В СРСР люди, які жили в селах і працювали в колгоспах – не мали паспортів, не могли без дозволу органів влади виїхати звідти, і не отримували державних пенсій. Тільки через 30-40 років після так званого розкуркулення, примусової колективізації і Голодомору колгоспників прирівняли в правах з усіма іншими «радянськими людьми».

60 років тому, в липні 1964 року, колгоспникам у СРСР, зокрема й українським, стали виплачувати державні пенсії. А 50 років тому, у серпні 1974 року, колгоспники, як інші радянські громадяни, отримали право на внутрішні паспорти. Таким чином були повністю зняті обмеження на їхнє пересування і відбулося повне зрівняння в правах з іншими громадянами СРСР.

Більше про те, як це було, «Історична Свобода» говорила з істориком Іваном Романюком.

– Коли кажуть про пенсії колгоспникам, то часто роблять висновок: мовляв, раз почали платити пенсії, то до цього колгоспники їх не мали. Насправді, до 1964 року пенсії колгоспникам виплачували колгоспи. Але колгоспи ж були дуже різні. Були заможні, а були дуже злиденні. І як це позначалося на пенсії? Наскільки різною була колгоспна пенсія залежно від того, заможний чи злиденний колгосп?

– Система пенсійного забезпечення селянства досі малодосліджена, на відміну від пенсійного і соціального забезпечення робітників, службовців, інтелігенції.

Дійсно, існує дуже багато документів, що колгоспи, особливо у 1950-і роки, могли авансувати колгоспників, зокрема і тих, хто відпрацював досить поважний вік у колгоспі. За рішенням правління колгоспу з фондів колгоспів могли виплачувати їм, наприклад, м'ясо, якщо була можливість, молоко, зерно. Тобто кожне господарство вирішувало по-своєму. Крім того, колгоспи створювали так звані позичкові каси.

Але, якщо більш-менш заможний колгосп міг це робити, то абсолютна більшість, як показують документи, досить мало приділяла цьому уваги.

У 1949 році була постанова Ради Міністрів СРСР про державне забезпечення. І тут пенсії поширювалося також на окремих працівників сільського господарства. Це голови і секретарі партійних організацій колгоспів, це зоотехніки, ветеринари і фельдшери, які працювали в сільському господарстві.

Починаючи з 1949 року, вони також мали право отримати державну пенсію.

Працівники МТС (машинно-тракторні станції – державні підприємства, що забезпечували колгоспи технікою, існували в 1928–1959 роках – ред.) вважалися робітниками і теж отримували державну пенсію. Зрештою, після війни приблизно 8-10% колгоспників були інвалідами.

Інваліди війни чи праці отримували державну пенсію, яка на межі 1950–1960-х років стала щомісячною.

І звідси була досить поширеною думка про те, що більшість категорій сільського населення отримувала державну пенсію до закону 1964 року.

Хоча, в принципі, це не так.

– А що змінилося після запровадження державних пенсій?

– 15 липня 1964 року ухвалили закон, за яким колгоспне селянство почало отримувати пенсії. Тоді це вважали великим досягненням, хоча попервах пенсія колгоспника становила всього-на-всього 8 карбованців на місяць.

Якщо порівнювати з пенсіями робітників, інтелігенції, військових, то вона була дуже низька. Але прогрес був у тому, що всі селяни вперше почали щомісячно отримувати пенсію. Невдовзі вона досягала 12 карбованців, у 1970 році – в межах 20-26 карбованців, в залежності від стажу.

До 1978 року був ще один момент: пенсію зменшували на 15% усім, хто мав присадибну ділянку понад 15 соток.

Ще хочу сказати, що в законі 1964 року зробили певні дискримінаційні корективи відносно селян. Чоловіки мали право на пенсію у віці 65 років, маючи колгоспний стаж по трудоднях не менше 25 років, жінки – у 60 років, маючи відповідний стаж не менше 20 років.

Лише з 1968 року колгоспники стали виходити на пенсію у 60, жінки – у 55 років, як інші громадяни СРСР.

– Перейдімо до паспортів. Коли сталося оце «друге покріпачення» селянства, як його називали? Нагадаю, після скасування кріпацтва у 1861 році, до речі, кріпаками були не всі селяни, але і вони стали людьми вільними. Так, вони з селянською громадою узгоджували певні моменти, але могли їхати на заробітки, переселятися. На початку ХХ століття, за прем’єрства Петра Столипіна, ще більше спростили можливості для селян переселятися і взагалі виходити з громади. Як селяни після встановлення більшовицької влади знову стали покріпаченими?

– Вперше паспорти були запроваджені в Російській імперії на початку ХVІІІ століття. Тоді держава випускала свого підданого закордон, надаючи йому правовий захист. Згодом «паспортна книжка» стала посвідченням особи і використовувалася для контролю за сплатою подушного податку.

У 1894 році було видано положення про види на проживання в Російській імперії, зокрема і в підросійській Україні. А в 1903 році – статут про паспорти. Потім, звичайно, столипінська реформа, один із принципів якої – це переселенська політика. Натомість у європейських країнах паспорт був введений в епоху великих буржуазних революцій. Це було досягнення вільної людини, яким досить гордилися.

Коли більшовики прийшли до влади, то вони не могли обійти увагою таку сферу, як паспортна система.

Попервах більшовики взагалі скасовують паспортну систему! Її не було. Інколи кажуть, що це крок назад. Ні! Замість неї вводиться легітимізаційна система, яка діяла і діє в багатьох країнах світу. Це коли громадяни зобов’язані за вимогою відповідних органів влади пред’явити достатні докази своєї особи. Якщо чимось провинився громадянин, то могли вимагали від громадянина дані. І це діяло всі 1920-ті роки і навіть трохи довше.

Але 1920-ті роки завершувалися, період НЕПу завершувався – наступали темні дні для селянства, зокрема українського.

Це колективізація на межі 1920–1930-х років і страшна трагедія українського народу – Голодомор-геноцид 1932–1933 років.

І ось тут в грудні 1932 року у Москві ЦВК і РНК СРСР ухвалюють постанову про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР. Наприкінці грудня цього ж 1932 року відповідну постанову ухвалять ЦВК і РНК УРСР.

Колективізація і голод. Мільйони людей змушені тікати в міста, рятувати свої родини. За офіційними даними від 13 до 20 мільйонів людей полишили свої домівки. З них значна частина в Україні. Звільнилися мільйони робочих рук для промисловості. Ще один момент. Тобто страшний Голодомор дав підстави запровадити паспортизацію. У 16 років видавалися паспорти усім, хто постійно проживає у містах, робітничих селищах чи радгоспах, працюють на транспорті чи на новобудовах. Тобто тут для селян був цікавий момент – радянські господарства, радгоспи. Згодом селянство спробує це використати, і на початку 1950-х колгоспи схочуть стати радгоспами.

На початку 1933 року почалася видача громадянам паспортів СРСР. І тут же встановлюються режимні райони. В Україні це Київ, Одеса, Севастополь, Дніпропетровськ і, звичайно, Харків – на той час столиця УРСР. Москва, Ленінград і Харків були першими режимними містами. Від Москви і Ленінграда – 100 кілометрів по діаметру видавали паспорти, від Харкова – 50 кілометрів. В Україні до 1953 року ці режимні території зберігалися. Більше того, Закарпатська область була повністю оголошена режимною.

– А що означав статус «режимна зона»?

– В режимній зоні видавали паспорти всьому населенню, яке оголошували «режимним». Тобто тут паспорт у кожного могли запитати. Від Харкова 50 км зона паспортизувалася, навіть села. А згодом у Закарпатській області, яка вся була режимною, теж усі, враховуючи колгоспників, отримували паспорти.

У 1937 році вводиться вклеювання фото в паспортах. Треба було здати два фото – одне вклеювали в паспорт, інше – у відповідну картку обліку. Людина без паспорта не могла нікуди виїхати. Ще в 1940 році ухвалили доповнення до паспортної системи. Під страхом кримінального покарання заборонили самовільно покидати підприємства. І цей закон діяв до 1957 року!

Існує така думка, що у 1949 році була спроба видати паспорти сільському населенню. Був закон про введення паспортів нового зразка. Передбачалася видача паспортів не тільки міському, але й сільському населенню.

Але пропозиція не пройшла – селянство переважно так і залишалося безпаспортним.

Через це багато колгоспів хотіли стати радгоспами. Адже працівники радгоспів – робітники, на відміну від колгоспників. Але в жовтні 1953 року ухвалили рішення, яке діяло до 1974 року, що громадяни СРСР, які проживають в сільських населених пунктах, де були розташовані МТС і радгоспи, не отримають паспортів, крім тих, які їх вже отримали.

Тобто з 1953 року навіть працівники радгоспів, крім керівників, не отримували паспорти. Існувала довідка сільської ради. Отримати цю довідку – це було рятівне коло, яке давало можливість кудись поїхати.

Хочу зазначити, що значна частина цих постанов, крім законів, були лише для службового користування. Зокрема, в 1958 році Міністерство внутрішніх справ видало таке закрите розпорядження: не допускати направлення громадян з сільської непаспортизованої місцевості за межі області за довідками сільських рад на сезонні роботи. Адже були масові втечі з села.

Перше офіційне послаблення прийде в 1970 році. Інструкції про порядок прописки. Ці інструкції діяли до 1974 року.

Нарешті, в серпні 1974 року ухвалена постанова «Про заходи подальшого вдосконалення паспортної системи в СРСР». Хоча є одна цікава особливість: постанова ухвалена в 1974 році, а повинна була діяти з 1976 року. Тому можемо сказати, що лише в 1976–1981 роках відбулася видача паспортів усім, включаючи сільську місцевість.

– Все-таки урбаністичний перелом, коли міське населення в Україні стало більшим за сільське, відбувся в середині 1960-их років. Тобто якось до 1974 року селяни масово перебиралися у місто.

– Лише за довідками сільських рад.

– Довідка давала можливість кудись виїхати і назад повернутися. А як люди з колгоспників ставали робітниками, працівниками торгівлі чи ще кимось?

– Послаблення відбулося відповідно до постанови 1958 року. Тоді потрібні були працівники на заводи. Була система фабрично-заводського навчання, коли набирали хлопців і дівчат на схід – на шахти Донбасу, на металургійні підприємства. Довідки з сільських рад їм виписували, а паспорти вже давали на місцях. Відбувалися планові набори робітників. Десятки, ба навіть сотні тисяч сільської молоді брали довідки і йшли вчитися. А потім – на заводи і на шахти. Їм довідки повинні були давати. Бо не завжди сільські ради хотіли видавати ці довідки. Тому що колгоспники – це робоча сила.

Якщо хлопці йшли в армію, то отримували військовий квиток і паспорт. У 1950–1970-ті роки це був суттєвий відсоток. З 1956-го по 1978-й сільське населення зменшувалося щороку десь на 200 тисяч.

З 1978-го по середину 1980-х – десь на 250-300 тисяч щорічно. Тобто пройшло 10 років – мінусуємо 2-3 мільйони сільського населення.

– Це при тому, що в селі народжуваність була до певного моменту вища, ніж у місті!

– Я вам більше скажу! На початку ХХ століття говорили, що Україна – це буде другий Китай. Якщо такими темпами українське село буде йти, то до середини ХХ століття передбачали, що буде 100-мільйонне населення! Але війни і три Голодомори...

– Уточню один момент. Всі, хто йшов в армію, звідти вже з паспортами поверталися?

– Так. Військовий квиток і паспорт. Це давало змогу йти. Щоб їх затримати в селі, ухвалювалися різні заходи, тому що потрібні були робочі руки. Але це був момент. Ще один момент – одруження.

Сільська дівчина могла піти, взявши після навчання скерування на підприємство, на завод. А там були зацікавлені в робочих руках. Через те підприємства також наполегливо вимагали, щоб дати молоді вільний вибір. Звичайно, керівники колгоспів далеко не завжди такі рішення підтримували.

До 1974 року ще й такий момент був – села перспективні і неперспективні. Села, де понад 60% пенсіонерів, вважалися вимираючими. Щоб їх якось зберегти, потрібно було керівникам, головам сільських рад стримати молодь. А чим її стримати?

– В яких випадках голова сільради міг не дати довідку, а коли не міг відмовити у ній?

– Не міг відмовити, коли йшли в армію, не міг відмовити, коли, закінчивши семирічку, вступали в середній навчальний заклад. Та ще й довідки були цікаві!

Наприклад, якщо ви їдете до родичів в іншу область, ви отримували довідку, але довідка діяла від трьох до п’яти днів! А були довідки, які діяли рік. Це була ціла система.