Чи завжди ворог вашого ворога – друг? В українців були вагомі причини замислитись над цим давнім прислів’ям після спалаху протестів по всій Росії, які почалися після арешту російського опозиціонера Олексія Навального.
На перший погляд може здатися розумним припущення, що українці повинні були б позитивно зустріти перспективу посилення внутрішніх заворушень в сусідній країні. Зрештою, гібридна війна Путіна проти України триває вже восьмий рік без кінця на горизонті. А цілі регіони країни досі під російською окупацію. Все це дає Україні хороші причини підтримувати все, що може відволікти або ослабити Кремль.
Антикорупційні ідеали й демократичні принципи, які просуває Навальний, теж відповідають цінностям, які Україна сама прийняла після революції в 2014 році. Якщо нинішній рух на вулицях Росії набере ваги, він теоретично може розчистити шлях до покращення двосторонніх відносин. Разом з тим багато українців лишаються глибоко скептичними щодо людини, яка стоїть за останньою хвилею протестів проти Володимира Путіна.
Навальний – знайоме обличчя для українців вже більш ніж десятиліття. І він завжди справляв змішані враження. Його розслідування корупції в Кремлі завжди викликали значну увагу й захоплення. Однак сам Навальний тісно асоціюється з російським націоналізмом. Його звинувачують в тому, що він поділяє імперіалістичні претензії Путіна на Україну.
В 2014 році Навальний заявив, що якби став президентом Росії, то не повернув би контроль над Кримом Україні. Оскільки окупований півострів – «не бутерброд», щоб його «передавати туди-сюди». Він також повторював традиційне націоналістичне твердження Путіна про те, що нібито росіяни й українці – «один народ». Хоча опозиціонер і визнав, що такі заяви звучать як образа для багатьох в Україні.
Коли в грудні 2018 року Україна створила незалежну Православну церкву, вільну від російського контролю, реакція Навального на це була особливо яскравою.
«Те, що створювалося століттями, було знищене Путіним і його ідіотами за чотири роки. Путін – ворог російського світу», – написав Навальний у твітері.
Цей епізод чудово викриває внутрішнього націоналіста російського опозиціонера. Замість того, щоб визнати право України на церковну незалежність, він вирішив атакувати Путіна за те, що той не зміг зберегти російський вплив на сусідню країну. При цьому Навальний підтримав відверто імперіалістичну ідею про «російський світ», який простягається далеко за межі кордонів сучасної Росії.
Важко переоцінити, наскільки це дискредитує Навального в очах українців. З 2014 року шовіністичні твердження Росії про місце України в широкому «російському світі» служили ідеологічним паливом для війни, яка відібрала життя у 14 тисяч українців. А ще мільйони змусила покинути свій дім. Той факт, що Навальний вважає таку токсичну концепцію цілком прийнятною, багато говорить про його ставлення до української незалежності й ідентичності.
Тривожні погляди Навального на зовнішню політику не обмежуються Україною. Він підтримував незалежність сепаратистських регіонів, які Кремль відірвав по всій території СРСР, а також підтримував російську війну проти Грузії в 2008 році. Він також використовував агресивну риторику проти іммігрантів, за яку в Північній Америці чи Західній Європі його вважали б правим радикалом у політичному спектрі. Хоч все це було сказано ним дуже давно, Навальний, схоже, не змінив своїх поглядів. В 2017 році під час інтерв'ю, коли його запитали, чи не шкодує він про свою дискримінаційну риторику, він відповів тверде «Ні».
Не всі в Україні розглядають нинішні протести в Росії виключно через призму неприхованого націоналізму Навального. Дехто вважає його погляди на Україну прикрим, але абсолютно непримітним відображенням поширеної російської громадської думки. Тож такі люди схильні зосереджувати увагу на потенційній користі для України від помітного демократичного руху в Росії. Інші ж спостерігають за ескалацією протистояння через арешт Навального і вважають її можливістю запровадити нові санкції проти Москви. А також ще раз привернути увагу до російської війни проти України.
Коментуючи російське придушення протестів 23 січня, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба спробував пов’язати міжнародну реакцію на арешт Навального з більш жорсткою відповіддю на війну в Україні.
«Як міжнародна спільнота ми повинні вийти за межі слів осуду й використати доступні інструменти, щоб змусити російську владу припинити насильство проти власного народу і агресію проти інших держав», – написав Кулеба в твітері.
Виконавчий директор українського «Центру протидії корупції» Дарія Каленюк вважає російські протести корисними для національних інтересів Києва, не зважаючи на особисті погляди Навального на Україну.
«Моя позиція дуже прагматична. Чим більший тиск на режим Путіна всередині Росії, тим вищі шанси повернення Криму в Україну. Якщо Навальний на якомусь етапі стане тим, хто приймає рішення в російському уряді, його політика щодо Криму і війни на сході України буде для мене ключовим маркером», – сказала вона.
Навальний – не перший російський діяч, який користується підтримкою демократичного світу, але при цьому сповідує недемократичні погляди на Україну. Російський письменник і дисидент Олександр Солженіцин – ще один приклад цієї давньої традиції. Солженіцин отримав Нобелівську премію за викриття страхіть комунізму в СРСР. Але він був запеклим ворогом незалежності України.
Таке мислення відображає століття імперіалізму й русифікації. Через 30 років після розпаду СРСР цей спадок продовжує формувати сучасні російські підходи до України в 21-му столітті. Попри своє прозахідне позиціонування, Навальний точно не має імунітету до цих імперських ілюзій. З цієї точки зору, він лише підтверджує поширену українську тезу про те, що російський лібералізм закінчується на кордоні України.
Передрук із дозволу «Атлантичної ради» США
Переклад агенції УНІАН
Пітер Дікінсон – співробітник «Атлантичної ради» (Atlantic Council), американського неурядового аналітичного центру
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Російський опозиціонер Навальний і Україна
Восени 2014 року Олексій Навальний у відповідь на запитання про статус Криму риторично запитав: «Крим – це бутерброд із ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?». Він визнав, що Росія порушила міжнародне право, окупувавши український півострів, але заявив, що Крим «де-факто російський».
Згодом опозиціонер зазначав, що метафора з бутербродом не найбільш вдала, але вона встигла стати крилатою.
Хоча Навальний заявляв, що Росія захопила півострів незаконно, у 2015-му в інтерв’ю російській службі Радіо Свобода і «Голосу Америки» він сказав, що «питання Криму» не вдасться швидко вирішити. Політик пояснив це тим, що там нібито мешкає 3 мільйони людей із російськими паспортами. Виходом із ситуації тоді він назвав «чесний референдум», перед яким можливість агітувати матимуть українська влада і кримські татари.
Однак вже в 2017 році Навальний заявив, що «не бачить вирішення кримської проблеми», і цю проблему, на його думку, «не вирішить ані президент Путін, ані президент Навальний».
Читайте також: «Вражений бацилою російського шовінізму». Українські оглядачі про затримання Навального
У 2017 році Навальний визнав, що в Україні воюють російські війська, і пообіцяв вивести їх в разі перемоги на президентських виборах 2018 року (до участі в яких зрештою не був допущений). Водночас він заявляв про необхідність надати жителям Донбасу амністію та гарантії захисту від репресій.
При цьому опозиціонер у коментарі DW називав тему України «периферійною» для внутрішньої російської політики, а її обговорення – хоч і важливим, але таким, «чого хоче Путін», аби нав’язувати свій порядок денний.
