«Це були шкіра і кості». Дружина не одразу впізнала чоловіка після полону

ЛЬВІВ ‒ Військовослужбовець Сергій (позивний «Таксист», бо добре знав місцевість) обороняв рідний Маріуполь, а його дружина і двоє синів у цей час були у цьому місті під обстрілами, як і донька, яка перебувала у Харкові. Коли мобільний зв'язок зник, вони нічого не знали один про одного.

Важкопоранений Сергій, який втратив руку і частково зір, провів у російському полоні півтора місяці. Маріупольська родина знайшла сили і почала нове життя, в якому війна змінила їхні цінності.

Двадцять років тому Сергій і Ольга побрались у рідному Маріуполі. Тут у них народились троє дітей. У 2015 році Сергій пішов служити у Держприкордонну службу.

«Зрозумів, що погані справи в Україні і мобілізувався, незважаючи, що у мене троє дітей. Постійно служив на нульових позиціях. Був у селі Широкине, Новотроїцькому. А у 2017 році підписав контракт і продовжив службу, бо зрозумів, що це моє», ‒ каже 41-річний Сергій.

У переддень масштабного нападу Росії на Україну, 23 лютого, Сергій розумів, що велика війна ‒ неминуча. Підрозділ, в якому служив, перебував на північно-західному напрямку.

«Росіяни почали з авіаційних обстрілів. Авіація, ракети ‒ з кораблів. Розвідка доповідала, що російські війська йдуть із Бердянського, Херсонського напрямків. Почали будувати позиції», ‒ розповідає Сергій.

Його дружина Ольга з двома синами перебувала у квартирі в багатоповерховому будинку. Оскільки обстріли не припинялись, Сергій попросив дружину приїхати і забрати у нього їхню машину, щоб нею вона з дітьми могла виїхати з Маріуполя. Ольга з синами збирала речі, коли у подвір’я їхнього будинку залетіла міна, від удару якої автомобіль був знищений.

«У 2015 році ми виїжджали з Маріуполя з дітьми, коли була небезпека. Пів року діти ходили в школу в іншому місті. Ми візуалізували ситуацію з нападом 24 лютого з тим, що пережили, і тому не поспішали виїжджати. Думали, що хлопці відіб’ють місто. А коли вже злякались, готові були виїхати, машина не завелась.

Жили у будинку, спали у коридорі. Це було жахливо. У мене почався больовий спазм від того, що боялась не за себе, а за дітей. З чоловіком зв’язку не було, зі старшою донькою, яка у Харкові навчається, також. Там теж літаки літали і скидали бомби. 11 березня приїхав Сергій. Це була несподівана зустріч і щастя, що ми нікуди не пішли. Він нас забрав до волонтерського центру. Я там працювала: хліб пекли, бо була пекарня, яка працювала на генераторі. Їжу для військових готували. Там ми були до 17 березня», ‒ каже Ольга Литвинчук.

Евакуація з Маріуполя і поранення

17 березня Сергій і Ольга бачились востаннє. На наступний день у волонтерський центр прилетіла авіабомба. На щастя, всі 40 осіб, які ховались у підвалі, вижили. Жінок із маленькими дітьми вдалось евакуювати. Ольга з синами, яким 10 і 16 років, залишилась.

«Треба було, щоб маленьких дітей забрали. Бо чим нагодуєш 9-місячну дитину, коли лише вода і печиво? Коли прилетіла авіабомба, я подумала, що це вже кінець. До нас прийшли російські військові. Вони вивели всіх чоловіків на вулицю, серед них і мого 16-річного сина. Їм наказали роздягнутись, шукали татуювання. Думали, що ми ховаємо військових. Син свій телефон залишив вдома, вони йому не повірили. На другий день прийшли вже інші російські військові. Вже коли втретє прийшли, я зрозуміла, що ми мусимо йти.

22 березня взяли документи, пляшку води, якісь горішки. Я згідна була йти тиждень, два, три, але не у бік Росії. Ми підійшли до кінотеатру і побачили там мікроавтобус, який вирушав з дітьми і жінками. Це волонтер приїхав, ризикуючи своїм життям. Попросила нас взяти. Він погодився, але якщо ми стоячи поїдемо. Я готова була їхати на одній нозі. Навіть не знала, куди він їде. Блокпости були через кожні 1,5 км. Нам говорили російські солдати: чого їдете, якщо і в Запоріжжі так буде, як у Маріуполі», ‒ говорить Ольга.

У Запоріжжі Ольга врешті змогла порозмовляти телефоном із донькою. Дізналася, що з нею усе гаразд. Але з чоловіком зв’язку не було. У цей час Сергій обороняв Маріуполь і дуже хвилювався за родину. Ці думки не давали йому спокою. 17 березня під час виконання бойового завдання він був поранений.

«Зранку 17 березня пішло щось не так. Наша група була перша від ворога, зайняла бойові позиції і відразу по нас обстріл, відійшли і знову попали на ворожу кулеметну точку, знищили її. Мусіли йти через річку. Я місцевість дуже добре знаю. Переміщувались, майже дійшли до точки, як артобстріл по нас. Я йшов перший у групі і в мене були найважчі поранення. У хлопців ‒ легкі. З першої миті поранення я вже не бачив, лише трішки лівим оком. Холодно, крові багато, руки, живіт, плече. Було таке відчуття, що мені очі піском засипало. Просив, щоб хлопці промили але це нічого не полегшило. Зрозумів, що кисть руки була гола до передпліччя. Евакуювали мене на металургійний комбінат «Ілліча». Там один із у бункерів слугував госпіталем. Мене прооперували. До тями вже прийшов після наркозу і зрозумів, що все з рукою печально», ‒ каже Сергій.

Вихід із «Азовсталі» і полон

Сергія разом з іншими пораненими вночі перевезли на завод «Азовсталь». Там у медичному бункері він провів півтора місяці.

«Весь цей час були постійні бомбардування. Я з бункера не виходив. Російська розвідка добре працювала. Вони знали, де які бункери. Пробивали їх. Слабими бомбами не змогли, а потім міцними. Наш бункер пробили, завалило операційну. На щастя, всередині не спрацював фугасний пристрій, бо все б знищив всередині. Просто впала ракета. Чотирьох хлопців засипало бетоном, вони вже одужували, мали повернутись у стрій, а стали важкопораненими; а четверо 4 хлопців загинули. Морально дуже тяжко. Вірили в те, що нас врятують. Нам наказали виходити у полон», ‒ розповідає Сергій.

Сергій вийшов із «Азовсталі» 16 травня, у першій групі військових, які були важкопоранені. Вже коли їх привезли автобусом, дізнався, що потрапив у табір у селищі Оленівка Донецької області.

«Вони обіцяли, що по лікарнях розвезуть поранених. Але привезли у тюрму. Приїхали, знову обшук, все, що було, забрали. У мене нічого не було. У кого був спальник чи каремат, то не забирали. Ми потім ділились, хто спав на бетоні. Рука була подушкою. Ходили в їдальню. Я не хотів залишатись у бараці, бо треба було рухатись. Але це було знущання, тому що їжа була дуже гаряча, давали 30 секунд, щоб з’їсти кип’яток. Дві-три ложки ‒ і все. Скибочку хліба розміром пальця. Встав і взяв хліб, вишикувались, руки за спину і бігом. Били хлопців. Добре, що я майже не бачив того всього знущання через відсутність зору. До поранених ще так ставлення, тільки морально дуже сильно тиснули: що ніхто нас не обміняє, ніяких обмінів не буде, що всі про нас забули.

Я в Оленівці був 10 днів. Потім важкопоранених перевезли в якусь лікарню у Донецьку. Але це лише слово лікарня: ніякої медичної допомоги не було, перебинтовували раз на чотири дні тим самим бинтом , у крові і брудним, якась мазь. Із палати виходити забороняли. Харчування там було не лікарняне, а чортзна-що, порції маленькі, але вже не поспішали їсти: 100 грамів води і картоплинка в кращому випадку. З водою взагалі великі проблеми: у палаті 7 людей і півтора літри води на добу, як хочете, так і діліть. Яке мило?! У них нічого в самих немає, ніякої гігієни, ні засобів не давали. Питну воду якусь давали, то у мене такий клаптик маленький, вирвав з чогось, не пам’ятаю, то воду пив і цим клаптиком тканини трішки знімав зубний наліт. Тією ж водою хоч очі і шию протирав. Нікому такого не побажаю, не уявляв, що таке може бути.

Лікарня була на околиці Донецька і я чув, як з Донецька летіло по наших військах ‒ артилерія, ракети. Я ніколи не був такий радий прильотам біля мене. Як я радів, коли наші хлопці відповідали!» ‒ говорить Сергій.

З полону Сергій повернувся у тому ж робочому вбранні, яке дали йому хлопці на «Азовсталі», що й потрапив у полон. У неволі він перебував із 16 травня до 29 червня і за півтора місяці в російському полоні похудав на 30 кілограмів. Дружина Ольга при зустрічі не впізнала чоловіка.

«Я не думала, що до такого рівня можна схуднути. Він був такий худий!.. Це були шкіра і кості. І такого кольору… Бо ж людина стільки часу перебувала без свіжого повітря. Його виводив сусід по палаті. А я не розуміла, де мій чоловік. Я злякалась, думала, якась хвороба. Знала, що він не бачить, що немає руки, але до такого зовнішнього вигляду я була неготова», ‒ зауважила Ольга.

Сергій на праве око не бачить взагалі, на лівому зір ‒ 70% . В обох очах залишились осколки. Він очікує на протезування руки. Щодня тренується і вигадав пристосування для занять на скакалці.

«Клеючою плівкою прикріплюю і можу стрибати годину-дві. Мені подобається спорт. Я завжди займався. Колись хотів скинути зайву вагу, а у полоні так втратив її, що хребет відчував через живіт. Не бачив, але відчуття рук показувало, що нічого немає. Те, що руки немає, не заважає займатись. Нічого складного у житті не буває, якщо прагнеш перемоги. А ми переможемо. Росія ‒ це звичайний терорист», ‒ наголошує Сергій.

Після полону подружжя почало нове життя, у новому місці, але з іншим життєвим досвідом, аніж 20 років тому. У Львові родині надали службове житло, яке сім’я поволі облаштовує. Війна позбавила Сергія здоров’я, його родина втратила все, що нажила за роки спільного життя, помешкання у Маріуполі пограбоване, а дача згоріла. Але, як кажуть Ольга і Сергій, важливо, що живі діти і вони, а труднощі подолають разом.

«У нас дуже дружна родина, але те, що пережили, ця війна ще більше нас зміцнила. У полоні зрозумів, що кожна проста дрібниця є цінність. Хліб цінний, а не якісь дорогі речі», ‒ говорить Сергій.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Мобілізований, контрактник, строковик. Які можливості кожного зі статусів у ЗСУ

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Не хочу, щоб мої діти жили в Росії»: історії переселенок зі сходу, які народили дітей у Львові