(Рубрика «Точка зору»)
Іван Верстюк
Війна зробила Володимира Путіна вкрай слабким та вразливим. Настільки слабким та вразливим він ще не був ніколи. Чому?
Тому що нападом на Україну він власноруч створив ефективну ідеологію для будь-якого антипутінського руху, в якому суспільному спектрі Росії він би не виник.
Насправді, для сьогоднішньої Росії немає більш політично простої та доступної ідеї, ніж ідея припинити війну.
Така ідея є, мабуть, найефективнішою точкою входу до класу тих російських політиків, хто так чи інакше не поділяє погляди Путіна. Настільки простої й однозначної точки входу в цей клас не було в Росії довгі роки.
Нині ув’язнений опозиціонер Олексій Навальний свою критику Путіна будував на антикорупційних розслідуваннях, викриваючи приховані статки та розкішний спосіб життя російської еліти.
Ці розслідування дивилися сотні тисяч людей, однак цього було замало для того, аби ці люди зробили дієві політичні висновки.
Навіть Віктор Янукович таки витримав кілька антикорупційних хвиль на свою адресу, аж доки не додумався відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, що і стало його політичним кінцем.
Знести Путіна як клептократа росіянам не вдалося – хоча саме на цей аргумент як основний для критики російського диктатора вказував і Захід. Про це ми можемо прочитати в книжці Кетрін Белтон «Люди Путіна», написаній значним чином під впливом ще одного російського опозиціонера – Михайла Ходорковського.
Вихід цієї книги в 2020-му був підсумком багаторічних дискусій в західних політичних спільнотах про те, ким вважати Путіна – вирішено було, що клептократом. Саме так його називав і економіст Андерс Аслунд, ще один багаторічний критик російських реалій, що живе та працює в США. Та й характер антиросійських санкцій у 2014-му, після окупації Криму та Донбасу, вказував саме на розрахунок зробити болісно клептократичним інстинктам Путіна та його оточення.
Тепер же немає потреби винаходити якісь нові, політично складні аргументи проти Путіна – як і витрачати час на довготермінові розслідувальні проєкти з метою критики путінізму. Для цього достатньо однієї, вкрай доступної ідеї – Росії потрібно припинити війну та припинити втрачати своїх людей. Це – цілком виграшна ідея.
Що каже соціологія та які варіанти?
І хоча більшість росіян (77%) все ще підтримують війну, принаймні про це свідчать результати опитувань російської соціологічної компанії Левада Центр від 6 лютого 2024 року, але вже
- половина опитаних підтримує ідею мирних переговорів;
- а третина росіян вважають, що вони несуть моральну відповідальність за загибель мирних жителів та руйнування в Україні (10% — безумовно та 21% — несуть певною мірою).
Показники тримаються приблизно на цих рівнях вже певний час, що означає: мільйони росіян вже визначилися з власним політичним баченням війни.
Окрім цього, 40% російських громадян добре ставляться до ідеї вивести російську армію з України без досягнення цілей інвазії, звітує російський опозиційний соціологічний центр «Хроники».
Втім, очевидність нинішньої антивоєнної ідеології так і не народила в Росії нового лідера тамтешньої опозиції. Навряд чи таким можна назвати Бориса Надєждіна, який намагається потрапити до виборчого бюлетеня, через який Путін оформлюватиме собі новий президентський термін у березні (вибори президента Росії призначені на 15-17 березня 2024 року – ред.)
Надєждін надто довго перебував у російському політичному мейнстрімі – і якихось щирих антипутінських настроїв за ним раніше не помічалося.
Доки Навальний знаходиться у в’язниці (у виправній колонії №3 у селищі Харп Ямало-Ненецького автономного округу РФ – ред.), його група прихильників не вдається до великих проєктів із мобілізації російського суспільства на боротьбу проти путінського режиму.
Михайло Ходорковський, здається, так і не оговтався від багаторічного терміну в російській в’язниці, обравши спокійне життя в Німеччині – і теж не створює власний політпроєкт.
Гаррі Каспаров у США зосередився на соціальних мережах та публічних виступах, роблячи їх перед аудиторією, котру й так не треба переконувати, що Путін – злочинець.
Російська опозиція поки що навіть не спромоглася на те, що зробила політично активна частина білоруського суспільства, котру на міжнародному рівні репрезентує Світлана Тихановська як презентерка білоруської альтернативи. Демократично налаштовані білоруси зрозуміли, що горизонтальний безіменний протест проти режиму Олександра Лукашенка ніколи не буде переможним – і тепер мають власну лідерку. Абсолютно логічне рішення.
Складається враження, що російським опозиціонерам вигідно, щоб частину їхньої боротьби з режимом Путіна виконали Україна та її Збройні Сили. Для них – це найлегше, найпростіше та найдешевше рішення.
Можна просто чекати, перебуваючи десь на Заході або в крайньому разі в зручному офісі в центрі Москви, доки не постане зручний момент починати якусь помітну політичну діяльність.
Вони підтримують боротьбу Україну, бо сподіваються, що путінізм дасть тріщину, при цьому не поспішають брати на себе якісь зобов’язання – наприклад, щодо виплату репарацій.
