ЛЬВІВ – Військовослужбовці і ветерани, які отримали важкі поранення і потребують відновлення, очікують у черзі, щоб потрапити у реабілітаційні центри. Фізичні терапевти шукають креативні методи відновлення, щоб люди, які пройшли війну, повернулись до самостійного життя в суспільстві. Ефективними, кажуть, є реабілітаційні заняття, які проводять поза центрами.
Як у кріслі колісному, з руками, які не повністю функціонують, доїхати громадським транспортом у крамницю, дати собі раду з купівлею продуктів?
Як на протезах на обох ногах втілити свою мрію, для прикладу, піднятись на львівську Ратушу?
Дмитро Пироженко з Кривого Рогу проходить реабілітацію в центрі Unbroken. Пересувається у кріслі колісному. Внаслідок важкого поранення наприкінці літа цього року у нього пошкодження спинного мозку. Він не відчуває ніг, рухати зап’ястям однієї руки не може, на ній бракує частини променевої кістки.
Думки про донечку мене одразу повертали в реальність, коли хотілось опустити руки. Ми спілкуємося кожного дня по відеозв'язкуДмитро Пироженко
Позаду численні операції, а сьогодні, завтра і далі – щоденна праця, щоб тіло відновилось. Дмитрові 31 рік. Його маленькій донечці – 4. І він мусить навчитися жити після поранення.
«Думки про донечку мене одразу повертали в реальність, коли хотілось опустити руки. Ми спілкуємося кожного дня по відеозв'язку», – каже ветеран.
Під час реабілітації у Львові Дмитро вже самостійно їздив тролейбусом. Цього разу він вперше без сторонньої допомоги мав купити продукти. Це було завдання на заняття поза центром.
До супермаркету від реабілітаційного центру – дві зупинки громадським транспортом, а саме тролейбусом. Їхати у кріслі колісному нерівним тротуаром, переходячи кілька доріг, долаючи бордюри – йому надто важко, можна й перевернутись.
На зупинці ветеран махнув рукою водієві, подаючи у такий спосіб знак, що планує сісти у тролейбус. Але першим, який прибув, не поїхав, тому що тролейбусних дротів не вистачило, щоб ближче під’їхати до тротуару, щоб опустити відкидну платформу. А водій, пояснивши, поїхав далі. У наступному тролейбусі – та ж проблема, але ветеран попросив водія проїхати трішки далі від зупинки і зупинитись впритул до бордюру.
Водій опускає і ставить на місце відкидну платформу, коли заїжджає чи виїжджає людина в кріслі колісному.
Ветеран говорить, що зупинка біля реабілітаційного центру облаштована непродумано. Але його не ображає ситуація, коли в тролейбус не може сісти чи доводиться все пояснити водієві, чи як його оминають люди, щоб першими зайти у транспорт. Адже намагається сам підлаштовуватись під всі ці виклики, які долає.
Я не міг навіть колись уявити, що зможу написати щосьДмитро Пироженко
Ерготерапевт Марія Кошеленко просить Дмитра самостійно викликати у супермаркеті ліфт, взяти кошик для продуктів.
«Я склав список. Написав у телефоні. Я не міг навіть колись уявити, що зможу написати щось. Тут чотири найменування, кількість штук і грамів. Беру кошик вперше, ще так не експериментував. Але чи мені вдасться?» – говорить Дмитро Пироженко.
Насправді для мене важлива самостійність. Якби мені у всьому допомагали, я б нічого не навчивсяДмитро Пироженко
Він зумів. Те, що зазвичай покупець робить автоматично, швидко, для Дмитра – надзусилля. Для нього будь-який рух руками – проблема і біль. Його пальці не працюють, і він дістав кошик, за вказівкою ерготерапевта, за допомогою зап’ястя і передпліччя, використовуючи обидві руки. Далі йому треба взяти пакет, і тут наступна проблема: відірвати, відкрити – і теж це зробив двома руками, тримаючи передпліччям, а далі вибирав і складав кілька мандаринів, помідорів, огірків, концентруючи руку над кожним продуктом.
«А тепер прошу зважити всі овочі і фрукти та наклеїти чек», – на ці слова ерготерапевта Дмитро важко видихнув.
«Насправді для мене важлива самостійність. Якби мені у всьому допомагали, я б нічого не навчився», – каже ветеран.
Ерготерапевт радить йому набирати буквами назви продуктів, тому що водити пальцем по монітору і шукати йому не вдавалося.
Він на 100% був залежний від мамиМарія Кошеленко
А Марія Кошеленко постійно нагадувала пацієнтові, що він має позбутись сорому чи незручностей, коли потрібно попросити когось із людей допомогти.
«Я почала працювати з Дмитром 8 місяців тому. Він не міг нічого сам зробити: ні їсти, ні пити. Він на 100% був залежний від мами. Зараз суттєва різниця, неймовірна. Дмитро сьогодні сам повністю закупив усе. Він самостійно їсть, частково може прийняти душ», – говорить Марія Кошеленко.
За словами ерготерапевта, Дмитро ще більше може досягнути своєю наполегливістю і мотивацією, але сама думка про те, що він буде залежати від людей, якщо щось йому не вдаватиметься, його просто лякає, неймовірно боїться здатися. Тому потрібно його вчити і спілкуванню з людьми, він має відчувати, до кого варто звернутись по допомогу.
Те, що людина у супермаркеті купила б за хвилин 15, Дмитро робив більше години. Він почувався втомленим. Але самостійно доїхав до каси, зумів витягнути всі пакети. Каже: якщо йому хтось з людей пропонує допомогу, то ставиться до цього з вдячністю. Але кожен спершу має запитати у ветерана, чи можна йому допомогти, чи потрібна допомога, додає ерготерапевт.
Зазвичай люди з найкращих міркувань хочуть допомогти, але роблять це неправильноДмитро Пироженко
«Допомогу треба правильно надавати. Зазвичай люди з найкращих міркувань хочуть допомогти, але роблять це неправильно, не запитавши у людини. І починають штовхати електрокрісло, щоб допомогти. На вході у ліфт я часто з таким зустрічався, мають бажання допомогти проїхати мені», – пояснює ветеран.
Він почувався щасливим, що йому вдалося вперше самостійно, від початку до кінця, купити продукти. Найскладніше було дати собі раду з пакетами, і зауважує, що, можливо, супермаркети щось мали б інше придумати для таких людей, як він.
«Будь-яка справа, яка вдається, вона дає сил і мотивації рухатись далі», – зауважує Дмитро Пироженко.
Дмитро Пироженко спочатку служив у 129-й Криворізький бригаді, а потім у 109-й Донецькій. Був стрільцем на різних посадах. Воював на Херсонському, Запорізькому, Донецькому, Сумському напрямках. Поранення отримав на Покровському напрямку.
Я мав багаточисленні осколкові поранення, у легенях були осколкиДмитро Пироженко
«Ми довго стояли без втрат. А з мого поранення там і почалось… Кожен день обстрілювала авіація. Ми тримали позиції, ніякого штурму не було. Одного разу влучили ракетами. Сам момент поранення я не пам'ятаю. Нас було троє. Один хлопчина загинув одразу, а ми вдвох отримали тяжкі поранення. Побратим прийшов до свідомості і повідомив, що в нас є втрати. Я мав багаточисленні осколкові поранення, у легенях були осколки, зачеплена артерія, побратим наклав мені турнікет. Хлопці з іншої позиції прийшли і надали нам медичну допомогу»,– розповідає ветеран.
Після реабілітації він повернеться у Кривий Ріг. Ще двоє його рідних братів воюють. Вони троє пішли захищати країну на початку повномасштабної війни.
Мріяв піднятись на Ратушу
Із другим героєм Радіо Свобода зустрілось на площі Ринок. 42-річний нацгвардієць Юрій Шмалько цьогоріч на війні втратив обидві ноги. Але ампутація невисока і збереглись коліна, що дозволяє йому ходити на двох протезах без сторонньої допомоги.
Юрій Шмалько давно мріяв самостійно піднятись на львівську Ратушу, і випала йому нагода під час перебування на реабілітації у Львові. Вперше з центру вийшов на площу Ринок. З фізичним терапевтом Андрієм Новосадом передивлявся відео з Ратуші, оцінювали сходи, кількість сходинок, яких майже 400. І провели виїзне заняття.
«Дивись, обережно, поріг. Завжди маєш оцінювати ризики падіння», – таку настанову перед підняттям дав пацієнтові фізичним терапевт. Андрій Новосад йшов за ветераном, щоб у будь-який момент можна було допомогти. Але цієї допомоги не було потрібно.
Я прийшов до Андрія і сказав, що хочу піднятисьЮрій Шмалько
Кілька разів зупинялись, щоб кукси не потерлись, бо саме на них велике навантаження.
«Я прийшов до Андрія і сказав, що хочу піднятись. Почали у центрі тренуватися, ходив сходами. Але в реабілітаційному центрі вони легші для мене. А тут одна вища, друга нижча, нерівності. Мушу більше концентруватися. М’язи напружуються. Бо я мушу впіймати баланс», – каже Юрій Шмалько.
Він піднявся на Ратушу на рівні з усіма. І одразу ж пішов дивитись, де розташований реабілітаційний центр.
«Мені потрібно працювати і адаптуватися до свого стану, бо я мушу повернутися до свого минулого життя. На протезах ходжу 4 місяці. Були певні ускладнення, терло», – говорить Юрій Шмалько.
Він отримав поранення 26 листопада 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Виходив з позиції, зі штурму, потрапив під російський дрон.
Я сам собі надав першу медичну допомогуЮрій Шмалько
«Я сам собі надав першу медичну допомогу. Побачив, що наді мною висить дрон, а це вже був наш і махав хлопцям руками, що я живий. Врятувати ноги не вдалося, але є коліна. Зате не мерзну в ноги. Найважчі були перші кроки на протезах. Бо лежав три місяці, набрав вагу. Але подолав всі перешкоди. Мені йти нормально на протезах, стояти довго важко, більше 15 хвилин не можу», – каже ветеран.
Підніматись на Ратушу було легше. А ось спуск вимагав ще більшої уваги і концентрації. Тут поради фізичного терапевта допомагали, на яку ногу робити більший перекат, як ставити.
«Я тобою пишаюсь!» – ці слова почув пацієнт від свого фізичного терапевта, коли подолав відстань назад.
Тут є вітер, нерівні поверхні, інші сходи, інша дистанція, одягАндрій Новосад
«Заняття поза межами центру дає розуміння ситуації, в якій ти можеш бути. Тут є вітер, нерівні поверхні, інші сходи, інша дистанція, одяг. А це все впливає на енергозатратність і вміння пацієнта. Думаю, що Юрій більше це буде використовувати у своєму повсякденному житті», – зауважив Андрій Новосад.
Юрій Шмалько колись, каже, приведе на львівську Ратушу свою родину, тоді скаже їй, що він тут уже побував і йому це вдалося.
Такі заняття поза реабілітаційним центром називають підготовкою до повернення в суспільство. Пояснюють, що головна мета – навчити ветерана після важкого поранення жити в нових обставинах, вміти до них пристосуватись, навчитись долати свій внутрішній страх. Бо у реабілітаційному центрі пацієнти почуваються комфортно, безпечно, під них все підлаштовано, а персонал вміє працювати.
А ось на вулиці, вдома ветеранам знадобляться різні навички. Тому пацієнт має випробувати всі ті перешкоди, які можуть бути перед ним, зрозуміти, що ідеальних умов, як у медичному закладі, ніхто йому спеціально не організує.
Форум