«Я свяжу тебе жизнь
Из пушистых мохеровых ниток.
Я свяжу тебе жизнь,
Не солгу ни единой петли
Я свяжу тебе жизнь,
Где узором по полю молитвы-
Пожелания счастья,
В лучах настоящей любви…»
Цей вірш харків’янка Галина Пугачова написала для свого сина Павла. Павло Пугачов востаннє виходив із нею на зв’язок чотири роки тому, коли у складі батальйону «Донбас» виривався з оточення з-під Іловайська. За даними ООН, під час бойових дій під Іловайськом загинули 366 військовослужбовців та добровольців, 429 були поранені. Павла Пугачова немає у списках поранених, полонених, вбитих бійців. Він – один з тих, яких вважають зниклими безвісти. Галина Пугачова розповіла Радіо Свобода про пошуки сина.
– Я живу з думкою про сина уже чотири роки. Зверталась до Міжнародного комітету Червоного Хреста і Півмісяця, ООН, ОБСЄ, спілкувалася з працівниками СБУ та армійцями, з волонтерами. Вдалось передати запит на той бік лінії розмежування (бойовикам угруповань «ЛНР» та «ДНР»). Мені телефонували у відповідь різні люди, включно з аферистами, але я це пережила. Пошуки Павлика тривають. Про нього, про його історію зняли документальний фільм – це теж можливість для пошуку.
– Чи маєте підтримку від української держави?
Я повинна жити, щоб розшукати сина, щоб повернути його додому і навчити знову жити у мирному житті
– Маю 50-відсоткову знижку на оплату житлово-комунальних послуг – це результат низки судових процесів: я мала через суд доводити, що мій син не зник, не втік, а що він був на передовій і воював, щоб його визнали військовослужбовцем. Це дуже тяжко пережити. Іноді мені здавалося: все, кінець, сил немає. Але потім приходила інша думка: я повинна жити, щоб розшукати сина, щоб повернути його додому і навчити знову жити у мирному житті.
– Розкажіть про Павла. Який він?
Я народила сина не для війни: як і всі хлопці, зростав, учився, ганяв у дворі футбольного м’яча – але з дитинства мріяв стати військовим або рятувальником
– Мій син – звичайний хлопець, він народився 1992 року, він любить свою родину і своїх друзів, свою домівку і своє місто. Він дуже любить свою країну. Як ви розумієте, я народила сина не для війни: як і всі хлопці, зростав, учився, ганяв у дворі футбольного м’яча – але з дитинства мріяв стати військовим або рятувальником. Я зберегла одну фотографію, на ній Павлику 3 роки – він вдягнений у костюм військового зразка. Він тоді всім казав, що коли стане дорослим, у нього буде така ж форма. Ще він навчився смачно готувати. Підлітком Павло іноді прогулював уроки у школі, але не тинявся вулицями, а виносив сміття з будівельних майданчиків: у нашому районі у той час було кілька будівництв. За винесення сміття Павло отримував зарплату: з дитинства мріяв, щоб я не працювала, щоб опікувалась нашою домівкою. А я залишилась без чоловіка і була змушена працювати по 12 годин на день. Іноді лаяла сина за якісь речі, а він у відповідь казав, що все одно дуже сильно мене любить.
– Як ваш син зустрів Євромайдан?
Павло спершу ходив на майданівські чергування, а весною 2014 року повідомив, що збирається їхати на фронт з батальйоном «Донбас»
– У 2013 році у мене діагностували онкологічне захворювання, мені зробили дві операції і два сеанси хіміотерапії. Всі проблеми, пов’язані з моєю хворобою і лікуванням, фактично лягли на плечі Павла. Потім була зима 2014 року: я – на процедурах у лікарні, син вночі працює, потім приїжджає додому, готує їсти, їде до мене, далі трохи спить – і знову по цьому колу. На той час у Харкові вже відбувались мітинги на підтримку Євромайдану, тоді ж почались репресії проти патріотів. У Павлика не було часу ходити на мітинги, але він був переконаний, що по-старому жити не можна. У ті дні син демонстрував патріотичну проукраїнську позицію, сподіваючись, що Майдан сприятиме побудові правової держави: Павло спершу ходив на майданівські чергування, а весною 2014 року повідомив, що збирається їхати на фронт з батальйоном «Донбас».
– Як Павло потрапив на передову в 2014 році?
Коли у День Незалежності України 24 серпня у Києві проходили урочистості, парад військових та військової техніки, в Іловайську гинули наші хлопці
– Спершу Павло поїхав у розташування батальйону (військова частина 3027), на підготовку в Петрівці, син пройшов відбір, пройшов курс підготовки і тренування. На початку липня 2014 року в складі першої штурмової роти третього взводу п’ятого відділення батальйону «Донбас» виїхав у зону бойових дій. Павло брав участь у звільненні низки населених пунктів Донбасу: Артемівськ (нині Бахмут – ред.), Лисичанськ, Попасна. А потім був Іловайськ: мій син і його побратими зайшли до цього міста першими, там точились важкі бої. Коли у День Незалежності України 24 серпня у Києві проходили урочистості, парад військових та військової техніки, в Іловайську гинули наші хлопці. У них не було техніки, до них не прийшла допомога. Тоді кілька десятків родин і друзів тих, хто опинився у «котлі», волонтери зібрались у Києві під Адміністрацією президента з вимогою надати нашим бійцям допомогу або ж вивести їх з цього «котла».
– Ви спілкувалися із сином у ті дні?
29 серпня, «зелений коридор» під Іловайськом, я кілька діб не спала: боялась, що Павло буде телефонувати, а я засну і не почую
– Так, але потім зв’язку не було. 29 серпня, «зелений коридор» під Іловайськом, я кілька діб не спала: боялась, що Павло буде телефонувати, а я засну і не почую. Син на зв’язок не виходить – я спати не можу. 1 вересня дзвінок: телефонує якась дівчина, каже, що мій син у районі Іловайська і що ті, хто там, чекають на підмогу і мають намір виходити з оточення. Пізніше я дізналась, що мій син, нікого не дочекавшись, 3 вересня вирішив виходити з оточення, пізніше він заходив на свою сторінку в соціальній мережі «ВКонтакте», але голосу його я більше не чула. Ще мені казали, що Павло потрапив у полон, але коли почались обміни полоненими, виявилось, що мій син вважається таким, що зник безвісти. Я чекаю на нього. Я чекаю на той день, коли він повернеться додому.
