«Я розумію, що додому вже не повернуся. Те, що ми бачили, що там було, – навіть після деокупації жити там буде неможливо – трупи, трупи, трупи, трупи. Ні комунікації, ні води – нічого. Там все мертва земля», – розповідає Світлана Аврамова.
Разом із чоловіком і донькою вона залишила селище біля Бахмута на сьомий місяць повномасштабного вторгнення. Жінка каже: до останнього не наважувалася евакуюватися – поки ракета типу «Смерч» не прилетіла поруч із будинком, а уламок – їй у груди.
Із евакуацією та адаптацією до нового життя у столиці, жінці допомогла організація Save Ukraine. Сьогодні вона сама підтримує внутрішньо переміщених осіб в одному з прихистків організації. Про те, чому деякі ВПО повертаються додому і з якими труднощами стикаються, Світлана розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Досвід війни для Світлани Аврамової, як і більшості мешканців Донеччини, розпочався ще у 2014 році. Тоді, вагітна, вона ховалася від обстрілів у підвалі, а у вересні того ж року народила доньку Варвару.
«Смерч» у двір
Після початку повномасштабного вторгнення Світлана разом із родиною поїхала на захід України. Та вже за три тижні, у травні, вони повернулися до Красної Гори – селища, яке розташоване неподалвік Бахмута. Світлана зізнається: дуже сумувала за домом і, крім того, відчувала упереджене ставлення від місцевих.
«По-перше, мова. Це ж українська мова, а в нас у суржик. Було дуже важко. На тебе скоса дивляться. Просто погляди – заходиш в магазин, говориш суржиком, вже на тебе дивляться. Мені там некомфортно було».
Жінка пригадує, вдома їх зустріли дуже інтенсивні обстріли: «І як почало ж туди літати, літати, літати. В мене дім «ходуном ходив».
Довгий час родина жили без світла, води чи газу.
По воду ми ходили хтозна-куди. І все це – під обстрілами
«По воду ми ходили хтозна-куди, до криниці. І все це – під обстрілами»
Попри небезпеку, Світлана навіть посадила город. Але після серпня (2022 року), каже вона, ситуація значно загострилася. Після чергового обстрілу, шрапнель від міни прилетіла їй у груди.
«Я була з малою в дворі. Почався обстріл. Чую – міни летять. Ми ж вже по звуку визначали, що летить. Кажу: «Біжимо в хату». І я її штовхаю в будинок, а сама ж за нею біжу. І якраз уламок прилетів – гаряченький, гостренький, важкенький».
Після цього випадку Світлана з донькою дуже перелякалися і почали ходити в укриття – підвал п’ятиповерхівки у селищі. Розповідає, остаточно виїхати з дому змусив їх черговий обстріл: ракета впала у дворі, але не вибухнула.
«У доньки уроки вже почалися, зайняття ж онлайн були. А інтернет працював тільки в дворі. І ми сиділи, вона займалася, і тут – обстріл. Кажу: «Давай, бігом в підвал!». І от ми просиділи в підвалі, вийшли – а весь двір був усіяний цвяхами. Прилетів «Смерч». Добре, що не розірвався».
«Коли ми поїдемо додому?»
Світлана з чоловіком домовилися з волонтерами про евакуацію з Бахмута, однак виїхати з ними так і не вдалося. Не дочекавшись їх, родина сіла в броньовану машину Миколи Кулеби.
Засновник організації Save Ukraine, яка після початку широкомасштабного вторгнення допомагає цивільним евакуйовуватися та повертає депортованих дітей з РФ, довіз сім’ю до Києва та запросив переночувати у себе вдома.
А наступного дня, пригадує Світлана, їй запропонували роботу в одному з центрів «Надії та Відновлення» для евакуйованих родин з прифронтової зони, окупованих території та повернених депортованих дітей.
До повномасштабного вторгнення, у 2022 році, Світлана певний час працювала на державній службі в управлінні соціального захисту населення. Починала як головна спеціалістка, згодом стала начальницею відділу, що опікувався особами з інвалідністю, ветеранами, а також організацією оздоровлення та відпочинку дітей.
Тепер Світлана планує залишитися в столиці, адже вже почувається тут «як риба у воді», хоча спочатку, зізнається, їй було важко у великому і невідомому місті.
Я розумію, що додому вже не повернуся
«Я розумію, що додому вже не повернуся. Те, що ми бачили, що там було, – навіть після деокупації там жити буде неможливо, тому що трупи, трупи, трупи, трупи. Ні комунікації, ні води – нічого. Там все мертва земля».
Батьків Світлана теж перевезла до Києва. Дев’ять місяців усі разом жили в однокімнатній квартирі. Згодом жінка влаштувала тата на роботу – двірником в школу біля своєї роботи. Там же зараз працює і мама.
«Принаймні, я спокійна, що вони поруч, я їх бачу».
Донька Варвара в новій школі знайшла багато друзів, але п’ятикласниця й досі сумує за додом і своїми іграшками, розповідає переселенка, і мимоволі в неї течуть сльози.
«Мала до сих пір питає: «Коли ми поїдемо додому?». Я кажу: «Розумієш, ми вже туди не поїдемо. Можливо, колись – лише подивитися. Але жити там не будемо». Вона плаче: «Я хочу додому і все».
Робота з переселенцями
Світлана – кейс-менеджерка, яка веде соціальний супровід родин впродовж 90-ти днів їхнього перебування у центрі. Вона допомагає з відновленням документів, проходженням медичного обстеження, пошуком житла, навчання та роботи.
Кожна сім’я – це окрема історія, окреме життя
«Є родини, які самостійні, а є родини, в яких теж є депресія, і багатодітні родини, і без копійки. Кожна сім’я – це окрема історія, окреме життя. І всі ці родини ми пропускаємо через себе. Ми з ними спілкуємося, допомагаємо чим можемо. Дуже складно».
У центрі переселенці обов’язково відвідують психологів – як індивідуально, так і на групових сесіях. Також для них проводять арт-терапевтичні заняття. Їх відвідує і Світлана. Не через особистий досвід переселення, а щоб справлятися з професійним вигоранням.
За словами Світлани, більшість родин приїздять не з великих міст, а з невеликих сіл і селищ.
«І з онкологією приїжджають, і була в нас родина, де мама і десять дітей. Дуже складні випадки є, коли не вміють користуватися ні туалетом, ні душем, ні пральною машиною. Ми починаємо з самих азів».
Організація Save Ukraine забезпечує безкоштовне проживання переселенців у прихистках. Але за правилами організації, якщо людина покидає центр, заселитися знову не може.
На питання, чому багато людей з прифронтових територій не виїжджають, або ж залишаються до останнього, Світлана відповідає:
«Будинок. Тримає будинок. Тут моє місто, тут речі, усе моє. Я приїхала в Київ і для мене тут все чуже було. Так само і в більшості родин. У нас були випадки, що люди жили і поверталися додому. Я кажу: «Куди ви їдете? Там обстріли. Куди ви везете дітей?». Бабуся якось каже: «Я поїду, бо треба огірки садити». Ну як тут бути? Через тиждень-два телефонують, що повертаються, бо «У нас тут страшно». Я кажу: «Я вам що казала? Куди я вас тепер заберу?».
За словами представниці УВКБ ООН в Україні Кароліни Ліндхольм Біллінг, станом на вересень цього року статус внутрішніх переселенців мають 3,7 мільйона осіб. Лише з початку цього року понад 190 тисяч українців змушені були залишити свої домівки через бойові дії в Донецькій, Харківській та Сумській областях. Із них понад 35 тисяч перебували у різних транзитних центрах після евакуації.
Форум