Олексій Луньов – так звали одного з кількох десятків українських військовослужбовців, що загинули від російських ракет 18 березня. Дві ракети рано вранці вдарили по бараках одної з військових частин, що базується в Миколаєві. Остаточна кількість загиблих, поранених та вцілілих досі не відома, принаймні десять з них були з Одещини. Одним з них і був Олексій Луньов – старший сержант, 1974 року народження.
Він воював із 2014–2015 років, розповідає Радіо Свобода молодший брат загиблого Олександр Луньов. Олександр також пішов служити в армію із початком повномасштабної агресії Росії, зараз у медичній службі територіальної оборони міста Южне.
Наймолодший брат в родині, Максим, також в українській армії. В лютому 2022 року він вирушив добровольцем в одну з механізованих бригад та зараз успішно виконує бойові завдання. Максим і розповів про загибель брата Олександру.
«Вже 20 березня мені зателефонував молодший брат і каже – говорять, що наших розбомбили. Я кажу – почекаймо. Макс телефонує мені вже наступного дня вранці і каже, що брата впізнали його товариші по службі, що його витягнули з-під завалів», – пригадує Олександр, стримуючи емоції.
Він погодився поспілкуватися з Радіо Свобода, але при згадуванні подій останнього тижня його голос тремтить. Ще кілька родичів зараз в Херсоні, зв’язку з ними немає.
Брат пішов на фронт майже з самого початку війни, розповідає Олександр, наприкінці 2014-го–на початку 2015 року він вже був на передовій. Там і залишався всі ці роки – приїжджав додому у відпустку та на ротації, навіть із молодшим братом бачився останнього разу близько року тому, потім вони тільки листувалися і зідзвонювались.
Під час похорон Олександр намагається, як може, підтримати вдову брата – Ларису Сташевську. У загиблого залишилась 11-річна донька.
«Ми зідзвонювались кожного ранку та кожного вечора. Він розповідав, як у нього справи, чи все в нього добре, запитував, як в мене справи. Він ніколи не розповідав, де він точно перебуває, просто казав, що все добре. Останнього разу чоловік приїжджав на Різдво, пробув із нами чотири дні», – розповідає Лариса Сташевська. За її словами, Олексій завжди був душею компанії, мав багато друзів. Його хобі була рибалка – в будь-яку погоду полюбляв йти на ставок.
На прощання з Олексієм Луньовим прийшло понад сотню людей – сусіди, військові побратими, друзі та родичі. Спочатку із загиблим прощалися на подвір’ї його будинку, потім труну пронесли головною вулицею міста. Марш очолювала почесна варта з місцевого військкомату – прапороносець та автоматники, один з яких ніс нагороди загиблого. Деякі з перехожих ставали на коліна, коли повз них проходила жалобна процесія.
Труну несли близько півтора кілометра – до православного храму, відспівувати, а потім на цвинтар.
«Ми працювали багато років із ним в охороні. Добра людина, і все. Важко говорити зараз якось «красиво», – каже, виходячи з церкви, Олексій Коваль, колега Луньова у мирному житті. Зараз Коваль також служить в армії і зауважує, що ті, хто служили разом із загиблим, вже поїхали. Їх відпустили буквально на пів години, віддати шану побратиму, та повертатись на фронт.
Російська ракетна атака на військову базу в Миколаєві сталася 18 березня. За даними ЗМІ, дві ракети «Калібр» влучили в казарму українських військовослужбовців. На місті атаки працювало декілька журналістів, які повідомляли про десятки постраждалих і можливо загиблих. Атака сталась, коли солдати спали, завали будівель розбирали декілька днів. «Олексій якраз прийшов з нічної зміни, весь його загін відпочивав», – говорить Олександр Луньов.
Міський голова Миколаєва Олександр Сенкевич пояснював відсутність повітряної тривоги тим, що ракети запустили з занадто малої відстані – не з окупованого Криму, а з Херсонської області. Її частину зараз також контролюють російські військові.
Труну на цвинтарі несли під пісню «Плине кача», її встановили для прощання біля інших свіжих могил. Деякі з поховань з’явились в останні дні. Як розповіли Радіо Свобода місцеві журналісти, Олексій Луньов – вже четвертий загиблий у міській громаді з 24 лютого 2022 року.
На честь загиблого пролунав трикратний прощальний салют – почесна варта стріляла у повітря, а труну опустили у землю. «Пробачте, що не вберегли. Слава Україні!» – сказав командир почесної варти.
