Секрет стійкості Миколаєва, який не готували до війни: інтерв’ю із головою ОВА Віталієм Кімом

Як Миколаївщина готувалася до можливого російського вторгнення та який план готували на випадок окупації? Що сталося з колаборантами, які працювали в ОДА та для чого керівників областей збирали в Офісі президента незадовго до початку повномасштабної війни? Про це та про секрет стійкості Миколаєва в інтерв’ю Радіо Свобода із головою Миколаївської обласної військової адміністрації Віталієм Кімом.

– Телеграм і інстаграм Віталія Кіма мають по 600 тисяч плюс підписників. Чи думали ви, що фраза «Доброго вечора, ми з України» стане такою популярною, фактично одним із символів російсько-української війни – на рівні з «Червоною калиною» та «русским военным кораблем»?

– По-перше, як то кажуть, піонер має бути завжди готовий. А по-друге, були завдання, які не вимірювалися кількістю підписників. Це результат чи побічний ефект від того, що відбувалося?

Люди, на мою думку, цінують те, що хтось робить для оборони нашої (держави – ред.), і саме так на це реагують. Але назагал це не було метою. Метою було доведення інформації, підтримка бойового духу та робота проти російської ІПСО та інформаційної атаки.

– Загалом як змінився Віталій Кім до повномасштабного вторгнення і після?

– Аж ніяк. Просто... Не можна казати, що дозволив бути собою, але трохи зняв бюрократичний дрес-код, і в пріоритетах є виконання завдання та кінцевий результат. Тому так легше працювати, коли ти працюєш у своєму середовищі.

– Але трохи таки змінився. Віталій Кім почав говорити українською. Коли і чому? В який момент?

– Української мови мене навчила моя класна керівниця Рубцова Валентина Володимирівна у школі, коли я її закінчував у 1998 році.

До того, коли це було мейнстрімом. Ми розмовляли завжди українською мовою. Тобто я її знав завжди. Але я спілкувався російською, тому що це було зручно для тих, хто мене слухав.

– Але в який момент перейшли на українську. Ви зрозуміли, що суспільство готове сприймати від вас українську мову?

– Безумовно. Ми ж маємо переходити частково. Якщо чесно, то я градую. Тобто коли я кажу щось, що має впливати на росіян, я кажу російською. Коли я кажу тільки для нас, я можу казати українською.

Для мене це не однаково, скажімо так, але не є великою різницею. Але при цьому я не хотів би, щоб це питання було якимось визначальним. Ми маємо переходити на українську мову і формувати свою ідентичність. Але при цьому я не вважаю, що це має бути з-під палки.

– Ви загалом вірили у початок повномасштабного вторгнення? Дуже багато було різних думок. Були офіційні заяви, були неофіційні прогнози, були прогнози від західних партнерів. Які були ваші прогнози до 24 лютого?

– Я вважаю і вважав себе розумним. І це один із моїх прогнозів. Невелика кількість прогнозів, які не справдилися. Я не вірив у повномасштабне вторгнення. Тому особисто я не був готовий, не готувався до цього. Тому це для мене було «сюрпризом».

– А область готували?

– Ні. Роботу, що потрібно, ми всю виконували. Тобто, можливо, ми зробили б... Ні. Ні, не готували (область до війни – ред.). Ми робили те, що потрібно робити, але ми могли би робити набагато більше, якщо би були впевнені. Але, як то кажуть, знав би де впадеш – сіно підстелив би.

– А в координації з центром, коли ви спілкувалися з центральною владою, чи були вказівки готувати область? Яким чином взагалі? Так чи інакше укріплювалися кордони. Ясно, що Миколаївщина не має кордону з Росією, але все одно це один із регіонів, який був у зоні особливої уваги. Наскільки була підготовлена місцева ТРО, в якій кількості? Що взагалі робилося?

– ТРО була розгорнута в стані мирного часу. Тобто адміністративні одиниці, які мали змогу розгорнутися дуже швидко повномасштабно. Це перше. Ні, не було окремих нам доручень. Я не можу про все розповідати.

