На початку червня сталися дві не дуже помітні в інформаційному полі, проте дуже важливі для державно-церковних стосунків події: прем’єр-міністр України Денис Шмигаль відвідав грузинського патріарха, а Верховний суд України ухвалив остаточне рішення у справі почесного патріарха Філарета.

Прем’єрсько-патріарший візит

На початку червня прем'єр-міністр України Денис Шмигаль перебував з офіційним візитом у Грузії. І там, зокрема, окрім відвідин державних осіб, мав зустріч із католикосом-патріархом усієї Грузії Іллєю ІІ. Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, який також входив до офіційної делегації, заявив, що ця зустріч є дуже важливою для визнання Грузинською церквою Православної церкви України (ПЦУ).

На цю заяву відреагували у середовищі УПЦ (Московського патріархату). Так, зокрема, постійний представник цієї церкви при європейських та міжнародних організаціях єпископ Віктор (Коцаба) заявив, що такі дії влади він розцінює як лобізм, і, на його думку, це суперечить Конституції України, а саме принципу відокремлення церкви від держави.

У цьому контексті варто нагадати владиці Віктору, що згаданий принцип – не означає, що держава і церква живуть у паралельних світах і ніяк не перетинаються. Церква має свою думку щодо процесів, які відбуваються в суспільстві та має повне право цю думку висловлювати. Так само, як це робить УПЦ (МП), зокрема, через Всеукраїнську раду церков. Ні для кого не є секретом, що релігійні організації виступають проти ратифікації Стамбульської конвенції і внесення термінів «ґендер», «ґендерна рівність» до національного законодавства. І це є природне право церков мати свою думку щодо державних процесів.

Так само і держава має свою політику у царині свободи совісті та релігії. І нещодавній візит прем’єра Дениса Шмигаля до грузинського патріарха є якраз таки демонстрацією цієї політики. Це передбачено, зокрема, положенням про відділ з питань релігій, забезпечення права громадян на свободу світогляду і віросповідання Секретаріату Кабінету міністрів України. У пункті 4 відповідного положення вказано, що цей відділ забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері релігії. Тобто Кабінет міністрів, як вищий орган виконавчої влади, має право на здійснення такої політики.

«Релігійна політика»

Але що означає «політика у сфері релігії»? Відповідь на це запитання дає нам Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». У статті 30 якраз і розкривається це поняття, яке, зокрема, полягає у сприянні діловим контактам із зарубіжними релігійними організаціями.

Визнання Грузинською церквою ПЦУ для держави є саме таким встановленням контактів. А тому українські посадовці мають повне право, відповідно до чинного законодавства, здійснювати такі візити та обговорювати такі питання. Бо це також є забезпеченням права на свободу совісті та релігії для тих, хто належить до ПЦУ.

Більше того, якщо УПЦ (МП) захоче налагодити контакти з Константинопольським патріархатом, із яким вона не має спілкування через рішення Синоду Російської православної церкви (РПЦ) від 15 жовтня 2018 року, то вона може звернутися до української влади і просити про державне сприяння у вирішенні цього питання.

Патріарший суд

Декількома днями опісля новин про візит прем’єра стало відомо, що Верховний суд України ще 19 травня поставив крапку в судовому процесі почесного патріарха Філарета проти ПЦУ. Якщо коротко, то суть справи в тому, що Філарет просив суд визнати недійсними постанову Помісного собору про ліквідацію УПЦ КП, рішення Синоду ПЦУ про утворення ліквідаційної комісії, сам акт комісії про ліквідацію та припинення діяльності юридичної особи «Київська патріархія УПЦ КП» Мінкультом.

Суд дійшов висновку, що, по суті справи, усі ці дії були виконані для реалізації головної, так би мовити першодії – згаданого рішення Помісного Собору УПЦ Київського патріархату про самоліквідацію. А тому, головним чином має розглядатися саме це рішення. Але й тут не все так просто. Річ у тім, що рішення Помісного собору – це внутрішньо-церковний документ, який по суті не має прямої юридичної сили.

Оскільки сама система державно-церковних відносин в Україні побудована таким чином, що церква не є юридичною особою. Юрособами є місцеві громади. А єпархії та церква загалом представлені лише своїми керівними центрами – управліннями. І оскільки це все по суті рівноправні юрособи, то ніякого Помісного собору або іншої юридичної вертикалі у правовій площині не має. А тому для держави це є виключно внутрішньо-церковний документ. Держава не має права його скасовувати чи переглядати, бо вона не втручається в церковні справи.

У Філарета обурилися таким станом справ і пообіцяли подавати до ЄСПЛ. Але, на моє скромне переконання, це безперспективний шлях, оскільки Європейський суд з прав людини завжди обстоює максимальне невтручання держави у внутрішні релігійні питання. І я впевнений, що у випадку з Філаретом суд так само визнає, що рішення Помісного собору є внутрішнім документом, який держава не має права скасувати.

А хто ж тоді має право його скасувати? Відповідь Верховного суду України однозначна – церковний суд. Але такий у ПЦУ ще досі остаточно не створений. Ба навіть якби він повноцінно функціонував та розглянув цей кейс (ну уявімо), то навряд чи ухвалив би точку зору владики Філарета. Бо, по-перше, сам же Філарет підписав постанову Помісного Собору УПЦ КП, яку тепер оскаржує. По-друге, відповідно до чинного на той час Статуту про управління УПЦ КП, – «Постанови Помісного Собору набувають сили відразу після їх прийняття і підписання Святійшим Патріархом (або Місцеблюстителем), членами Президії і секретарем» (Розділ ІІ, п. 10).

А тому ні національний, ні європейський, ні церковний суди не допоможуть владиці Філарету відіграти, що називається, «назад» історію з томосом для Православної церкви України.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода