ЛЬВІВ ‒ 63-річна Катерина Лісова, яка у 2014 році втекла з окупованого бойовиками Алчевська Луганської області на Львівщину, сьогодні допомагає переселенцям із різних українських регіонів. Більше того, ще й намагається разом із місцевим підприємцем знайти для них заняття. Підприємці допомагають внутрішньо переселеним українцям без жодної допомоги від держави і місцевої влади.
Ідея прихистити переселенців з’явилась, коли до Катерини Лісової подзвонила знайома з Києва з проханням знайти місце для проживання для неї з донькою. Катерина Лісова запропонувала приїхати у село Дашава Львівської області. Тут вона якраз почала спільну справу з місцевим підприємцем Василем Загородним ‒ облаштовують козячу ферму «Карпатські ґазди». Василь Загородний віддав власне приміщення, а це ще не цілком завершений відпочинковий будинок, для прихистку переселенців.
Хотіла допомогти людямКатерина Лісова
«Ми привели приміщення до ладу. Бо воно було порожнє, все тут вимили. А ще ідея прийняти переселенців виникла й тому, що я згадую перші 3-4 дні, коли сама виїхала. Спершу до Харкова, потім у Карпати, коли у мене в метро вкрали сумку з документами, коли тулилась по чужих людях, не маючи ані копійки. У Карпатах мені почали допомагати люди, але не з першої хвилини. Коли прийшла до старої хати, ні каструлі, ні миски, нічого не було, не було шнурка вивісити білизну, миски для прання білизни, відра для води. Я постійно це згадую, воно нікуди з голови не піде. Тому я хотіла допомогти людям, щоб вони не опинились у такій ситуації, як колись я», ‒ каже Катерина Лісова.
У 2014 році Катерина Лісова почала життя спочатку. Орендувала у карпатському селі хату, а сусіди подарували козу. Через певний час їй вдалося створити козячу ферму спершу у Сколівському районі, а тепер взялась за справу в Дашаві.
Не зациклюватись на втратахКатерина Лісова
«Сама не реалізую ідеї, сили не ті. Але трапляються люди, з якими робимо. У 2014-му вже все втратила, тепер нестрашно вже. Не хочеться самій зациклюватися на втратах і раджу людям, які втекли з-під обстрілів, не зациклюватись на втратах, а думати про те, що чекає попереду, як з нуля можуть розпочати життя», ‒ говорить Катерина Лісова.
Історії переселенців
Постійно у прихистку проживає 50-70 переселенців. Число змінюється, бо люди мігрують. Якби було більше ліжок, матраців, постелей, то могли б прийняти і більше осіб. Сюди пускають із домашніми тваринами, що дуже важливо для тих переселенців, які втекли від війни зі своїми домашніми улюбленцями.
14-річна Софія Власенко днями приїхала з Харкова з батьками і друзями. Дівчинка взяла лише кілька своїх речей, бо важливо було привезти кота.
Боялась потрапити під обстрілиСофія Власенко
«Киці було складно, вона всього боїться, з нами ще їхали дві киці, вона шипіла на них. У Харкові дуже великі обстріли і дуже багато «Градів» було, коли вже все це було близько біля нас, то ми не витримали і поїхали. Обстріляли мою школу. Ми ховались у коридорі, втікати було небезпечно. Я боялась, що наш будинок обстріляють і боялась потрапити під обстріли, боялась за батьків, друзів і навіть кішці було страшно», ‒ розповідає Софія Власенко.
Кожен, кого прихистили в Дашаві, має власну історію, пов’язану з війною. Тут навіть зустрілись сусіди з одного будинку у Харкові. Вдома, кажуть, не спілкувались, а на Львівщині знову опинились під одним дахом.
11-річний Арсеній вперше святкував свій народження не у рідному Краматорську. Але подарунки від мами він отримав, почув привітання від тата, який зараз захищає Україну. А ще додались теплі слова від тих людей, із якими йому та мамі доводиться жити разом.
«Мені тут дуже добре. Тут все є. Мій тато – в армії, тому я не хочу, щоб була війна», ‒ каже дитина.
Його мама Олена Буднік розповіла Радіо Свобода, що коли російські війська обстріляли у Краматорську аеродром і ракети пролітали майже над головами людей, вона вирішила виїхати з дітьми з міста. З 24 березня живуть у Дашаві.
Тоді і зараз ‒ це різні речіОлена Буднік
«Ми у 2014 році виїжджали і бачили війну вісім років, але тоді і зараз ‒ це різні речі. У місті все закрили, я працювала керуючою у супермаркеті. Понад 50 людей залишились без роботи і покинули місто. Виїжджали автобусом. Зі Львова приїхали до пані Катерини», ‒ говорить Олена Буднік, яка за фахом економіст, а зараз готує їсти, прибирає в будинку. Це допомагає відволіктись від думок і переживань бодай на якийсь час, зауважує вона.
Ще до 13 квітня Марина Полоннік не планувала виїжджати з Харкова, але почались такі сильні обстріли, що жінка не витримала і разом з батьками та домашніми тваринами приїхала у Львів. Тут знайшла оголошення з адресою у Дашаві і втішилась, що приймають із собаками. Марина Полоннік двічі на вулиці у Харкові потрапляла під обстріл.
Бігли, куди очі бачатьМарина Полоннік
«24 березня пішли з чоловіком забрати ліки з «Нової пошти». Черга була з шостої години. Десь о 12:15 почався касетний обстріл, стріляли у натовп, ми стояли біля дверей. Бігли, куди очі бачать, падали і бігли. Людей було багато мертвих. Одне, коли дивишся по телевізору, а коли на твоїх очах – це страшно дуже. Ти не знаєш, як ракета влучить. Перша у натовп влучила, а було десь 100-200 осіб, почали додатково обстрілювати туди, де були люди. Бо там приймали і гуманітарну допомогу, багато волонтерів. Це був наш другий день народження. Потім в школу влучило, і ми зорієнтувались. Вирішили виїжджати. Бо втретє, подумали: вже не виживемо. Надіюсь, що повернусь у свій дім», ‒ говорить Марина Полоннік.
У будинку, де люди знайшли тимчасовий прихисток, вони самостійно готують їжу, прибирають. Скрізь чисто і охайно. Перший поверх будівлі, а це кав’ярня, став їдальнею, є облаштований куточок для дітей.
Щоранку переселенці придумують меню, виходять з обмеженої кількості і видів продуктів. На сніданок – зазвичай каша, на обід – суп, на вечерю – щось м’ясне, салат. Звісно, що можна для себе купити щось у крамниці.
Робимо все можливеВасиль Загородний
«Купуємо продукти. Свиню купили, цього тижня вже півтори. Друзі зі Львова допомагають, привезли молоко. Даємо собі раду. Такий час і так воно в житті склалося, ще будемо заробляти потім. Об’єдналися з пані Катериною, почали козячі сири робити. Пригощаємо і ними. У воєнному стані заробляти не варто. Робимо все можливе, щоб допомагати людям», ‒ каже Василь Загородний.
Зараз у господарстві «Карпатські ґазди» – 200 кіз. Добудовують приміщення для виробництва сиру. І вже створили кілька робочих місць для переселенців.
Свої перші сири Катерина Лісова вже продала на львівському ярмарку. А гроші підуть на потреби на допомогу переселенцям.
