«Какая разніца» можлива тільки, коли у нас не буде проблем із мовою, культурою» – Олег Скрипка

Що б він зробив на місці Володимира Зеленського-кандидата у президенти України? Теза Зе «Какая разніца» йому до вподоби? Хто скористався обома українськими «майданами»? Чому українська політика давно вже перетворена на «бордельєро»? Чи варто слухати Віктора Цоя та інших російських рокерів? Як він оцінює зараз свої російськомовні пісні й чому його героєм залишається «Юра» Гагарін? Чи виживе після коронавірусу український шоу-бізнес? Фронтмен гурту «ВВ» Олег Скрипка дав інтерв’ю Радіо Свобода.​

Олександр Лащенко: 25 квітня гурт «ВВ» провів онлайн-концерт. Чимало було переглядів. Люди дивилися. Розкажіть, як це вам? Це ж таки новий досвід за багато років існування гурту.

– Як то кажуть, не було би радості, так печалі допомогли. Щось таке. Безумовно future is now, майбутнє нас накриває. І оцифрування нашого життя триває. І «корона» нас накрила. Артисти (я не знаю, як інші) всі опинилися у віртуальному, цифровому світі, всі вийшли в онлайн, всі почали тестувати оцей простір цифровий, віртуальний.

І ми в Україні з групою «ВВ» перші зорганізувалися і у невеличкому закладі (студія була набагато менша, ніж ваша) в Києві організували онлайн-трансляцію нашого концерту і по реальних квитках – ми продавали реальні квитки. Тобто у нас була благодійна складова. І це працювало. Ми це зробили. Ми це відтестували.

У нас були партнери, які підключилися, яким було цікаво. Ми цей світ пробили. І, безумовно (я не знаю, як станеться з вірусом і тому подібне), це вже буде. Ми цю доріжку, лижню пробили. І ми вже знаємо, як робити концерти онлайн.

– Навіть, якщо дасть Бог, все це зійде нарешті (вакцина, не вакцина, ліки, можливо), ви продовжите таку практику – Олег Скрипка, «ВВ» – онлайн?

– Ми продовжимо. Тому що ти миттєво оголошуєш концерт, а тебе дивляться і з Америки, і з Ізраїлю, і з Італії, і тому подібне. Тобто є плюси і мінуси, що ти не бачиш безпосередньо людей, і люди не так входять у цей твій світ. Тому що, якщо він прийшов на концерт, то ти його вже як артист...

– Дійсно. Це ж має бути зв'язок з публікою. Як вдається все-таки не втратити драйв онлайн?

– Ось це складніше. Тому що ми в онлайні ніколи не занурюємося в сам контекст. Ми якби підглядаємо завжди, ми підчитуємо ці новини, ми підглядаємо. Ми до ефіру з вами говорили. Ви самі сказали: я не дивився, але я десь там почитав. Це називається поверхнева...

– Це не стосується вашого концерту.

– Концерту у тому числі. Поверхневе занурення.

– Навіть якщо повністю переглянути і нічого не пропустити?

– Так. Нам складно. Ми вже навіть кліпи не дивимося повністю, якщо в інтернеті. Ми раз – підглянув, 15 секунд – перекрутив. Ось це є проблема.

Побачимо, як воно буде працювати. Тим не менше, ми засвоїли цей метод. Є плюси. І я себе реалізував, як телеведучий, як ведучий самого ефіру. Я вже відчуваю, як і де там паузу зробити, де спитати. Ось такі штуки.

– Що ж писали у чаті? Ви, звісно, стежили під час чи після виступу.

– Що цікаво? Люди і внески сплачують благодійні, і якісь коменти. Ти відразу коментуєш. На концерті немає ось такого вербального зворотного зв’язку, тому що люди не можуть питати з зали.

– Це переваги, до речі, виходить?

– Так.

– А благочинні кошти куди, якщо це не таємниця, скеровуєте?

– Ми працювали з фондом «Життєлюб». Цей фонд, який заслуговує на довіру. І цей фонд робить акцент на людей похилого вінку. Ми знаємо, що люди похилого віку – це така група в першій категорії ризику.

– Так. Щодо COVD-19.

– У мене поряд зі мною мама живе. Тобто я знаю усі нюанси. І ось тому ми зробили акцент саме на людях похилого віку, збирали кошти.

Чесно кажучи (я зізнаюся), коштів не дуже багато. І взагалі якби матеріальна частина цього поки що складна. Це ти не можеш робити великі квитки і великі внески. Їх немає. Тому що знову ж таки немає такого занурення. Але зробити саме цей акцент, що саме цим людям треба допомагати. Ми з фондом спілкувалися. Вони дуже вдячні. І я думаю, що ми будемо продовжувати.

– Пане Скрипка, взагалі ця криза.... Ми записували інтерв’ю з Сергієм Притулою, прекрасно вам знайомим. Він більше жартома, що і притаманне йому, але не тільки жартома, бо у кожному жарті тільки доля жарту, обіцяв «нагнути» цю коронавірусну кризу. В сенсі, що все ж таки, незважаючи на всі економічні наслідки, встояти і стояти міцно на ногах.

Як ви вважаєте, шоу-бізнес український – він виживе взагалі після всього цього, коли нарешті будуть «плоди» економічні вже?

– Шоу-бізнес дуже сильно зміниться. І зміниться наш горизонт.

Але завжди у мене така метафора. Вона, може, жорстка. Завжди є така теза, що якби український культурний простір дуже сильно викошували багато-багато років і сотень років. Багато-багато творчих людей не реалізувалося, їх винищували, забороняли і тому подібне. Метафора в мене виникає і зараз така, що це на світовому рівні. Вже потроху відкривається і транспорт, і школи, і ресторани і тому подібне. А про культурні заходи взагалі й мова не йде. Це означає у будь-якому разі, що культурний простір комусь заважає. Це однозначно.

Але ми знаємо, що газон з травою, скільки його не коси, а нова трава все рівно виростає.

– Проривається. Навіть через асфальт.

– От! Абсолютно вірно. От це моя метафора. Олександре, ми у резонансі з вами. Майже творчі люди.

– Я, звісно, музикантом не стану. Але ви ведучим себе вже спробували.

– Коли сталася війна і серйозно кризи, концертів стало менше, але ми побачили, що горизонт української пісні став цікавіший, сильніший і різноманітніший.

– Саме з 2014 року?

– Із 2014 року. Це чітко.

Я думаю, що ця криза привела в стан бідності велику кількість саме творчих людей. Вони лишилися без роботи. Без підтримки і без надії на завтрашній день. Хто трішечки знається у дзен-буддизмі, відразу стали буддистами, тому що про завтра думати нереально. Тому що завтрашнього дня для нас, артистів, немає. І нам ніхто не дає ніякої надії. Але я думаю, що будуть нові зміни і буде знову такий спалах у позитивному сенсі творчий.

– Тобто не тільки не загнеться, грубо кажучи, український шоу-бізнес (у гарному сенсі, сегменті, бо шоу-бізнес є різний), але у чомусь буде навіть підйом?

– Буде підйом однозначно. Але з точки зору гуманітарної, тобто ми лишили велику кількість людей взагалі за межею якоїсь бідності і тому подібне. Тобто все моє оточення, люди, яких я знаю, лишилися без роботи і без надії взагалі. Це ка-та-стро-фа! Якщо чесно.

– А на чому ж тоді ґрунтується все ж таки ваш оптимізм?

– Мій оптимізм? На дзен-буддизмі тільки. Треба сподіватися тільки на себе.

І є така риса в українців, що нас відрізняє від інших народів, у нас дуже велика пластичність. І от наша пластичність і нам дає цю живучість, яка є в українців. І чому ми як народ збереглися стільки сотень років, не зрозуміло чому, не маючи державности, не маючи стабільної економіки, ми виживаємо? Саме тому, що ми дуже пластичні, дуже гнучкі. Я думаю, що у новому світі ми придумаємо щось таке.

– Кажуть у цьому зв’язку, що українці справді (як ви слушно зауважили) сотнями років доводять, що вони можуть виживати, але ніяк не навчаться нормально жити. Згодні з цим?

– Це матеріальний світ. Тому що ми, українці, дуже... Грубо кажучи, є світ раціональний, а є світ ірраціональний. Тобто є світ матеріальний, і є світ якийсь емоційний. І ми, українці, дуже емоційні. Емоційність наша – це є і пластичність. Але наша емоційність заважає побудувати світ матеріальний. Тому що матеріальний світ з емоційністю трішечки у конфлікті. Нам треба трошечки пригамувати нашу емоційність і коронавірус нам якраз оце допомагає.

– Будучи російськомовним, у Франції побувавши, повернувшись у 1996 році в Україну, ви вже справді стали, у хорошу сенсі, українським патріотом. Жодного сенсу тут «вишиватництва» я не вживаю. От вже після повернення до Франції. Так? Український рок-музикант Олег Скрипка.

– Я став українським патріотом «французького розливу». Тобто мій патріотизм європейського кшталту. Тому що, коли француза напряму ти спитаєш, чи ти патріот Франції, то він: та ні, ви що?!

– «Марсельєзу» не стане співати?

– Вони гімн не співають. Для них це «дурний смак» взагалі. Ні-ні-ні. Ми дуже відкриті для всього світу. І я вважаю, що у них, французів, патріотизм дуже класний.

– Він є, він присутній?

– Абсолютно. Він не вербалізований, він не декларований. Це підсвідомий патріотизм. От йому постав дві пляшки вина, тобто прекрасне італійське і прекрасне французьке, він вип’є французьке безумовно. А коли він вже скуштує добре французьке вино, йому вже стане не дуже цікаво, то йому буде цікаве якесь вино. Але не італійське. Скажімо, він угорське скуштує. Він болгарське вино. Вони дуже цікавляться всім різноманітним, але база, грунт у них французькі.

І коли нам розказують про толерантність і «а какая разніца», і тому подібне, то «какая разніца» може бути тільки тоді, коли у нас не буде проблеми з українською мовою, українською культурою, з усім українським контекстом, зі знанням своєї історії. Коли не буде з цим проблем, тоді ми можемо бути толерантними. А якщо цієї бази немає, цього грунту немає, ми дійсно, скажімо, ризикуємо, ми втрачаємо свою ідентичність.

– Це вже стало відомим мемом, причому не під час виступів «Кварталу 95», а вже на посаді президента, Володимира Зеленського – «Какая разніца». Це він якраз під новий, 2020-й, рік заявив. Йому це критики закидають.

З іншого боку, все рівно у нього не сильно спадає популярність, у Зеленського, після року перебування при владі. Менше там трошки відсотків у нього, але все рівно немає провалу, як у Порошенка, як у Ющенка. Ви ж були, Помаранчеву революцію підтримували. Пам’ятаємо, як у Ющенка буквально за пів року все спало.

Я до чого веду? З тим же ж Сергієм Притулою ми обговорювали його можливі перспективи мера Києва. Він так, чітко не дав відповіді...

– Так? Є такі перспективи?

– Він не виключає такого варіанту. Але не сказав, що точно піде, Сергій Притула.

– Вау! О!

– Хоча і не сказав, що піде, теж.

Пам’ятаємо, що він у «Голосі» – 30-й номер. Не потрапив до Ради. Але ж Славко Вакарчук, звісно, з «Голосом» був у Раді.

А ви не шкодуєте, що ви зараз не у політиці, не подалися в депутати? Та я не знаю, можливо, на президентських виборах, якби так склалася ситуація...? Ви, звісно, не брали участь як кандидат. Не шкодуєте про це? Ви зараз далекі від політики, у 2020 році – ось у такий етап життя України?

