У сучасній Україні можна зустрітися з не дуже дружнім ставленням до найбільшого російського поета та його поеми «Полтава». Олександра Пушкіна (1799–1837) звинувачують у прославленні російського імперіалізму та звеличенні імператора Росії Петра на противагу українському гетьману Мазепі. Все це і справді так – Петро Перший був кумиром для Пушкіна, а Іван Мазепа – ворогом, адже боровся проти російської держави. Разом з тим, у поемі «Полтава» зустрічаються дуже цікаві фрагменти, де Пушкін розповідає про те, що вся Україна вимагала від Мазепи почати боротьбу за незалежність, ставила йому за приклад колишніх українських гетьманів, і навіть називала Москву «ненависною».

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг,
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.

«Что ж гетман? юноши твердили, –
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нем прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Еще он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко
Иль Самойлович молодой
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой,
Тогда б в снегах чужбины дальней
Не погибали казаки
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки».

В іншому фрагменті поеми, в сцені зізнання Мазепи перед Марією (насправді Мотря Кочубіївна), Пушкін знову показує Мазепу людиною, яка мріяла про незалежність для України, яка хотіла, аби його батьківщина була вільною, і не залежала ані від Польщі, ані від Росії.

Давно замыслили мы дело;
Теперь оно кипит у нас.
Благое время нам приспело;
Борьбы великой близок час.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.

Цікаво, що в першому фрагменті, називаючи імена українських гетьманів, що боролися за незалежність України, Пушкін називає і Петра Дорошенка, з яким через три роки по написанні поеми поріднився, одружившись з його правнучкою Наталією Гончаровою.

У примітках до «Полтави» Пушкін зазначає: «Дорошенко, один з героїв давньої Малоросії, непримиренний ворог російського панування». А породичавшись із великим гетьманом та побувавши на його могилі в підмосковному селі Яропольці, пропонує родичам своєї молодої дружини обов’язково поновити каплицю над прахом їхнього предка, що й було зроблено вже після смерті поета.

Але чому Пушкін у «Полтаві» з такою повагою розповідає про боротьбу українців за незалежність? Що надихало його до такого шанобливого ставлення до української історії? Вся справа в тому, що головним історичним джерелом, яке використовував Пушкін при написанні тієї частини поеми, що пов’язана з Україною, була «Історія Русів», твір патріотичний невідомого українського автора, і цей український патріотизм, навіть і проти бажання Пушкіна, викарбувався на сторінках його поеми, створивши не простий, а багатогранний образ і Мазепи, і його батьківщини-України.

Як вважає велика кількість дослідників, «Історія Русів» була написана на Стародубщині, території Стародубського полку, а потім Чернігівської губернії, яка з 1919 року стала частиною Російської Федерації. Саме на Стародубщині цей твір був знайдений, і на його сторінках життя цього краю було описане особливо цікаво.

Опублікував «Історію Русів» вперше Осип Бодянський 1846 року, але за часів Пушкіна «Історія» була вже дуже поширена у рукописних списках. Її романтичний та героїчний стиль приваблював до себе багатьох письменників першої чверті ХІХ століття, як російських так і українських.

Під впливом «Історії Русів» писали свої твори на українську тематику Кіндрат Рилєєв, Микола Гоголь, Тарас Шевченко. Використовував «Історію Русів» і Пушкін, пишучи «Полтаву». Саме з цього українського твору з’явилися і в творі Пушкіна мотиви героїчної української історії, мотиви боротьби України за незалежність.

Цікаво подивитись і на те, як в Україні перекладали поему Пушкіна. Перекладачі, що в царській Росії, що в радянській, часто настільки лякалися сміливості Пушкіна, виявленої у цих двох уривках, що в своїх перекладах намагалися бути патріотами Росії навіть більшими, ніж Олександр Пушкін. Вони пробували якомога більше пом’якшити відверті висловлювання Пушкіна, приховати ті прагнення українського народу до незалежності, які помітив Пушкін, але які небезпечно було виказувати в роки імперського поневолення.

Мабуть, першим перекладачем пушкінської «Полтави» був Євген Гребінка.

Його переклад 1836 року, написаний занадто простою мовою українського села, нагадує бурлескний стиль «Енеїди» Котляревського. І там, де у Пушкіна був високий пафос, у Гребінки виявилася низька пародія. Україна в нього не хвилювалася, а «мурмотала». Або ось таке: «Що ж гетьман, – парубки гукали, – Чого він жде, старий Йовтух?». Там де у Пушкіна «самовладна Москва», у Гребінки вона «велика», де у Пушкіна Мазепа прагне створити з України «незалежну державу», у Гребінки якесь чудне «царство», а сам гетьман, починаючи цю війну, називає Петра «моцним», чого зовсім немає у Пушкіна. І виправдати Гребінку може хіба тільки те, що він сам характеризує свій твір як «вольний пєрєвод на малоросійський язик».

У Радянському Союзі за переклад «Полтави» взялися корифеї: Максим Рильський і Андрій Малишко. Але й їхній спільний переклад 1949 року, примусово чи добровільно, виявився зовсім не такий сміливий, як пушкінський оригінал. Там де Пушкін каже про «народну війну» українців за незалежність, перекладачі бачать лише «нову війну», а там де Пушкін називає Мазепу «старим гетьманом», Рильський з Малишком нагороджують його епітетом «хитрий».

Насправді ж, перекласти майже дослівно ці два «державницькі» фрагменти «Полтави» не так вже і важко – було б бажання. Нижче пропоную вашій увазі мою спробу такого перекладу.

Перший уривок

Вкраїна глухо хвилювалась.
Давно в ній іскра розгорялась.
Прихильники старовини
Народної ждали війни,
І вимагали гордовито,
Щоб гетьман узи розірвав.
Союз їх Карлу нарочито
Приємну зустріч готував.
Навкруг Мазепи розлітався
Крик бунтівний: пора, пора!
Та старий гетьман залишався
В підданстві, як раніш, Петра.

Спокійно він та без упину
Все так же відав Україну,
Чуток, здавалось, не чував
І байдуже бенкетував.

«Що ж гетьман? – юнаки твердили, –
Він змучений, і він вже стар;
Літа та справи загасили
Колишній та діяльний жар.
Нащо тремтячою рукою
Іще він носить булаву?
Тепер би вдарити війною
На ту ненависну Москву!

Коли б старий наш Дорошенко,
Чи Самойлович молодий,
Або Палій, чи Гордієнко
Був командир наш військовий;
Тоді б в снігах землі чужої
Не помирали козаки,
І Малоросії сумної
Вже визволялися полки».

Другий уривок

Давно замислили ми діло;
Тепер воно кипить у нас.
Година вчасна нам наспіла;
Для боротьби великий час.
Без милих вольностей та слави
Жили ми мов без голови,
Під керівництвом то Варшави,
То самовладної Москви.
Постати у міцну державу
Вкраїні вже давно пора:
Народ свій у війну криваву
Я піднімаю на Петра.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода