Українська армія змінює форму, символіку та вітання. Хто стоїть за цими змінами? Про це в студії Радіо Крим.Реалії говоримо з одним із промоутерів реформи нової української армії, журналістом, ведучим телевізійного «5-го каналу» Віталієм Гайдукевичем.
– Зараз зроблено 30% від необхідного. У такій роботі все взаємопов’язане: починаєш займатися уніформою – переходиш на символіку, потім розумієш, що, крім символіки базової – на кашкет, на берет, – є ще кваліфікаційні знаки, а вони досі радянські, і такі жахливі, що хочеться руки відірвати тим, хто це малював. Потім розумієш, що кожна військова частина, особливо та, яка отримує почесне найменування, вимагає своєї наочності всередині частини, у своїх кабінетах. Військові повинні бачити, чому ця частина називається Холодний Яр, а ця носить ім’я Костянтина Острозького. І все це потрібно придумати, бо цілісного візуального концепту немає досі. За цю роботу ніхто не отримав ні копійки, і за кожним векторним малюнком треба йти до художника, кланятися в ніжки, а потім виймати з власного гаманця гроші. А таких векторних малюнків сотні і сотні.
– За яким принципом, якщо не запитати – за яким правом, ви вносите ці зміни? Чому десантно-штурмові війська, а не повітряно-десантні війська? Чому бордові (марунові) берети, а не блакитні? Чому архістратиг Михаїл, а не парашут? Де закінчується природний розвиток, історична спадкоємність – і починається волюнтаризм?
– Робота йде конструктивно. Є питання, які необхідно виводити з української мілітарної історії, а є такі, які вивести неможливо. Українська державність була знищена російською окупацією 1921 року, а, наприклад, десант сформувався у світі як явище вже після 1921 року. Тому в українській мілітаристиці немає навіть натяку на десантну символіку. Англійці як одні з родоначальників придумали маруновий (темно-бордовий – КР) десантний берет – і чому ми повинні з цим сперечатися? 59 країн світу в цьому маруновом клубі. І український десант – як показують військові навчання в Європі – в цій десантній сім’ї займає не останнє місце. А чому архістратиг Михаїл? Тому що це головнокомандувач небесного воїнства. А що таке десант? Це небесна піхота. Михаїл ще й покровитель усього українського війська, він карає вогненним мечем – а в нас війна, і ворога косять вогненним мечем.
– Можуть запитати: чи стане десантник краще воювати зі зміною кольору берета?
Дуже важливо дистанціюватися від ворога
– Коли 79-у бригаду 2 серпня 2014 року через кордон накривала артилерія «братиків», таких же блакитно-беретних, тоді вони на собі цю «братськість» і відчули: «Ніколи ми не будемо братами». Дуже важливо дистанціюватися від ворога. Для військового, безумовно, фундаментальні речі – це якісне харчування, якісний одяг. Але військовий – це частина суспільства, тому він сам собі повинен давати відповідь на питання: за що я воюю? Чим я відрізняюся від тієї людини, яка в мене стріляє? Чому я захищаю цю країну? Йде пошук свого «я», своєї окремості. Те, що країна почала робити після 2014 року, робить і армія.
– Частина депутатів голосує проти змін в українській армії. Зокрема, депутати від «Опозиційного блоку» Нестор Шуфрич і Наталія Королевська вважають, що від нового вітання «Слава Україні» не додасться припасів у холодильнику. Прийняла українська армія нововведення?
Запровадили реформу – прийдіть до особового складу й поясніть суть цієї реформи
– Безумовно, так. Ми розуміли, що елітні військові структури завжди чутливі до речей, які для них є фетишем, тобто до власної символіки, яку вони сприймали як свою роками, але не десятиліттями, підкреслю. Наприклад, абревіатура ВДВ в Україні існувала не десятки років, раніше це були аеромобільні війська. Приходиш до людей і пояснюєш, для чого потрібні зміни. Мене здивувало, що першими перейшли на наш бік ті люди, які служили ще в радянському десанті – й тепер на цих авторитетних офіцерах будується нова традиція. Армія тільки просить більше говорити з людьми. І це прохання до нас як до журналістів, і до тих, хто займається морально-психологічним забезпеченням, військовою освітою – більше пояснювати. Запровадили реформу – прийдіть до особового складу й поясніть суть цієї реформи. Такої звички в армії досі немає. А сил трьох-чотирьох людей недостатньо.