– От як сказати? Я їхав на зустріч до друзів. І ми так домовилися, що я їм заспіваю пару пісень. Це дійсно друзі-друзі. І от друзі моїх друзів, коли я заспівав пару пісень під гітару, теж потім поспівали. А потім сказали: от ми дуже хвилювалися перед зустріччю з вами, ми пішли у караоке і намагалися співати ваші пісні, щоб підготуватися і теж співати вам ваших пісень, ваші пісні дуже важкі – ми їх не могли співати. Ось така історія була. І тому моїх пісень немає в караоке. Вони нібито популярні, але заспівати їх важко ось так просто по п’яній.

І яка історія? Люди все змішують в одну купу. Якщо я йду зустрічатися з людьми, мені не цікаво слухати, як вони будуть співати мої пісні. Тому що я є професіоналом в цьому, а вони – не професіонали. Якщо плиточник до мене приходить класти плитку, то йому буде не цікаво дивитися, як я для нього буду теж показувати, як класти плитку. От кожен мусить займатися своєю справою.

І політика – це тим паче дуже серйозна, професійна галузь. Якщо ми до політики не ставимося як до важливої галузі, в якій мусять бути дійсно професіонали, воно й буде таке «бордельєро», яке і в нас. Чим політика відрізняється від фаху класти плитку? Та нічим. Ми будь-кого з вулиці не запрошуємо класти плитку.

І я, вибачте, класно граю на баяні, я класно відчуваю концертну залу і так далі. Але я – політик? Вибачте, я ніякий політик. Я можу на кухні чи от з вами якісь теорії будувати на рахунок політики, але от я реально себе... Я Володю знаю прекрасно.

– Зеленського?

– Так. Але я коли уявив, наприклад, так теоретично, що я – президент і мені треба розмовляти з «містером Пу». І що я можу сказати?

– «Подивитися йому в очі».

– Це те ж саме, що плиточники зі мною будуть в якомусь джемі джемувати. Це те ж саме. Яке може бути...? Я можу в студіях собі дозволити потім щось там чи критикувати, чи аналізувати чиюсь роботу, плиточників, але...

– Зеленський, на ваш погляд, вскочить в халепу, якщо різко казати, зрештою? Як ви вважаєте, такий прогноз можна дати? Чи все ж таки увійде в історію, як успішний президент? Нарешті хоч один з президентів України буде успішним!

– Я точно знаю, от я сам для себе якісь прогнози малював. Вони ніколи...

– Славко Вакарчук помилився, на ваш погляд?

(ІНТЕРВ’Ю З ОЛЕГОМ СКРИПКОЮ ЗАПИСАНЕ ДО ОГОЛОШЕНОГО СВЯТОСЛАВОМ ВАКАРЧУКОМ РІШЕННЯ СКЛАСТИ МАНДАТ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА –​ ред.)

– Я не знаю. Я дуже поганий ясновидець. От як я є поганий політик, я – поганий ясновидець. От я не бачу майбутнього. Я можу щось сказати, але я просто не відчуваю. Серйозно, я не відчуваю. Це їх справа.

Тобто як би я на місці Володі зробив, можливо? Я думав, що він так і зробить, а він так не зробив. Я сказав би, що я буду президентом. І всі: о! Такий хайп. Ні фіга собі! А потім у тебе великий рейтинг. І я сказав би: вибачте, друзі, я не піду в президенти – я відчув, що я все ж таки творча людина і повернуся у «Квартал». І я повернувся би у «Квартал». І зараз у «Квартала» був би рейтинг...

– А хто президентом був би тоді?

– Ну, хтось. Я не знаю, хто...

– Могли би не пробачити. 73% політичних прихильників Зеленського могли би йому цього не пробачити.

– Так. Тому що ці люди, які обирали цього президента, вони дуже від мене сильно відрізняються. Це ми, творчі люди, говоримо, що у нас це називається диктат більшості, коли більшість домінує і робить свій вибір, а меншість харизматична, яка дуже сильно залежить від політики, від цього страждає.

– Але все-таки погоду меншість робить. Це й обидва Майдани довели в Україні. Так? Тобто меншість впливає. Вона, коли бачить, що ситуація вже зовсім така...

– Вона харизматична. Вона робить свій вибір, скажімо, активними діями, а не пасивом.

– Ви брали дуже активну участь у першому Майдані. Я пам’ятаю, як на Банковій стояли. Я як журналіст приходив.

Та й другий підтримували. Як ви вважаєте, бо багато зараз говорять про це, ледь не реванш, вживають таке слово, ви це бачите чи ні, що в Україні відбувається?

– Я коли казав про своє ясновидство, коли я на другому Майдані вийшов на сцену, я відчував кров. Я це відчув. Я сказав це зі сцени. Про мене було дуже багато критики. І я, чесно кажучи, зробив крок один, а крок два я не робив. Я пішов з Майдану. Я відчував, що це буде дуже...

– Це ще було до лютого 2014 року?

– Так. Я відчував, що це буде дуже небезпечна, кривава історія. Тому що перший Майдан був дуже лайтовий, чесно кажучи. І дуже швидко все це закінчилося. Нібито була небезпека і ті ж снайпери стояли по дахах, і їх бачили. Ми теж були під прицілами. Але не дійшло до гарячого. А тут я просто фізично відчув, що буде гаряче. У мене просто був досвід. А багато людей, які були поряд, не мали досвіду. І я знав, що буде розчарування. Тоді було розчарування з Ющенком. А тут розчарування ще сильніше відбулося. І от, словом, така історія.

– Я в тому сенсі, що все ж таки ви, не йдучи в політику, в депутати, були долучені. Сказати, що ви – аполітична людина, яка живе тільки музикою, не можна. Ви все-таки свою громадянську позицію не приховували.

– Є громадянська позиція, а є у «мутній водичці половити рибку». Є різні речі. Просто у мене був досвід першого Майдану. Тобто одні люди зробили Майдан, а інші ним скористалися. Це різні люди. Взагалі різні люди!

– Другий Майдан те ж саме?

– Другий Майдан? Я навіть не вникав. І тому я зрозумів, як революції робляться. Тобто спочатку «водичка скалам учується»... Тобто є люди, які по своїй природі професійні революціонери, а є люди, які по своїй природі, які професійно користуються революціями. Це так в природі закладено.

– Відомий той вислів, що «негідники користуються плодами революції».

– Це не зовсім так. Це просто інші властивості.

Грубо кажучи, СРСР розвалили одні люди, це були одні люди, а олігархами стали трішечки інші люди. Це приблизно така ж ситуація, схожа.

– Пане Скрипка, не можу не поговорити про Росію. Ви ж бували в Росії, принаймні раніше. І давали інтерв’ю, і виступали...

– Може, з українців, ну сучасних, я Росію краще з усіх знаю.

– Вакарчук ще теж свого часу, до 2014 року, частенько...

– Менше. Набагато менше. І пізніше. І набагато пізніше.

– Вам росіяни зараз, крім вашої участі на Майдані, постійно закидають, що ви ледь не «бандерівець», ледь не «нацист», ваш підхід і в плані української мови, і так далі. От ви за цим стежите, чи ви на це не звертаєте увагу?

– Я не стежу. Тому що, коли ви кажете, що росіяни, то це не зовсім росіяни.

– Різні росіяни. Є й прихильники вашої творчості. Їх чимало.

– Ця штука якби запущена. Це ті ж самі люди, які написали сценарій про «розіп’ятих «младєнцев». А потім хтось вірить, а хтось не вірить, хтось звертає увагу, а хтось не звертає увагу.

Але по факту. Колись був такий російський фестиваль KUBANA. Потім його наполовину заборонили в Росії. І цей фестиваль зробили в Ризі. І це хороші люди. Вони запросили нас в Ригу. Ми в Росію вже не їздили. А вони в Ригу запросили. Це вже війна почалася. І ми приїхали у Ригу. І я був шокований. Тільки ми приїхали, з літака, я заходжу в готель, а до мене як ломанулися якісь люди. Я думаю: ну все! А стрьомно. Ми їдемо на російський фестиваль, хоча він і опозиційний, але стрьомна ситуація, незрозуміла. Ломанулися люди. І я не розумію, хто такі, що таке. А це, виявляється, два автобуси ( один автобус з Москви, а один автобус з Пітера) приїхало наших фанів туди на фестиваль.

– Групи «ВВ»?

– Саме адресно групи «ВВ». Два автобуси!

– Круто!

– Це круто!

– Після 2014 року знову ж таки?

– Після 2014 року. І до сих пір дуже багато через мережі пише людей.

– Зараз багато дискусій. І той же В’ятрович, нині – депутат, це започаткував. Він казав, що навіть талановиті російські музиканти ті ж, письменники, зокрема Віктор Цой... Не знаю, були знайомі, не стикалися з ним?

– Ні.

– Не доводилося?

– Але виступали в одній...

– Звісно, вони не комсомольці, не комуністи. Це не кобзони, скажімо так. Але все рівно це російська творчість, російськомовна. І не дарма навіть у так званих «ЛДНР» іноді, не знаю, як зараз, а в 2014 році співали деякі пісні. Висоцький той же.

Ви згодні з цим, що все це – радянське, російське, навіть талановите? Шевчук, група «ДДТ», не путініст же, його важко назвати. Макаревич, «Машина времени», Гребєнщиков. Все це треба закрити. Ну як закрити? Йдеться не про заборону. А український митець має на це, скажімо так, не звертати увагу. Я не дослівно цитую пана В’ятровича. Але все рівно все це – «русский мир». Згодні з цим?

– І так, і ні. Ми вже про це говорили. Треба побудувати свій український світ. От треба його побудувати. Коли в тебе є фундамент, є хата і є власний добробут, тоді ти можеш піти до сусіда і поцікавитися, як у нього побудована хата. Коли в нас немає своєї хати, у нас немає свого українського культурного світу...

– Досі немає?

– Досі немає. І ми ще маємо таку культурну політику, яка абсолютно не сприяє розвитку нашого навіть знання про те, що у нас було, цікавитися іншим, це означає просто послаблювати свою позицію. Чим більше ви будете до сусідньої хати ходити і зачаровуватися добробутом, постійно скаржитися, що у нас нічого, а в мене нічого немає, так в нас нічого і немає. Давайте займемося своїм світом, абсолютно не забороняючи, а навіть підглядаючи, які є в них класні здобутки, що вони класного зробили, давайте зробимо таке ж собі. І тоді, коли ми не будемо ризикувати, що у нас фундамент повалиться, тоді давайте цікавитися всім.

Але у всьому мусить бути баланс. Ми дуже опікуємося і знаємо, що співав Цой, а що співали польські гурти, наші сусіди, в яких прекрасна рок-музика, ми просто нічого не знаємо. Чому? Польща – велика країна, там дуже багато класної музики. А чому так відбувається? А румуни? А болгари? А угорці? І тому подібне. Що це за дисбаланс?

Світ мусить бути збалансований. Якщо світ не збалансований, виникають проблеми.

– Питання це ж російської мови. І ви у вашій творчості, принаймні, «Товариш майор», знаменита пісня, російською теж іноді співали раніше.

Це ви робили, як таку форму тролінгу? Хоча той термін ще тоді не був у вжитку. Чи не шкодуєте зараз? Чи вважаєте нормальним? Не настільки це принципове питання, якою мовою співати, головне – яка класна чи ні музика? Як ви вважаєте?

– «Товариш майор» – це ще до «ВВ» було записано.

– Хоча «Хвилі Амура», 2000 рік, воно увійшло в альбом, так?

– Так, увійшло. Воно ще до «ВВ». «ВВ» ще не було.

– Це просто ви вже цю пісню згадали, скажімо?

– Так. Ми до сих пір дописуємо ще ті пісні, дуже старі. Це ми приїхали з України. І з оркестром ЗСУ я записав цю пісню «Товариш майор». До речі, до сих пір росіяни згадують цю пісню. Їм подобається.

– Мабуть, і «Юру» теж згадують? До речі, чому Юрій Олексійович у вас став героєм? Це теж така прикольна пісня, «​визначна фігура»​.

– Це був початок 1990-х. І було руйнування радянського світу активно. Зараз воно теж йде, але вже у згасаючому періоді ми знаходимося. І це поняття знайти з минулого образи, архетипи, які, скажімо, не конфліктують з сучасним світом, і чисті образи. І в принципі образ Юри – це такий ангельський образ. Чому він так спрацював в СРСР і до сих пір працює? Це архетип Ісуса Христа в принципі. Це вознесіння.

– Не стільки навіть перший політ, а і його загибель, так?

– Абсолютно. Це був дуже промальований, чи так випадково, чистий образ. Він в кожному знаходиться. І чому ця пісня так популярна? Тому що там гарна музика. Але й тому, що сам образ Юри поза політикою лишається. І він дуже архетипний, по Юнгу. Тому я думаю, що ми будемо цю пісню співати, тому що він був поза політикою, він загинув.

– Яку пісню виділите, якщо це взагалі можливо? Це ж ваші «доньки», можна так сказати. «День народження», «Весна», той же ж «Юра» чи «Танці»? Чи ви не виділяєте? «Країна мрій»? Не виділяєте якусь композицію, ну дві, ну три, максимум, для себе найближчу? Можливо, переслуховуєте для себе? Чи немає?

Роман Балаян, знаменитий український режисер, каже: я всі свої фільми, які зняв ще давно, ніколи не переглядаю. А ви щодо своїх пісень?

– Я теж дуже рідко переглядаю кліпи і переслуховую пісні. Тому що критичне мислення. Я думаю, що у пана Романа те ж саме – критичне мислення. І знаєш, що якби я зараз робив, я зробив би інакше і краще.

І я думаю, що у будь-якого творця... От пісня «Весна»... Для 95% українців Олег Скрипка – це співак однієї пісні. Вона знають тільки пісню «Весна».

– Ну, ні. Я не погодився би з вами.

– Ну для 70% українців Скрипка – це чувак однієї пісні. І всі ці 299 пісень інших, які я написав, вони просто не знають.

І тому для мене завжди, як для будь-якого творця, найкраща пісня – це недооцінена пісня, яка ще не... І мені дуже приємно, коли я когось зустрічаю, а людина каже... Ну, це естети. Кажуть: все там класно, «Весна», «Танці» – це дуже добре, а от мені подобається пісня «Мамай». І от для мене, безумовно, це цікаво. Чи хтось там: «Розмова з Махатмою».

– Так, цікава дуже пісня.

– Якісь пісні такі тонкі, рафіновані, всякі такі штучки. Дійсно мені дуже приємно чути такі речі.

Але я скажу, що в мене є просто, як з радянських часів, отака цензура, якщо пісня якоїсь міри не доходить, рівня, якості, то я її не випускаю в люди. Тому я, безумовно, підписуюся під кожною піснею.

ПОВНІСТЮ РОЗМОВА З ОЛЕГОМ СКРИПКОЮ У ВІДЕОВАРІАНТІ ІНТЕРВ’​Ю

УСІ НАЗВАНІ В ЦЬОМУ ІНТЕРВ’​Ю ОСОБИ ТЕЖ МАЮТЬ ПРАВО ВИСЛОВИТИСЯ НА РАДІО СВОБОДА

(Виконання Маршу Нової Армії за участі Олега Скрипки)