Я так вам відповім. Ми, голови держадміністрацій, незадовго до війни пройшли курс від Офісу президента про взаємодію з військовими по цивільно-військовій обороні. Збіг чи так було заплановано? Я не знаю. Але ми його проходили в Києві, всі голови.

– А в чому полягала взаємодія з військовими? Комунікація?

– Ні. Курс був на таке, що таке розвідка, як військові там... По військовій справі, по обороні цивільній.

– До речі, Віталій Кім – один з небагатьох голів ОДА, який не змінився після повномасштабного вторгнення. Тих, кого знімали, аргументували тим, що люди не мають військового досвіду. Але ви теж не мали військового досвіду.

– А вже є.

– Вже є. А що тоді допомогло? На вашу думку, чому ви залишилися?

– Результат.

– А що було результатом для Києва від Миколаївщини?

– Те, що Миколаївська область не впала, ефективна співпраця з військовими, у тому числі в контрнаступі на Херсонську область.

– Завдяки чому не вдалося російським військам пройти Миколаївщину?

– Не вдалося пройти Миколаївщину, тому що вся Миколаївщина стала як одна і не захотіла цього. Це ж не окрема людина вирішили питання. Це Миколаїв, Миколаївщина вирішила чинити опір і згуртувалася та об’єдналася. Я бачив плани, які були в них.

У них було, не пам’ятаю, два дні на Херсон, два дні на Миколаїв, три дні на Одесу по проходу по їхньому графіку. Це збігається з тими картами, те, що ми забирали у розвідників, у десантників тощо. Плани у них такі були. У них були плани Київ за три дні взяти. То й що!

– А ви загалом як оцінювали ризик захоплення Миколаєва і Миколаївщини? Тому що вони зайшли на Миколаївщину і частину таки області окупували.

– Як дуже високий.

– А у відсотковому плані?

– Усе це відносно. Ймовірність зустріти за рогом вулиці крокодила – 50%. Тобто висока.

Точилися бої вже у місті. І сили були нерівні. Це сукупність харизми наших ЗСУ, ТРО, ССО, силових структур, простих людей і вдачі, яка нам допомогла це зробити. Вірогідність була дуже велика.

– А був план Б на випадок окупації?

– Чи втікати? Звісно, був.

– Не знаю, чи втікати. Можливо, цей план існував у якихось інших межах?

– Не було плану. Плани відступу завжди були. І плани підірвати мости і не дати просунутися далі ворогу були. Другий рубіж оборони був. Ми все думали, як це може бути. Плани змінювали майже щодня, виходячи з ситуації, яка в нас була актуальною.

– Тобто ситуативно все одно діяли, так?

– Дуже. Дуже допомогли швидкі рішення, допомогла комунікація на рівні особистому дуже. І це в принципі, що відрізняє нас від росіян. Тому що нового покоління Збройні сили, оперативне управління дуже гнучке і швидке. І делегування повноважень та можливість ухвалення рішень – це дуже важливо, що нам допомогло відпрацювати.

– А загалом настрої місцевих жителів, якщо ми, наприклад, говоримо, взимку, до повномасштабного вторгнення 2022-го: чи боялися, чи чекали? Не секрет, що тут 30% на місцевих виборах взяла партія ОПЗЖ. Чи ви взагалі проводите певні паралелі між виборчими вподобаннями і тим, як налаштований регіон?

– Я вважаю, що те, що 30% ОПЗЖ – це не росіян, це ностальгія за СРСР. Тому ця аудиторія у них була. І, мабуть, є.

Я розумію, що щось було гарно в СРСР, але в більшості випадків – це молодість, яка тоді була. Тому люди за цим сумували, тому й підтримували партію. Це було все політично розіграно, але коли почалися реальні дії і росіяни вторглися, то їх доля зменшилася.

У мене люди з ОПЗЖ працюють. І якась кількість з них з першого дня, не зараз, коли все плюс-мінус, а з першого дня війни, коли було все незрозуміло, вони стояли пліч-о-пліч і працювали проти (російської окупації – ред.). Назагал ОПЗЖ – моя суб’єктивна думка, що це погано, і не треба з ними працювати. Але є виключення скрізь. Миколаїв зустрів дуже ворожо росіян і показав дійсно, що Миколаїв – це Україна.

– До речі, а багато колаборантів виловлювали, коли робили ці довгі комендантські години на три доби в Миколаєві? (Комендантську годину запроваджували у Миколаївській області з 23:00 5 серпня до 5:00 8 серпня 2022 року – ред.).

– Досі виловлюємо. Як результат тієї комендантської години. Це ж не лінійно працюємо.

– Якісь цифри можете назвати?

– Я їх навіть не пам’ятаю. Хай служба каже. Але на рівні України дуже достойний результат, з огляду на те, що їх у нас було мало. Але вони рівневі. І зараз я вважаю, що розвідка в росіян не має всіх тих даних, які хочуть мати по Миколаївській області. І це є якраз результатом роботи спецслужб.

– А ті цифри вас вразили, здивували? Яка ваша була реакція? Ви взагалі розуміли, що стільки людей будуть допомагати, намагатися допомагати російській армії на Миколаївщині?

– Це мене не могло вразити, бо це було завдання. Завдання було піймати 100%. Ми зі службою співпрацюємо зараз, може, через день, а тоді це були щоденні наради, щоденна робота. Я і досі в матеріалі, де, хто, що працює.

– А є якийсь умовний портрет колаборанта? Можна якісь закономірності виділити?

– Вони різного рівня. Назагал це люди з низьким IQ, які вважають, що з ними нічого поганого не станеться, і продається він за 1 500 – 10 000 гривень, на свої переконання він підтримує Росію якось. Більшість з них – не ті фахові розвідники, це більшість тих людей... Знаєте, є такі скандальні люди, які проти всього, усіх не люблять, усім незадоволені? Ось це такі люди. І вони навмисне хочуть, щоб комусь було погано, і вони співпрацюють.

– А в ОВА, ОДА були колаборанти?

– Ми їх розстріляли і закопали у підвалі (пожартував Віталій Кім – ред.).

– Багато?

– Ні.

– Загалом для вас багато було особистих розчарувань з початком великої війни серед знайомих, серед друзів?

– Я намагаюся згадати... Мабуть, ні. Мабуть, пощастило, що у мене таких немає.

– Просто дуже багато умовних точок дотику, на яких сьогодні можуть сперечатися між собою українці, починаючи від церкви і закінчуючи питаннями мови. Наскільки гостро взагалі такі дискусії у вас відбуваються? Чи ви взагалі дискутуєте з таких приводів з людьми, які для вас важливі?

– Всі ці дискусії у нас були в 2014 році. Тому коло друзів і коло спілкування, зрозуміло, склалося таке, яке було з висновками 2014 року. Тому 2022-го ми не обговорювали навіть це, це не стояло як питання.

– Я коли спілкувалася з колегами-журналістами, які працюють тут, у місцевих медіа, то, звісно, питала про претензії до місцевої влади або, навпаки, за що можуть похвалити місцеву владу. До речі, казали, що претензій немає, що видно, що команда намагається оперативно вирішувати ті нагальні проблеми, які є. А за що хотіли похвалити і можуть похвалити, то казали, що у вас класна команда.

– Так. Я пишаюся цим. І завдяки команді і є цей результат.

– А як ви підібрали собі таку команду? Як довго ви її збирали?

– Однією зі своїх сильних особистих рис я вважаю те, що.... Я ціную чесність, я ціную порядність. І саме ця команда і моя репутація складалися не один рік, а все моє життя. Тобто команда і є з тих людей, які не втратили ці риси і залишилися всередині цих пріоритетів. Мені Офіс президента дозволив сформувати команду ще до війни, у 2020 році для виконання певних завдань. Команду я сформував під себе і під кожне завдання. Тобто не під людину завдання, а навпаки. Тобто є завдання таке – хто там краще може?

Ось ця людина. Тобто саме тому була сформована команда, яка ефективно працює.

– Вона не змінилася після лютого 2022 року?

– Один заступник звільнився. Але він пішов у ЗСУ. Він і зараз там. З цифри. Один заступник після травми, після влучання у будівлю на лікарняному (через влучання російської ракету в будівлю Миколаївської ОВА 29 березня 2022 року 28 людей загинули і 33 були поранені – ред.). Його звільнив я. Через те, що треба було працювати. Але зараз цей заступник – керівник податкової Миколаївської області. Він відновився і повернувся до роботи. Тобто я вважаю, що 100% команди на місцях.

– Давайте тоді до теми життя області під окупацією. Яка частина була під окупацією? Власне, Кінбурнська коса і досі залишається. До речі, коли я дивилася карту російської окупації Миколаївщини, там дуже дивно. Там виходить частина області з боку Херсонщини, а потім клин вглиб регіону. Чому так? Це вони певну дорогу контролювали?

– Ні, вони туди пробігли, а далі ми їх починали затискати. Під окупацією було до 40%. Тому що вони дійшли до Вознесенська. Але це було короткостроково. Я назвав би це сірою зоною, тому що вони там боялися, ми рухалися, постійно були бойові дії. Це було приблизно з 26 лютого до 11-12 березня. Тобто короткий термін. Тому що далі ЗСУ і ТРО, всі інші Сили оборони відбили їх на лінію майже адмінкордону з Херсонською областю. І залишилися під окупацією 5% території області. Це 52 громади. Зараз менше 1% – три населені пункти. Тому що у нас немає межі сухопутної з Кінбурнською косою. А так її теж відбили б.

– Загалом після звільнення від російської окупації більшої частини області минуло пів року. Але я так розумію, що про повну ліквідацію наслідків ще зарано говорити. Які головні завдання, які головні пріоритети зараз у тих районах, які були звільнені від російської окупації?

– Я не можу сказати, що ті, що звільнені, були дуже сильно пошкоджені. Тому що ми ж не стріляли, коли вони були окуповані. Там лінія вогню постраждала більш за все, скажімо, деокуповані, куди припадає Снігурівка. Назагал 23-24% відновлено пошкоджених об’єктів...

– Це ви говорите про приватні помешкання чи про об’єкти інфраструктури?

– Інфраструктура – на 96% ми вже відновили. Майже все відновили, треба якість підняти. А 23% – десь відновили приватного. Але роботи дуже багато. І кожен наступник крок буде складнішим.

– А яким коштом відновлюєте? Вже є залучення міжнародних інвестицій?

– Так. Це вже другий рік. І активно співпрацює Данія, інші міжнародні партнери допомагають, і держава, і обласний бюджет, і просто спонсори. Зараз через те, що бойові дії змістилися, то це питання трохи менш таке гостре, але саме тому я кажу, що далі буде трохи складніше.

– А чому Данія? Як так сталося?

– Президент запропонував Данії взяти шефство. Миколаївщина і Данія погодилися. Це була ініціатива президента України Володимира Зеленського.

– Зараз співпраця з Данією на рівні декларацій і меморандумів? Чи скільки ми просунулися? Взагалі на якому етапі? Про який обсяг інвестицій можемо говорити?

– Зараз співпраця з Данією на рівні «скоро станемо кумами». Тому що минулого року близько 20 мільйонів євро вони витратили, а загалом на Україну 200. На цей рік – вони вже ремонтують будівлю, там безліч передали труб, обладнання, техніки, ремонтують. Зараз буде відкриватися консульство. Вже визначена людина, вона на погоджені в Данії. Данський посол тут був більше 10 разів. Він Миколаїв знає краще, ніж, мабуть, будь-яке місто, окрім Києва. В Україні.

Праця дуже щільна. Окремий офіс створено для співпраці з міжнародними партнерами. Тобто я розумів, що це потрібно робити – мав досвід з міжнародними партнерами. Тому це нас тішить.

– До речі, я бачила у вашій біографії, що ви свого часу працювали на керівних посадах у компаніях, які якраз займалися міжнародними інвестиціями. А що Миколаївщина може запропонувати інвесторам?

– Миколаївщина може пропонувати інвесторам клімат для того, щоб їм тут було комфортно працювати. Окрім ризиків військових, які ми можемо теж запропонувати.

– Але ж інвестиційний клімат залежить не від Миколаївщини, правда?

– Ми готуємо інвестиційну карту щодо природних копалин, щодо трудових ресурсів, щодо логістичних переваг. У нас є програма щодо індустріальних парків тощо. Ми працюємо над цим. З реалізованих проєктів маємо в кейсі ДТЕК і данські у тому числі Vestas, які були під час війни добудовані. Відновили 2022 року навесні і закінчили на минулому тижні. 114 МВт ввели в експлуатацію. Тобто ми будували і під час війни і допомагали інвесторам реалізовувати свою програму.

Тому це важливо, що я можу про це казати. І це підтверджує інвестор, який будував, що дійсно влада бачить і допомагає. Тому саме цим ми можемо і допомагати – довести, які інформаційно у нас є переваги, і сприяти повністю, супроводжувати.

– Але якщо пройти по основних галузях, ті, які є дохідними в бюджеті, то, наскільки я розумію, по-перше, це транспортна інфраструктура. І, я так розумію, вона постраждала найбільше, так?

– Енергетична постраждала в більшості.

– Який відсоток відновлений енергетичної інфраструктури? Про що можна говорити?

– Вся інфраструктура. 96%. Ми майже все відновили. Один із населених пунктів, там скількись кілометрів, що ми не відновили. Але там немає людей. Тобто якщо будуть, то ми зараз відновимо. Тому енергетична інфраструктура – добре. Мало того, зараз ще будуть будувати нові об’єкти і добудовувати, захищати старі.

– Миколаївський порт, Очаківський порт – вони ж не працюють. Але з того, що я бачила, 30-40% дохід бюджету області. Яка альтернатива? І чому вони не задіяні, наприклад, у «зерновому коридорі»?

– Ми працюємо над тим зараз, готуємо, щоб від портів потрапляли таки в миколаївський бюджет області та міста. Тому що порти платять податки крупних платників, а нам нічого не попадає. Це перше. Але, дійсно, від цього залежить 30-40% економіки регіону. Це пов’язано не з прямими податками, це пов’язано з людьми, які залучені в сфері експорту та логістики.

– А є альтернатива? Чим зараз займається миколаївський порт? Яка там робота йде? Бо очаківський порт взагалі не працює через постійні обстріли.

– Миколаївський теж. Вони стоять, вони на простої.

– Ми можемо говорити про відновлення їхньої роботи тільки повної деокупації України?

– Ні. Ми можемо казати про відновлення роботи, коли буде політична домовленість чи рішення, що миколаївські порти долучаються до зернової угоди. Над цим працюють Офіс президента, Міністерство інфраструктури з початку війни. Але рішення зараз ще в процесі. І важливим нюансом є те, що окупанти ще на Кінбурнській косі, вони контролюють прохід. Там 4 кілометри, дуже близько. І вони цим маніпулюють.

– Туреччина не погоджується до залучення? Якщо є рішення нашої політичної влади, точніше розуміння того, що це можливо, за чим проблема?

– Росіяни. Туреччина зараз говорить про домовленість про евакуацію іноземних суден з Миколаївської акваторії. Добре, це зробимо. Але це не відновлення роботи. Це просто вихід іноземних суден.

– А загалом якщо говорити про відновлення бізнесу на Миколаївщині, то що найкраще вдалося? Де найбільш позитивна динаміка? Який бізнес найбільше повернувся до роботи?

– Якщо брати галузь, то питома вага її в результаті мала, тобто, умовно, чи торгівля, чи харчування, чи обслуговування. Але що стосується того, які важливі, то це сільське господарство. Більше, ніж на 80% повернулося і заорані поля.

– Але з проблем сільського господарства – розмінування, робоча сила. До речі, що з розмінуванням? Миколаївщина була визначена як пріоритетна область. Якщо я не помиляюся, 19 березня почалися розмінувальні роботи. І на прикладі Миколаївщини хочуть зрозуміти, яким чином це має відбуватися в інших областях.

За ці два, трошки більше місяці що вдалося зрозуміти? Чи достатньо тих ресурсів, які є на тепер? Власне, про який час може йти мова, коли ми говоримо, що масштаби замінування величезні?

– Ми розміновувати почали ще 11 листопада відразу. На зараз 288 тисяч гектарів, що підлягають огляду чи розмінуванню. 85 тисяч стоїть як пріоритет на цей рік. З них 51 тисяча вже оброблена. Розміновано щільно 1,5 тисячі... Там вже багато деталей. У нас працює (по пам’яті, можу помилятися) 49 чи 42 бригади з розмінування і 21 бригада гуманітарного розмінування, міжнародні партнери працюють. Тобто ми йдемо дуже швидко, але дуже повільно. Тому що навіть такими темпами нам потрібно буде 3-4 роки.

– А розмінування сільськогосподарських земель своїм коштом відбувається? Я знаю, що багато фермерів, наприклад, не готові чекати, поки до них дійде черга державного розмінування і розміновують своїм коштом. Що з цим? Чи воно їм потім буде якось компенсуватися? І чи є у вас цифри, скільки людей самостійно починають цим займатися?

– Цифр я не пам’ятаю. Деякі фермери дійсно так роблять. Тому що не будуть чекати. Але тут Миколаївська область трохи унікальна. Вона дуже постраждала, з точки зору сільського господарства. Бо 12 найкрупніших підприємств саме в аграрному секторі були зруйновані. При цьому вони всі почали обробляти свої поля, платити самі за розмінування. І при цьому ще й донатити і по максимуму допомагати ЗСУ. Тому не йде мова про заробіток. Йде мова про виживання. І їм дуже важко. І саме їм я і мало можу допомогти, тому що вони в зоні там, де не можна кредитувати і таке інше. І це такий невеликий дисонанс, над яким ми працюємо. Цю зону ми зменшили – вже краще.

Тобто наші аграрії мають багато патріотизму. Вони відстоюють на своєму фронті. Тому що багато з аграріїв людей, які в ЗСУ. Механіки, механізатори – всі. При цьому у них великий дефіцит у самих кадрів. І вони все рівно працюють, намагаються, віддають техніку, ремонтують техніку для ЗСУ. Тому що це логістично можливо лише тут, тому що близько.

– А якщо навіть порівнювати, умовно, аграрний сезон, посівну 2022 року і 2023 року, то про яку динаміку можемо говорити?

– Про від’ємну. По пам’яті. 2021 року ми експортували 30 мільйонів тонн, там плюс-мінус. Зараз – 0. У 2022 році був експорт через порти Рені, логістика, інші. Давайте так. Ринкова вартість і перевалка були 8 доларів за тонну. Зараз – 25-30. Через військовий стан страхувати не можна. Кораблі в Чорному морі. Все це вартість.

Цього року посівні змістилися у технічні культури через те, що попит на зерно – він у нас є, у нас у 8 разів більше, ніж нам потрібно Україні. Але експортувати не можна, тому що немає ціни, немає заробітку.

Тому для аграріїв найбільша проблема – це сталий попит на їхню продукцію. Тобто світові ціни теж не збільшилися у три рази, тоді ми вивозили б, вибачте, на «мерседесах» у багажнику те зерно і заробляли б. Але ми не можемо цього робити, тому що ціни немає. І хто скільки може, той тримає. Це залежить від фінансового стану аграріїв, тобто кредитованості. Тому найперша проблема – це ціна, друга проблема – це логістика.

– А як же ви кажете попит? А соняшник? Крім України, фактично в Європу чи в ту ж Індію хто буде соняшник постачати?

– Яка ціна.

– За таку ціну не готові брати, а готові відмовитися від української олії?

– Не можна продавати в мінус. Тобто ціна вирівняється на світовому ринку чи хтось займе наш сегмент, ціна підніметься, якщо це неможливо.

– Тобто все-таки є альтернатива українській олії?

– Зараз немає. Але ж ви розумієте, що українська олія – в ціні і в якості справа, у зручній логістиці. Логістику вимкнули. Тобто зараз є ціна і якість, порівнюється і ризик. Це довга розмова щодо цього. Ми маємо все це відновити. Але в такому режимі без миколаївського порту регіону буде дуже важко експортувати.

Тобто у нас потужностей не вистачає. Ми планували збільшити експортні потужності у 2 рази, а тут нам обрізали, мабуть, в 5 разів експорт. Якщо щодо Причорномор’я.

Тобто в такому режимі неможливо ефективно працювати, тому що будуть не тільки порти. Є логістика залізнична, яка 85% перевозить цих вантажів. Тобто вона не витримає навантаження, одну лінію. Тому що ця мережа була широка, розрахована на всі порти, у тому числі маріупольський, херсонський, річні і річку Дніпро, яка теж зараз не працює.

– Логістика, ціна, робоча сила. Ви зазначили про те, що не вистачає рук. З економічної точки зору, ви як економіст тут бачите рішення якесь?

– Так.

– Яке?

– Для мого регіону?

– Для вашого, звичайно.

– З огляду на те, що багато підприємств релокувалося, евакуювалися, розбомблені, регіону потрібна допомога від держави – держзамовлення і програма державної підтримки, у тому числі в оборонному кластері. Тому що ми, окрім аграрного регіону, ще й промисловий, кораблебудування – один з них, ми можемо багато що виробляти, нам потрібне держзамовлення для того, щоб мережа ця розросталася. Це точно. Без цього буде дуже важко.

– Але це те, що стосується промисловості. А що стосується сільського господарства?

– Сільське господарство – це відкриття портів.

– Тільки так?

– Вони будуть працювати, але рентабельність з того...

– До речі, я тут зі здивуванням дізналася від місцевих журналістів те, що туристична галузь Миколаївщини – це 20% доходу, принаймні було до повномасштабного вторгнення. І ще з більшим здивуванням дізнавалася, що Віталій Кім планує поновлювати туристичний сезон вже у цьому році. Куди готові пускати туристів і що їм показувати на Миколаївщині?

– Миколаївщина гарна, але не розрекламована. Зараз ми нашу впізнаваність будемо використовувати для того, щоб донести наш потенціал. Наші місця найкращі. Я багато де був.

І розумію, що більше продають, ніж дійсно там якесь це диво. Наша Мигія, наш Тилігульський лиман, наші парки, наша, на жаль, поки окупована Кінбурнська коса – це унікальні місця, де таке важко знайти в Європі так точно, тобто неможливо, а в нас воно є. Якщо казати про Мигію – це пороги, це сплави, це радонові озера, це ліси – там так красиво! Там закинуті млини... Ми все це будемо відкривати.

Внутрішні води ми плануємо відкрити в цьому році. Чорне море буде закрите. А ось лимани, річки, парки в безпечній зоні, в частині, яка віддалена від лінії потенційно обстрілів артилерії та РСЗВ, буде дозволено.

– У нас всі зони умовно безпечні. Тому так чи інакше...

– Ми людей не втримаємо влітку.

– Однозначно.

– Всі гуляють. Тривога була – ви ж бачили, щоб хтось біг з парасолькою...

– Які плани після перемоги особисті і професійні?

– Я не планував ще після перемоги. Треба до перемоги дожити. І у мене це часто питали. Я для себе вирішив і тоді, що це неможливо. Тобто від трьох днів до трьох років плани змінюються. Треба працювати на перемогу. Потім треба буде взяти тиждень-два для відпочинку і подумати, що робити далі. Ось приблизно так.

– Але професійні плани є? Наприклад, ви в одному з інтерв’ю говорили про те, що інвестиційні проєкти мають робитися вже, щоб після перемоги ми могли їх оперативно запустити, тому що є певний час на розробку, на погодження усіляке. От умовний план відновлення області – ви для себе стратегічно його як бачите? Чи можна зараз вже щось планувати?

– З огляду на те, що я все ж таки з бізнесу (і зараз так і повинно бути), видно лише верхівку айсберга, що робиться. І щодо інвестиційного плану, і щодо інвестиційних проєктів та перемовин з інвесторами, то я вам скажу так, що по одному проєкту вже навіть обладнання приїхало для розгортання. Але я звик про це казати, коли вже ось.

– Це міжнародні інвестори чи наші внутрішні?

– Міжнародні. Тому я звик казати, що ось воно вже є. Тому що, по-перше, люди не будуть пам’ятати, що хтось там, а скажуть: пообіцяв. Тому ця робота ведеться. Я це чітко розумію.

– А чим ви переконуєте інвесторів?

– Посмішкою.

– Виходить?

– Не знаю. Ну, я жартую. Ні. Ви ж питали, чи змінився я, чи ні. Ні. Це стиль такий. Але що стосується освіти, досвіду і розуміння бізнес-процесів, у тому числі міжнародного рівня, я досить впевнено себе почуваю і розумію, про що казати і домовлятися з інвесторами.

– Так чи інакше з початком повномасштабного вторгнення, хоча це, звісно, і не було метою, у вас є певна популярність серед українців. Якщо говорити про плани в контексті політичних амбіцій?

– Та немає таких амбіцій. Хочеться спокійно жити та приносити користь. Але той темп, який зараз, казати, що це важко, то легко сказати, що важко, але я буду працювати, поки працює президент. Бо він мене приймав на роботу. І я бачу, скільки він сил втрачає, витрачає на те, щоб боронити державу. І ступінь його відповідальності в десятки тисяч разів більший. Тому я буду працювати стільки, скільки працює він. А далі залишу за собою право ухвалювати рішення, що мені робити.

Тому що бізнес – це теж добре. Розумієте? Я ж раніше жив трохи по-іншому. А зараз не можу відмовитися, тому що є вже відповідальність. Тому приблизно так. Президент працює – я працюю, а далі буду думати. Не знаю.

– Коли ви говорите про користь для держави, ви не думали про те, що ви можете приносити користь для держави на іншому рівні у більших масштабах?

– Ви мене питали: чому це вдалося? Я вам відповів: тому що у мене була команда. Так ось, про інше завдання я ще не думав, не думав про інструменти, якими це завдання можна виконати. Просто сказати, що я хочу – це нічого. Якщо щось хочеш, маєш знати, як це зробити.

– Ми поки що з вами говоримо про прогнози. Якщо ми говоримо про аналіз, то чи вдається зараз аналізувати той період, 15 місяців повномасштабного вторгнення, що було зроблено правильно і де були помилки?

– Це таке складне питання. Зараз... Легко бути розумним заднім числом.

– Але так чи інакше економіка передбачає аналіз. Правильно?

– Я хотів би це питання залишити. Тому що це питання тісно пов’язане з військовими діями. І без цієї складової цей аналіз недійсний, а цю складову я не можу вам зараз... розказати про аналіз цієї складової, яка впливає на економіку.

– Якщо говорити про особисті помилки, чи є якісь рішення, про які готові сказати, що ви шкодуєте?

– У деяких випадках занадто посміхався.

Це були стресові посмішки, мабуть. Деякі рішення можна було ухвалити трохи раніше. А так назагал серйозних помилок не було. На мою думку.