виїздом він узяв гарантію з КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії гебістів добре відомі... Хоча дозвіл йому був даний на півроку, вже буквально через два місяці вийшов указ про позбавлення його радянського громадянства. Я вперше почув, як цей величний мужній чоловік ридає. «Мустафа, зроби що-небудь», ‒ говорив він мені. Він рвався в країну, напхану таборами та психушками, швидше за все, тут на нього знову чекала тюрма, але він все одно любив Батьківщину. Звичайно, ми писали протести, звернення, щоб його повернули, але безрезультатно»...
Петро Григоренко помер у 1987 році в США. Йому так і не довелося повернутися на батьківщину... Він похований на чужині.
У 1999 році в Сімферополі на площі Совєтській з ініціативи представницького органу кримських татар ‒ Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України був урочисто відкритий пам'ятник генералу Григоренку...
Посмертна психіатрична експертиза, проведена в 1991 році, визнала Петра Григоренка здоровим. У 1990 році Указом Президента СРСР Михайла Горбачова йому посмертно повернули радянське громадянство; в 1993 році Указом Президента Бориса Єльцина він посмертно відновлений у званні генерал-майора.
Уперше цей текст був опублікований у жовтні 2018 року.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
