П’ять років тому донецький художник Сергій Захаров потрапив до в’язниці угруповання «ДНР». До цього він встиг розмістити на центральних вулицях Донецька зображення Ігоря Стрєлкова, який цілиться собі в скроню, Шарикова у військовій формі з прапором «Новоросії», скелета, що втілює смерть, із зображенням збитого малайзійського «Боїнга» в руках та інші малюнки. Художник каже, що добре пам’ятає дату свого арешту, і свою історію розповідає в романі-коміксі «Діра» з підзаголовком «Серпень 2014». Ця книжка опублікована українською мовою в 2016 році, а зараз вийшов її переклад російською.
Сергій Захаров провів в ув’язненні в сепаратистів півтора місяця. І на малюнках, які лягли в основу оповіді, розповідається про те, що він пережив. Нескінченні побиття, тортури, коли задихаєшся від нестачі повітря в непристосованому для утримання полонених тісному приміщенні, імітації розстрілів.
Ось що він пише про це у своїй книжці: «Цівка пістолета, спрямована прямо в лоб, – не найприємніша річ. Особливо коли палець на курку тримає не зовсім нормальна людина, яка перебуває до того ж під впливом алкоголю. Я читав, що в таких ситуаціях у людей за секунду все життя пролітає перед очима. В мене такого не було. Я дивився в цівку пістолета і думав, що якщо буде постріл, то мої мізки забруднять усю стіну, що була відразу за мною. Негарно якось. Неестетично…»
Малюнки Захарова – це нескінченна низка замучених людей, які в основному лежать на підлозі камер, у коридорах і кабінетах із письмовими столами, яких б’ють озброєні люди у військовій формі. На них не завжди можна розібрати розпізнавчі знаки, і якщо не знати, що мова йде про те, що відбувалося в Донецьку в 2014 році, можна уявити будь-яку в’язницю в тих країнах, де тортури стали частиною повсякдення.
Оповідь у книжці починається з приїздом до Донецька «стрєлковців» – озброєних людей, які підпорядковувалися відставному співробітникові ФСБ Росії Ігореві Стрєлкову і були вимушені піти зі Слов’янська після наступу української армії, потім – «референдум», акції Захарова на донецьких вулицях і арешт.
«Заради такої події бойовики навіть оточили практично весь квартал. Навіщо? Може, боялися, що хтось спробує мене звільнити. Обшукали і будинок, і майстерню поруч. Забрали всі мої роботи, комп’ютер, все, що мало хоч якусь цінність. Відібрали і машину. З нею, правда, енкаведистам довелося повозитися. У машини була несправність, і я відразу сказав чекістам, що вона не заводиться. Не повірили. І, як не дивно, машина завелася. І навіть проїхала метрів двісті, після чого заглухла остаточно і далі вже везти нікого не хотіла. Тоді чекісти-мародери (а як іще назвати тих, хто забирає чуже майно?) причепили її тросом до бусика і дотягли до стоянки біля СБУ, де я і бачив її востаннє», – пише в книжці «Діра» Сергій Захаров.
Із того, чому він назвав книжку саме «Діра», і почалася наша розмова.
– Воно само по собі красномовно. Крім того, в ньому є частина від абревіатури «ДНР». Та й зараз жителі Донецька користуються цією назвою – Діра. Вони кажуть «у нас у Дірі». Це відображає нинішній стан цього місця.
– На ваших малюнках у книжці дуже багато людей зі зброєю, людей, які перебувають в ув’язненні, зазнають тортур. Це те, що ви самі пережили в ув’язненні?
–- Так, це ґрунтується на моєму досвіді, і це досить неприємні відчуття. Але я хочу сказати, що нічого унікального в моїй історії немає. Я маю на увазі, що все щасливо закінчилося. Адже багато людей зникли безвісти, ми не знаємо, що сталося з багатьма з тих, хто потрапляв у підвали. Я спілкувався з людьми, які пережили те саме, що і я, чув їхні розповіді… там речі й страшніші відбувалися. Тому сказати, що мій випадок якийсь унікальний, я не можу. У той період це відбувалося в Донецьку масово. А що стосується відчуттів… ну, як нормальна людина може себе почувати, коли б’ють і знущаються з неї? А коли тебе виводять на розстріл, коли реально можеш уявити, що це остання мить у твоєму житті? Це важкі переживання.
– Чому ви вирішили передати все пережите вами у вигляді коміксу і що хотіли донести до читача?
– Перша мета, напевно, – все-таки показати не стільки події, що відбувалися, скільки місця несвободи, те, через що проходять люди. З цих місць неможливий репортаж як такий у силу зрозумілої низки причин. Тобто ні фотограф, ні оператор не може це зняти. Ті, хто пройшов через це, можуть передати цей досвід вербально, і зазвичай людина, що сприймає цю інформацію, все одно, спираючись на свій досвід, буде візуалізувати це і інтерпретувати по-своєму. А реальна картинка може бути інша. Художник може намалювати, зробити ось таку візуалізацію. Тобто фактично ця книжка – репортаж. У цьому нічого нового немає, ми знаємо багато графічних новел такого формату, які описують схожі ситуації. Але, я думаю, саме ця форма краще досягає мети, ніж будь-який опис. Тобто насправді це дуже потужний формат. Я раніше з ним не був знайомий, але заглибився, вивчив і полюбив, врешті-решт, саме комікс.
– У книжці ви пишете, що, коли вас звільнили, ви негайно захотіли намалювати те, що з вами сталося, але ви боялися це робити. Коли ви почали візуалізувати той досвід, через який пройшли?
– Перший малюнок я зробив ще в Донецьку. Ну, не так я боявся, як мої рідні. Вони просто казали: «Не дай боже, знову прийдуть, побачать ці малюнки…» І цей страх зрозумілий. Тому я продовжив свою роботу, вже коли виїхав звідти. Певним чином це навіть можна назвати арт-терапією: звичайно, переживаєш усе заново, але при цьому віддаєш листочкові паперу, тобто виносиш із себе.
– Ваш комікс тепер перекладений російською. Ви сподіваєтеся, що серед ваших читачів будуть росіяни?
– Якщо книжка потрапить до когось із росіян, я думаю, це буде досить корисне і пізнавальне читання. До того ж частина людей, що живуть в Україні, в тому числі і я, російськомовні. Хоча, напевно, це не зовсім для них, тому що доступна українська версія для прочитання. Український варіант – перше видання – був трошки сирий. Нинішній краще опрацьований. Будуть переклади і європейськими мовами, тому що нашим найближчим союзникам, найближчим сусідам треба розповідати від першої особи, що в нас відбувається, багато хто до кінця не розуміє, що сталося.
– Ваше ув’язнення тривало півтора місяця. Що було найстрашнішим під час цього періоду і що складно передати на папері у вигляді малюнка?
– Якщо виключити моменти, коли тебе мучать, найжахливіше, звичайно, коли ти розумієш, що твої рідні не знають, де ти. Тобто ти просто пропадаєш – і все, і не можеш подати вісточку, що ти там, принаймні, живий.
– А те, що вас виводили на розстріли, що тримали в нелюдських умовах, що не було чим дихати, ви непритомніли?
– Звичайно, це жахливо. Це страшно.
Цитата з книжки «Діра»:
«Насамперед нас із моїм мимовільним компаньйоном закинули в тісний відсік залізного кунга, призначеного, найімовірніше, для інструментів. Там одному складно було б поміститися, а удвох – місця не було зовсім. Коли повертався один – потрібно було синхронно повертатися й іншому. Інакше ми в ньому просто не вміщалися. Вночі ще якось пересиділи в цьому кунгу, а вранці почало припікати сонце. Наша маленька камера тортур розжарилася, і ми почали втрачати свідомість. Я став бити ногами в стіни, просити води. Нас витягли. І тут нам пощастило. Того дня до військкомату в якихось своїх справах випадково прийшов лікар. І він побачив, що ми в напівмертвому стані. Він зробив нам по три уколи, обробив рани. Нам дали баклажку води і знову засунули в камеру-катівню під назвою «кунг».
– Коли ви вирішили винести і показати на людних донецьких вулицях свої малюнки, ви не боялися, що це закінчиться саме тим, чим це закінчилося, тобто ув’язненням і тортурами, муками?
– Я розумів, що це може статися, і коли я прикручував до огорожі першу роботу, в мене від страху тряслися руки. Але найнебезпечнішою, як я тоді думав, була б ситуація, коли тебе застануть на місці. Але що хтось буде вистежувати мене – я не очікував. На той момент воєнні дії увійшли в гарячу фазу, і я не міг уявити, що в такій ситуації будуть шукати художника.
– Чому ж ви, незважаючи на страх, все одно робили такі публічні акції?
– Я хотів щось робити, боротися тими засобами й інструментами, якими я володів. І я це робив. У першу чергу, я це робив для себе. І люди, які бачили малюнки, теж розуміли, що вони в місті не одні, що серед усіх цих зомбі є ще нормальні люди. І це теж було моєю метою – показати, що ми є, що ми в місті, що такі люди не самотні.
– А ви спостерігали за реакцією людей на свої роботи в Донецьку? Як вони реагували?
– Я робив обхід після розміщення. Я не бачив ніякої агресивної реакції, навпаки, це викликало сміх. Люди, молоді хлопці підходили, робили «селфі». Але справа в тому, що роботи довго не висіли. В принципі, я цього очікував, думав, що ми живемо в епоху інтернету, і розумів, що потрібно все це розміщувати в мережі. Більша аудиторія, звичайно, була там.
– Ви пишете, що за сепаратистами стоять російські військові. Коли настав той момент, коли ви це зрозуміли?
– Це було видно з самого початку, коли в Донецьку почався якийсь рух, вже тоді було зрозуміло, що є вплив Росії. Він був неприкритим. Було досить багато людей із російською вимовою. Тому в мене взагалі не було щодо цього ніяких ілюзій. Хто все це підтримує, було зрозуміло з самого початку. Серед місцевого населення, звичайно, були різні настрої, але в місті з’явилися приїжджі, і це теж було видно. Мій перший допит вели люди спеціально навчені, мабуть, якісь офіцери, з досить чітким російським акцентом.
– Ви стежите за тим, що відбувається зараз у Донецьку?
– Звичайно ж, стежу і цікавлюся тим, що відбувається там. Це мій дім, є люди там, із якими я спілкуюся, і вони розповідають усе, що там відбувається. Нічого несподіваного, все очікувано. Я спочатку, коли велися якісь суперечки, розмови, говорив своїм товаришам: «Тобто ви хочете бути Придністров’ям, ви хочете бути Абхазією?» А вони відповідали: «Ні, у нас же буде зовсім-зовсім по-іншому». Але по-іншому не сталося, люди животіють. Життя триває, але це вже не те місто, економічний стан, і все інше. Там нічого доброго не відбувається. Це дійсно діра, болото, в якому живуть люди.
– Що сталося з вашим будинком, із вашою майстернею?
– Вони стоять пусткою. Був момент, коли туди заселилися бойовики, жили в мене в будинку. А зараз усе пустує. У мене є там родичі, вони кажуть, що все залишилося в занедбаному стані.
– Ваші родичі вирішили не їхати з Донецька, незважаючи на те, що сталося?
– Та ні, вже ось вирішили якраз їхати.
– Що стало імпульсом їхати саме зараз? П’ять років минуло, ситуація погіршується?
– Уже зрозуміло, що немає ніяких перспектив. У всіх нас була надія. І я, будучи в Києві, й інші переселенці, які виїжджали, казали: ну, на тиждень, на місяць, ну ось іще рік пройшов, от два … а тут уже п’ять років. Уже розумієш, що це надовго.
– І все ж ви сподіваєтеся, що Донбас повернеться «в Україну», чи, на вашу думку, цього ніколи не станеться і ситуація буде заморожена?
– Ні, ми впевнені в протилежному, це станеться. Найімовірніше, пізно, а не рано, але це станеться. Виграти цю війну воєнним шляхом ми не можемо, але вона виграється тільки воєнним шляхом. Тому тут уже питання часу. Коли імперія впаде. Це неминучий процес, тільки незрозуміло, чи надовго це затягнеться.