– Чому мова йде про три-чотири людини? Хіба міністерство і Генеральний штаб не допомагають?
– Треба розуміти, що ми говоримо про структури. Армія погано знає українську військову історію, тому у військових вищих навчальних закладах вона повинна викладатися окремим предметом. І її повинні написати цивільні, а не військові. Тому що той, хто зараз займається військовою історією в вишах і в армії, – це, щонайменше, полковник. Тобто людина, яка останні років 15, по суті, не займалася нічим правильним для країни. Їх усіх масово звільнити? Якось не по-людськи. Ті, хто зараз добуває до пенсії, повинні спокійно йти, отримувати військову пенсію, доплати. А нам треба створити нову структуру, в якій працюватимуть цивільні історики. У нас багато людей, які на своєму ентузіазмі тягнуть цю лямку. Це стосується і художників-графіків. Потрібні й піарники, бо армії необхідно, щоб її піарили і, якщо говорити мовою реклами, продавали суспільству. Якщо узагальнити: це системні завдання, які нахрапом не візьмеш.
– Наскільки глибоко вкорінено російсько-радянську спадщину всередині українського війська і скільки років буде потрібно для позбавлення від цієї спадщини?
Потрібна приблизно дюжина людей, які працюють на постійній основі, і, напевно, років десять
– Доходить до банального: на питання, чому 92-а бригада виводить свій початок від тульських стрільців 19–20-го років минулого століття, ніхто не може дати відповіді. Але ж ця бригада сформувалася вже в незалежній Україні 18 років тому. Ми почали піднімати документи: ймовірно, якась цидулка примушує командира бригади звертати увагу на те, що було до відновлення незалежності України? З’ясовується, такої писульки немає. Тобто де-юре ніхто командира бригади до цього не примушує. Можна скільки завгодно шукати крайнього, але саме відсутність системності збільшує час адаптації до змін. Потрібна окрема структура, умовно – офіс реформ, який займався б і такими справами. Потрібна приблизно дюжина людей, які працюють на постійній основі, і, напевно, років десять.
– У квітні 1918 року українська армія під командуванням Петра Болбочана звільнила Крим від більшовиків. Але де в сучасній українській армії військова частина, яка має ім’я цього українського полководця?
– Безумовно, що імена і Болбочана, і Удовиченка, і Омеляновича-Павленка, і Петріва знайдуть свою військову частину. Але тут повинні поєднатися кілька умов. Для яких частин ім’я Болбочана стало б почесним найменуванням? Звичайно, для частин, які базуються на Лівобережжі, там, де відбувалося звільнення Донбасу. Другий фактор: ця військова частина в нинішній війні повинна проявити свою відвагу. У нас воюють всі, але не можна сказати, що на однаково якісному рівні, про це самі військові кажуть. Тобто вони номінують військову частину на почесне найменування, Генштаб подає аргументацію, і тоді ми говоримо: добре, в нас є такі-то персоналії. Далі починається найскладніше: з історичною персоною, з приводу якої ніхто і сперечатися б не повинен і яка повинна бути їм відома, доводиться знайомити представників бригади. А вони кажуть: хто це? Ми його не знаємо. Як ви його не знаєте? Так уявіть, що сьогодні якийсь комбриг бере і звільняє Крим: таку людину десятки років будуть на руках носити! І хто винен у тому, що ви Болбочана не знаєте? Ось як було з найменуванням «Холодний Яр»: бригада сказала – ми хочемо, ми відчуваємо цей дух. За це бригаді – великий респект. Коли ми говорили з 30-ю бригадою, вони запитали: а яке в нас буде почесне ім€я? – Костянтина Острозького. – А поясніть логіку вибору. Пояснили. – Так, це круто, ми хочемо. Ось і все, яблучко склалося: половинка – аргументація, половинка – хочемо. І так само має бути з ім’ям Болбочана. Давати такі імена, як Болбочан, Удовиченко, Омелянович-Павленко, Петрів, Безручко, просто заради ювілейної дати – це означає образити цих людей. Військова частина повинна дозріти до честі носити таке ім’я.
