Зараз в Армянську триває так званий суд над Мустафою Джемілєвим. Цього разу заочний. Але в Криму та в Росії усі вдають, що це дійсно суд, а не театральна вистава, що все дуже серйозно ‒ заслуховують свідків, вивчають письмові докази. Справа розсипається на очах суддів: адвокат Микола Полозов багато разів доводив, що жодного порушення навіть того незаконного «кордону», який загарбники Криму встановили самовільно і всупереч закону самої Росії «Про державний кордон Російської Федерації», не було. Але судді, проте, в мантіях і з кам'яними серйозними обличчями продовжують вдавати, що когось судять. Повна профанація судової справи.
Втім, а хіба в Росії в питаннях відносин громадянина з державою коли-небудь було інакше? Доля народного лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, якого за всю радянську історію судили сім разів, якраз тому приклад. Переді мною невелика книжечка «Російська Федерація проти Мустафи Джемілєва. Омський процес, квітень 1976 р.», вже вдруге видана в Сімферополі у 2003 році видавництвом «Оджакъ».
Багато кримських татар та українців, які пройшли крізь «кримське правосуддя», на собі відчули її обвинувальний характер
Мені здається, що для студентів юридичних вишів цінність цієї книги надзвичайно велика ‒ вона показує, якою не повинна бути судова система, однак саме вона існувала багато років у СРСР. Особливо це важливо для студентів того Російського державного університету правосуддя, який розташований у Сімферополі на одній тій самій вулиці Павленка, на якій розміщена й будівля так званого Верховного суду Криму.
Сьогодні ця радянська система механічно перенесена Росією в Крим. І багато кримських татар та українців, які пройшли крізь «кримське правосуддя», на собі відчули її обвинувальний характер, коли «докази» обвинувачення беруться за чисту монету, аргументи захисту не беруться до уваги, а його клопотання не задовольняються.
Ця книга про четвертий судовий процес Мустафи Джемілєва. Перший був у 1966 році за КК Узбецької РСР за створення молодіжної організації «Союз кримськотатарської молоді» та підготовку дослідження «Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму у ХIII-XVIII ст.», але суд був замаскований під статтю про відмову від служби в армії. Вдруге, у 1970 році, його судили разом із Петром Григоренком та Іллею Габаєм за «складання і поширення документів, що ганьблять радянський суспільний лад», хоча йшлося про злочини влади проти кримськотатарського народу. Втретє, у 1974 році, за «наявними оперативними відомостями про намір Джемілєва виїхати до Москви для вручення президенту США Ніксону, який прибуває в СРСР, петиції про проблему кримських татар», хоча офіційно його знову звинуватили в «ухиленні від військових зборів».
І ось за три дні до завершення його терміну в таборі суворого режиму в Омській області, з метою не допустити виходу Джемілєва на свободу, його заарештовують учетверте і судять за нібито проведення антирадянської пропаганди серед ув'язнених.
Справа знову повністю сфальсифікована. Табірне начальство погрозами й покараннями змусило одного з ув'язнених Дворянського написати на Джемілєва неправдиві свідчення. А в разі згоди йому обіцяли передчасне звільнення та вступ в юридичний виш.
І хоча на суді Дворянський, який поділяв погляди Мустафи Джемілєва, відмовився від попередніх свідчень, оголосивши, що вони дані під тиском начальства, однак суд ‒ і ось ще одна хитрість російської судової системи, яка обирає, які саме зі свідчень їй вигідні, ті й можуть вважатися правдою ‒ узяв до уваги не свідчення у суді, дані ним особисто й під присягою, а його свідчення під час досудового слідства, написані під погрозами й тиском, дані без присяги.
А ось що було б у разі його згоди? Дворянського б передчасно звільнили, тим самим порушивши принцип невідворотності покарання. Йому б допомогли вступити до юридичного вишу. І з яким усвідомленням він став би юристом? Він би не вірив, а просто твердо знав, що шлях до успіху, шлях до вишу, до професії лежить через зраду та брехню, через фабрикацію провокацій. І яким би юристом він був? А не такими ж юристами були в СРСР сотні й тисячі, які свого часу погодилися на такий шантаж?
Про цю книгу пригадується одна помітна історія, яка свідчить про те, наскільки різний менталітет в українців і в деяких представників Росії, особливо серед її чиновників і депутатів. У 90-х роках, коли Мустафа Джемілєв був уже народним депутатом, в Україні представники влади намагалися налагоджувати дружні й партнерські відносини з пострадянською Росією, вважаючи, що вона змінилася, що це вже не тюрма народів, а цивілізована держава. До Києва для встановлення контактів були запрошені депутати Держдуми Російської Федерації. Вони, як завжди, поводили себе досить по-господарськи.
І в книжковому кіоску в Верховній Раді вони побачили цю невелику книжечку. І почалося: й у виступах, й у кулуарах вони стали обурюватися, по-перше, самим фактом видання книги про політичного дисидента, а по-друге, її назвою.
Російська Федерація проти Мустафи Джемілєва
Вони називали це пропагандою, наклепом, фальсифікацією, хоча у книзі ні грама вигадки ‒ тільки документи Омського судового процесу, проведеного російським судом: обвинувальний висновок, протокол суду, вирок ім'ям Російської Федерації, касаційна скарга та відповідь Верховного суду РРФСР щодо неї. Виходить, що найсильнішою пропагандою проти Росії стали не сфальсифіковані й ні на йоту не змінені документи самого російського суду. Так, це не зовсім книга ‒ це практично бомба під російську судову систему.
Суддя поводився не як голова, а як всевладний господар
У книзі ці документи скрупульозно відображають весь дух радянської судової системи. До зали суду не пустили частину родичів та близьких Мустафи Джемілєва, місця в ньому зайняли спеціально залучені студенти. Брату Мустафи суддя заборонив навіть вести записи в зошиті, хоча закон такого права за суддею не передбачав.
Суддя поводився не як голова, а як всевладний господар: він перебивав репліками та погрозами свідків і самого підсудного, раз у раз, коли йому щось не подобалося з того, що говорилося ними, він переривав словами «Не брешіть!», «Не розпочинайте пропаганду!», «Ви наговорюєте!» Свідкові Дворянському він погрожував притягненням до кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення, хоча той доводив фактами, що його залякували слідчі та співробітники КДБ, що на нього чинився тиск, що вимушені свідчення написані зі слів слідчих, і що він особисто з такими фактами не знайомий.
Прокурор також відчував себе господарем, переривав свідків і підсудного словами «Припиніть брехати!», «Припиніть пропаганду!».
«Прорив» Джемілєва. Сім років тому лідер кримських татар намагався потрапити на батьківщину (фотогалерея)
У російських судах на півострові суддя і прокурор ‒ це обвинувальний тандем, вони підспівують один одному
Характерно, що йшов уже 1976-й рік, але коли Мустафа Джемілєв розповідав на процесі про незаконне виселення кримських татар у 1944 році, про переслідування їх і заборону селитися та працювати в Криму, суддя і прокурор обривали його словами «Припиніть брехати!». Коли підсудний говорив, що ще у вересні 1967 року Верховна Рада СРСР ухвалила постанову й указ, в яких говорилося, що звинувачення кримськотатарського народу є безпідставними, і з них були зняті всі правові обмеження, суд на це взагалі не звертав уваги, знову і знову вимагаючи «Припинити наклеп!».
І сьогодні в російських судах на півострові суддя і прокурор ‒ це обвинувальний тандем, вони підспівують один одному. У Криму народилася навіть приказка про те, що навіщо в процесі бере участь прокурор, якщо з обвинуваченням може впоратися і сам суддя.
І ось я тепер думаю: ті судді в Криму, які вели політичні процеси проти кримських татар і українців, ті судді, які судять зараз Мустафу Джемілєва, вони читали цю книгу? Втім, навіщо книгу ‒ вони взагалі читали матеріали радянських і російських політичних судових процесів, бачили, що суди сповнені брехні та фальсифікацій, помилкових свідчень і наклепів? Вони бачили сфальсифіковані експертні висновки, у змозі оцінити збочену логіку псевдодоказів, якими ці справи рясніють? Та й в чому питання ‒ адже вони самі підписують такі ж політичні справи... Адже в російських судах окупованого Криму немає мети знайти правду, у них є одна мета ‒ якщо людина звинувачена в «політичному злочині», то немає іншого виходу, окрім як засудити її.
Дім-музей Мустафи Джемілєва в Криму(фотогалерея)
Тільки при цьому потрібно мати на увазі, що ось у цій книзі про суд над Мустафою Джемілєвим опубліковані справжні імена та прізвища суддів, прокурорів, адвокатів за дорученням, лжесвідків. Минули роки, їх неправедні справи читають нащадки, і самі себе запитують: хіба таке можливе було? Виявляється, не тільки було, але й зараз є. Але прийде час і ці імена теж будуть опубліковані. І що тоді скажуть людям їхні нащадки?
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