Ідея припинення війни як інструмент
Втім, ідея припинення війни продовжує жити в російському політичному меню – і саме час вдатися до прогнозів, хто ж цю ідею придбає собі в арсенал.
Ми вже бачимо, як цю ідею для стимулювання власної популярності використовують російські культурні діячі – гуморист Максим Галкін, рок-музикант Олексій Кортнєв, письменники Борис Акунін і Людмила Уліцька.
В їхніх руках антивоєнна ідея, з одного боку, навіть спрацьовує як інструмент маркетингу, однак, це має і вплив на суспільство, хоч поки не видно осяжних політичних змін. Деякі росіяни поплескають в долоні Галкіну чи Кортнєву, перечитають Акуніна – і будуть далі жити, чекаючи, доки їхні проблеми просто «розсмокчуться».
Втім, ці троє культурних діячів можуть мати таки і політичні амбіції.
Не тільки «Вагнер»
У загальній атмосфері страху перед правоохоронними органами, найбільше сміливості виступити на антивоєнній ідеологічній платформі можуть мати розчаровані в путінізмі ветерани війни Росії проти України або чинні військовослужбовці.
Вони дивилися смерті в обличчя, а тому готові до ризику. Ще один важливий фактор – люди з досвідом військової служби легко об’єднуються та організовуються у групи, здатні домовлятися про спільні дії.
Досвід бунту Євгенія Пригожина, засновника ПВК «Вагнер», показав, що виступ проти Путіна слід набагато краще планувати, а ще він повинен мати політичну складову та, бажано, підтримку ззовні – включаючи Україну з її можливостями в міжнародній політиці.
Ще одна група, де можуть виникнути потенційні лідери антивоєнної ідеології в Росії – це молодь, студенти, потенційні «мобіки», взявши собі на озброєння сценарій Арабської весни, коли шляхом домовленостей у соціальних мережах молодь стає здатною до координованих політичних та протестувальних дій.
Опинившись перед дилемою служби в російській армії або антивоєнної діяльності, молодь може обрати саме другий варіант.
Етнічні протести – за прикладом того, що ми нещодавно бачили в Башкортостані та Якутії – можуть використати дещо ширшу ідеологію, прив’язавши до ідеї припинення війни проти України свої місцеві вимоги. Це – інвестиції в місцеву освіту, медицину, інфраструктуру, складнощі у відносинах з Москвою та нерозуміння федеральними чиновниками потреб етнічних меншин.
Усі ці групи, яких насправді може бути більше, здатні в якийсь момент стати цілою хвилею. Щойно невдоволених стає більше, ніж місць у камерах поліцейських відділків та СІЗО, Кремль одразу перестає розуміти, як йому діяти, крім як спробувати про щось домовлятись. А оскільки це рух знизу – то він буде менш охочим до компромісів, ніж відомі політики, які бояться втратити посаду або свободу.
У самому Кремлі, до речі, теж можуть жити антивоєнні настрої. Навряд чи ці люди можуть вже сьогодні відкрито сказати Путіну все, що вони реально думають, але щойно ідея припинення війни отримає бодай якусь відчутну популярність – ці діячі принаймні дадуть Путіну зрозуміти, що проблема є, причому ігнорувати її неможливо. Бо ж «ніщо не зупинить ідею, час якої настав».
Чи жага влади пересилить страх?
Путін, ймовірно, і сам розуміє – антивоєнний рух в Росії таки може виникнути й набрати обертів, а тому муситиме на нього реагувати. Причому, навіть тоді, коли це буде лише чийсь непублічний план, котрий ще навіть не почав реалізовуватися.
У свідомості Путіна все множиться на коефіцієнт страху перед втратою влади, а тому все виглядає чимось більшим, ніж воно є.
Між тим, своєю очевидністю антивоєнна ідеологія просто не може не спричинити бодай ще кілька спроб антипутінських протестів за різними сценаріями. Матеріалу для аналізу й висновків у росіян вдосталь – було би лише бажання цим займатися. Війні вже майже два роки – і всім зрозуміло, що Україна перемагає вже хоча би тим, що вона вистояла.
Антипутінські політичні проєкти в Росії до цього часу, як правило, були провальними. Росіяни з подібними настроями дуже довго обходяться, як у часи СРСР, розмовами на кухні.
Але цього разу – ситуація суттєво інакша. Антивоєнна ідеологія може стати історичним шансом для змін у Росії – цього не могла дати ні антикорупційна програма Навального, ні прозахідна програма Каспарова. Далі – справа політичних амбіцій та грамотного тактичного планування.
Кейс Надєждіна вже показав, як можна говорити про необхідність припинення війни, щоб одразу не опинитися під арештом. І якщо говорити антивоєнні речі краще й переконливіше Надєждіна – вже це може стати квитком у російську політику. А враховуючи, що політичні ставки зараз дуже високі – загального страху перед системою Путіна в охочого позмагатися за зміни в Росії буде менше.
Ідея припинення війни – надто політично перспективна, щоб повз неї проходити.
Це очевидно навіть деяким росіянам – а як не крути, воля до влади серед них є.
Іван Верстюк – аналітик, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум