(Рубрика «Точка зору»)

У останні дні помітний резонанс викликала заборона вжитку російської мови у стінах одного з провідних вищих навчальних закладів України – Києво-Могилянській академії.

На 40-й сесії Академічної конференції університету 27 січня затвердили нові правила внутрішнього розпорядку, що забороняють вживати «мову держави-агресора у спілкуванні» у стінах навчального закладу. Як наголосив голова наглядової ради академії Геннадій Зубко, «це стосується абсолютно всіх: викладачів, студентів, адміністративного персоналу».

Відновлений у часи незалежності цей вищий навчальний заклад sз самого початку взяв курс на утвердження в ньому української мови. Мовами викладання одразу були визначені українська й англійська.

Звісно, це сталося завдячуючи незалежності. Бо в попередників сучасної Києво-Могилянської академії була інша мовна ситуація. Хоча варто відзначити, що з самих початків існування цього навчального закладу в його стінах все ж звучала «жива» українська мова – хай і не на перших ролях.

Розмовна українська: шляхи утвердження в літературі

Власне, вважається, що Києво-Могилянська академія була заснована в 1615 р., коли з’явилося Київське братство й школа при ньому. Потім у 1632 р. Київським митрополитом Петром Могилою вона була об’єднана з школою в Києво-Печерській лаврі й стала колегією, організованою за зразком тогочасних єзуїтських колегій.

Першорядне значення в ній надавалося вивченню латини – «вченої» мови Західної й Центральної Європи. Цієї мовою викладалася значна частина предметів.

Вихованці колегії непогано володіли латиною, що давало їм можливість робити як світську, так і церковну кар’єру, знайомитися зі здобутками європейської культури. Водночас вони володіли церковнослов’янською та давньоукраїнською книжною мовами. Остання базувалася на церковнослов’янській основі. Також вивчали грецьку мову. Всередині XVIII ст. там почали вивчати давньоєврейську мову (іврит) та мову німецьку.

А як же «жива» чи то розмовна українська мова? Чи знали її і чи спілкувалися нею викладачі й студенти спочатку Києво-Могилянської колегії, а потім академії? Бо академією цей навчальний заклад, фактично, став за часів гетьманування Івана Мазепи.

Можемо із впевненістю сказати: знали й спілкувалися. Інша річ, що в той час «жива» мова не сприймалася як мова вченості, а як мова простого люду.

В принципі, нічого дивного в цьому немає. Подібна ситуація спостерігалася в багатьох країнах Європи. Там, поряд з народними, існували «вчені» й «елітарні» мови. Й на першому місці стояла латина.

Однак «живі» мови все більше давали про себе знати. На цих мовах почали з’являтися писемні твори. Стосувалося це й мови української.

Однією з перших книг українською розмовною мовою стало Пересопницьке Євангеліє, створене в 1556-1561 роках. Принаймні деякі його частини, зокрема Євангеліє від Луки, написані майже «чистою» українською мовою.

У другій половині XVI ст. з’являються в Україні й інші переклади біблійних книг розмовною мовою. Це – переклад Нового Завіту волинського шляхтича Валентина Негалевського (1581); написаний у другій половині XVI ст. Крехівський Апостол; створенні приблизно в той же час «Нягівські повчання на Євангелія»; переклад Псалмів Давидових (1582); Літківське Євангеліє (кінець XVI ст.) тощо.

З’являються також авторські художні твори «живою» мовою.

Маємо, зокрема, традицію написання гумористичних драматичних творів розмовною українською мовою, починаючи з XVII століття. Це інтермедії, якими часто «розбавлялися» драматичні твори на релігійні чи моральні теми, та ставилися під час перерв між актами цих творів.

Першими відомими нам інтермедіями, написаних розмовною українською мовою, були «Продаж кота в мішку» та «Найкращий сон», які були сценізовані під час постановки польськомовної п’єси Якуба Ґаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті Іоанна Хрестителя, посланця Божого» в Кам’янці Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька) в 1619 року. Того ж року ця п’єса разом з інтермедіями латинкою була надрукована в Яворові. Приблизно в той самий час був написаний та надрукований латинкою комедійний твір «Трагедія руська». Вважається, що він походить із Київщини, принаймні там згадуються географічні назви цього регіону – Київ, Білгород, Макарів.

Розмовна українська мова в Києво-Могилянській академії в середині XVIII ст.

Подібні інтермедії ставилися також в стінах Києво-Могилянської академії. Тут теж, особливо у XVIII ст., поширеною стала практика постановки драматичних творів. Ці твори, як правило, писалися викладачами цього навчального закладу. При цьому автори часто залучали до їх написання й студентів.

Принаймні низка викладачів академії (Феофан Прокопович, Мануйло Козачинський, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський) відомі своїми драматичними творами. Останні дійшли до нас. А деякі з них дійшли з інтермедіями, що ставилися в Києво-Могилянській академії.

Так, у 1736-1737 рр. там були поставлені драми Митрофана Довгалевського. На Різдво Христове 1736 року – «Комическоє дійствіє», а на Великдень 1737 року – «Властотворний образ».

При постановці першої були зіграні наступні інтермедії – «Астролог між селянами», «Загадковий сон», «Козак, Лях і Москаль», «Ярмарок», «Украдена кобила». При постановці другої – «Литвин у тенетах», «Чорт, Жид і Циган», «Невдалий ярмарок», «Пиворізи», «Козак-визволитель».

Тут треба зробити деякі пояснення. Під литвинами в той час в Україні розуміли білорусів. Слово «жид» не мало негативної конотації й вживалося для означення євреїв, сповідників юдаїзму. Персонажі цих інтермедій розмовляють розмовними мовами – українською, білоруською, російською, польською. Не відомо, чи писав ці інтермедії Митрофан Довгалевський, який викладав поетику в академії. Дослідники припускають, що це було зроблено його студентами.

Подібні інтермедії також ставилися в Києво-Могилянці у 1747 р. під час постановки п’єси Георгія Кониського «Воскресіння мертвих». Це – «Закрутки», «Утеча орендаря», «Ліки на голод», «Убитий дяк», «Брат убитого ляха». Вважається, що їх також писали студенти академії. У цих комедіях, як і в комедіях, що ставилися під час постановок п’єс Митрофана Довгалевського, розповідалося про різні ситуації з життя простолюду. Й, закономірно, звучала «жива» українська мова.

Також із XVIII ст. до нас дійшов чималий корпус різноманітних духовних та гумористичних пісень, писаних або розмовною українською мовою, або наближеною до неї. Часто авторами цих творів були студенти чи випускники Києво-Могилянської академії.

Тобто є всі підстави стверджувати, що в ті давні часи розмовна українська мова існувала в цьому навчальному закладі. І навіть, у певному сенсі, культивувалася.

Однак з другої половини XVIII ст. у Києво-Могилянці спеціально насаджується російська мова. Така була імперська політика. А після ліквідації академії й створення на її базі академії духовної там теж панувала офіційна мова Російської імперії.

Однак, як бачимо, за часів незалежності в Києво-Могилянку повернулася українська мова. Й у цьому можна бачити утвердження історичної справедливості.

Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода