5 грудня виповнилось 90 років від дня народження Григора Тютюнника. Письменник не дожив навіть до свого 50-ліття. Він пішов з життя 6 березня 1980 року у віці 48 років.
Григір Тютюнник народився в селі Шилівка на Полтавщині і, як свідчить його автобіографія, пройшов усі ті пекельні кола, на які більшовицька влада прирекла українське селянство. У 1933 році його родина пережила Голодомор.
Тоді помер дід Тютюнника, а він, півторарічний, перестав ходити (хоч уже вмів це робити), сміятися й говорити.
У 1937 році заарештували його батька і він загинув на засланні в Сибіру.
Голодував майбутній письменник і під час війни, коли йому довелося пішки йти з Донбасу на рідну Полтавщину. Цю історію зі свого підліткового життя письменник відтворив у повістях «Вогник далеко в степу» і «Климко».
Григір Тютюнник залишив порівняно невелику за обсягом художню спадщину. Всі його твори, очищені від цензурних втручань, вмістив один том, упорядкований Петром Засенком і опублікований 2009 року у видавництві «Український письменник» під назвою однієї з новел «Холодна м’ята».
Його твори перекладені майже всіма європейськими мовами, а також японською, китайською, хінді
Але ще за життя Григір Тютюнник став класиком української літератури ХХ сторіччя. Його твори перекладені майже всіма європейськими мовами, а також японською, китайською, хінді.
До золотого фонду художньої літератури письменник увійшов передусім як новеліст. Новелістика – складний жанр, що вимагає від автора сконденсованості, ущільненості письма, вміння багато висловити за допомогою лаконічних словесних засобів. Саме таким унікальним мовним хистом, здатністю знайти найточніше слово для відтворення почуттів і вражень, розмаїтих, часом майже невловимих станів людської душі досконало володів Григір Тютюнник.
«Колись мене збуджувало одне якесь слово, – занотував письменник у записнику у 1970 році. – За ним відкривалися цілі оповідання і хвилювання, доки не ставив останньої крапки».
Сюжети й образи Тютюнникових новел взято з життя рідних йому сіл Полтавщини післявоєнного часу. Як показує письменник, попри пережиті страшні лихоліття, села українського Лівобережжя, на відміну від зросійщених міст, лишались осередками живої народної мови, багатої пісенної культури, обрядових традицій. Мова його персонажів виразно індивідуалізована, багата на влучні слова, експресивні вирази, приказки, які передають щирість і емоційність селян.
Годі краще відтворити душевну драму глибоких почуттів і туги за рідними й коханими людьми, яку переживає засланий до Сибіру батько оповідача Михайло в новелі «Три зозулі з поклоном». У листі до дружини він просить свою «єдину у світі Соню» переказати звістку про нього іншій, закоханій у нього жінці: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть від морозу».
Григір Тютюнник: «Я у твою партію не піду. Бо твоя партія вбила мого батька»
Ця новела посідає особливе місце в доробку Григора Тютюнника, оскільки пов’язана з родинною історією автора. Його батько був заарештований у 1937 році під час злочинної більшовицької «куркульської операції» і загинув на засланні. Втрата батька у шестирічному віці назавжди лишилась незагоєною раною в серці письменника. Коли секретар парткому Спілки письменників запропонував Тютюнникові вступити до партії, щоб висунути його на здобуття премії імені Ленінського комсомолу, Григір Тютюнник категорично відмовився: «Я у твою партію не піду. Бо твоя партія вбила мого батька».
Письменник часто тікав від столичної суєти на рідну Полтавщину. Цю землю він любив не лише за чарівні краєвиди, враження від яких перелив у тексти оповідей. Тут він занурювався у природну стихію народної мови, якої йому так бракувало у зросійщеному Києві, пісень, обрядових звичаїв, що зберігали в часопросторі зв’язки зі спадщиною незліченних попередніх поколінь.
У Тютюнникових новелах молодь масово виїздить до міст переходить у спілкуванні на потворну українсько-російську суміш
Промовистим є, зокрема, епізод з новели «Оддавали Катрю». Під час весільного застілля односельці співають пісню «Ой братіку, сокілоньку, Ой братіку сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку». У цій сцені письменник увиразнює гармонізуючиий вплив спільного виконання старовинної пісні на людські стосунки. Відчуття причетності кожного до давньої пісенної спадщини, непідробна краса відтворюваної багатьма поколіннями пісні ошляхетнює душі людей, підносить їх над дріб’язковістю, гризотами й сварками щоденних буднів: «Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили… Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, а одна многоголоса душа…»
Однак не можна не помітити, що повноцінною українською мовою розмовляють у Тютюнникових новелах лише селяни старшого й середнього віку. Молодь масово виїздить до міст і, пристосовуючись до чужого російськомовного оточення, переходить у спілкуванні на потворну українсько-російську суміш. Навідуючись час від часу до батьків, представники молодшого покоління поширюють набуту «мовну хворобу», руйнуючи довкілля, в якому виросли.
Новелу «Син приїхав», де письменник відтворив суржик, що ним молодь розмовляє з батьками, коли приїздить до них з міста, цензори не дозволили опублікувати
У цитованій вище новелі відчуження від української мови й культури демонструє наречений Катрі, що зверхньо реагує на весільний обряд реплікою «язичники». Його приятель, який ідентифікує себе як «корінного донбасівця», хоча його батьки походять з Вінниці, відгукується на спів селян словами «Дають хохли!»
Новелу «Син приїхав», де письменник відтворив суржик, що ним молодь розмовляє з батьками, коли приїздить до них з міста, цензори не дозволили опублікувати за життя автора.
Потрапляючи під вплив російськомовної міщанської псевдокультури, сільська молодь забуває українські пісні й захоплюється примітивними пісеньками на кшталт тієї, яку співають дівчата в новелі «Обнова»: «Бєла кофта, чорний бантік, Ох, зачем розв’язував?..»
«Разом з молоддю пішли з села Любов, Весілля, Вечорниці – народна культура. – Занотував письменник у записній книжці. – Адже щоб полюбити й одружитися – теж треба втекти з села!»
Григір Тютюнник глибоко переживав цей згубний міжпоколіннєвий розрив, занепад традицій, культурну й моральну деградацію, яку він спостерігав у полтавських селах 1970-х років. Великого болю завдавало письменникові усвідомлення того, що мовний і культурний занепад селянських середовищ на Лівобережній Україні загрожує всьому українському світові, оскільки селянство становила тут основну соціальну базу українства.
Багато страждань завдавало письменникові свавілля радянської цензури. Його новели не «оспівували» трудові колгоспні звершення, тому в редакціях часто відмовлялися друкувати їх.
Майже кожне його оповідання зазнавало цензурних втручань, скорочень або й заборони на друк
Класичну новелу «Три зозулі з поклоном» відхилили у трьох журналах. Її вдалося опублікувати лише після того, як Василь Шкляр, на той час редактор журналу «Ранок», замінив «Сибір неісходиму» на нейтральне «світ неісходимий», щоб зняти вказівку на заслання як місце перебування героя новели.
Попри те, що твори письменника набували все більшої популярності серед читачів, майже кожне його оповідання зазнавало цензурних втручань, скорочень або й заборони на друк.
Петро Засенко, друг Григора Тютюнника, згадує у передмові до упорядкованого ним видання творів Тютюнника, як у 1979 році в ЦК партії поступив донос на публікацію Тютюнника в журналі «Вітчизна». У зв’язку з цим було скликано засідання колективу видавництва «Веселка» й відповідальний працівник Головліту (звичайною мовою – цензор) повідомив, що ім’я Григора Тютюнника не повинно з’являтися у пресі ні в авторських, ні в перекладних публікаціях. Наради з таким наказом були проведені в усіх видавництвах і редакціях.
«Речення художнє, – як чаша терпіння. Воно повинне бути повним, але не переповненим». Цей принцип, що його Григір Тютюнник визначив у записній книжці в 1970 році, він зумів витримати до кінця у творчості, але життєві реалії тогочасної України не дали йому сили витримати переповнену чашу власного терпіння. Мерзенна провокація, влаштована письменникові в ресторані, найімовірніше, майстрами з контори «глибокого буріння», як називали КҐБ дисиденти, стала тією останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Великого письменника. 6 березня 1980 року він вчинив самогубство.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода