Тема онкології сьогодні досить часто згадується в медіа та кінематографі. Це не дивно, адже попри новітні технології лікування, відсоток захворюваності щороку зростає. Та мало хто висвітлює проблему онкозахворювань за допомогою новітніх технологій. Стрічка української режисерки Наталії Бабенко Normal day розповідає про переживання молодої акторки, яка вступила у нелегку боротьбу з раком грудей. Чи можуть нові технології сказати нове слово про онкологію? Журналіст Радіо Свобода на власному досвіді поглянула у віртуальну реальність та пережила на собі новації режисерки.

«Забрати випрані речі, заплатити за електрику, вивчити слова для шоу, купити зубну пасту, продукти…» – це не просто список планів на день. Це інша сторона війни, де твій головний ворог – рак, а буденність – твій воєнний фронт.​

Молода акторка Тетяна Кот повинна була оголитись у стрічці української режисерки Наталії Бабенко. І знімальна група одразу запримітила великі шрами на тілі Тетяни. Виявилось, що вона пережила подвійну мастектомію та імплантацію грудей. Вже пізніше, зі сцени в Нью-Йорку, акторка прямо казала: «У мене рак». Вона говорила про це відверто, наче на сповіді. І попри страшний діагноз та постійну боротьбу з недугою, вона продовжувала виходити на сцену та втілюватись у нових персонажів. Вона не забувала про свої звичайні дні.

Тетяна стала ліричним героєм стрічки «Нормальний день» Наталії Бабенко. Режисерку настільки вразила щирість та відкритість героїні, її жага до життя, що вона з колегами взялась знімати цю історію.

​Хто така Тетяна

Життя Тетяни не зупинилось на діагнозі. Вона продовжувала займатись творчістю та повністю віддавати себе на сцені.

Вона й далі ходить до крамниць, спілкується з друзями, ходить на репетиції, планує поїздки. Та рутину доповнили постійні процедури, аналізи, дослідження.

«Стрічка – це її продовження. Наша робота залишиться тут, на цій планеті, незалежно від того, яку дорогу обере рак, – говорить про «Звичайний день» Наталія Бабенко. – Кожен її день, як останній. Кожна хвилина в борг. Це жахливе відчуття, обрамлене безмежною свободою. Її незламний дух – це і є наша робота».

Для того, щоб глядач міг пережити всю палітру емоцій, команда працювала із новітньою технологією віртуальної реальності.

«Ходімо зі мною»

Історію жінок, які борються з раком вже порушували в кінематографі – «З помадою на губах», «Елегія», «Свято Ейпріл»... Так чи інакше, про рак вже було сказано багато. Та як донести історію боротьби до нового покоління? Чи стануть нові технології інструментом донесення інформації до ширшого кола глядачів?

VR – це окремий світ, де з допомогою технологій глядач може безпосередньо взаємодіяти з фільмом. Для цього використовуються спеціальні пристрої – найчастіше окуляри, які дають ширшу геометрію погляду, а відтак й імітують присутність глядача в сюжеті. І якщо ця технологія вже широко використовується в кінематографі та ігровій індустрії, то Наталка Бабенко доповнила її новими можливостями.

Глядач сам обирає, як закінчиться стрічка, команда відзняла одразу декілька кінцівок. Наприкінці стрічки головна героїня протягує руку й кличе йти за нею. У цей момент глядач бере за руку модератора. І в залежності від характеру дотику, від інтенсивності, залежить, як далі розвиватиметься сюжет. Глядач може відпустити руку й раніше та не взаємодіяти з модератором взагалі – стрічка дає повну свободу вибору.

Ця технологія є новою, але відкриває питання про те, чи може вона стати масовою. Все-таки, перегляд фільму й тактильна взаємодія передбачає, що глядач має бути один. Перегляд також потребує особливого антуражу – сюжет не завершується навіть тоді, коли глядач знімає окуляри. Кінотеатр навколо – спеціально обрамлений шатер – монтується й змінюється в момент, коли людина взаємодіє з окулярами.

«Ми дуже сподіваємось, що в нас придбають цю технологію компанії, які безпосередньо займаються віртуальною реальністю (наприклад, Facebook чи Google), – говорить Бабенко. – Як працює ця технологія? Вона прошивається безпосередньо в апарат віртуальної реальності: це можуть бути Oculus Rift чи будь-які інші віртуальні окуляри. Одягаючи їх, глядач стає частиною електричного струму, агентом, через якого кондуктивно проводиться сигнал. А через дотик до іншої людини дає комп’ютеру сигнал.

При цьому, технологія не потребує значної фінансової підтримки. У стрічку вклали близько 10 тисяч доларів, але при цьому команді довелося економити, особливо на локаціях: епізод, в якому головна героїня в чорній кімнаті, наче висить у повітрі, знімали в студентському гуртожитку, самостійно підготувавши чорне тло.

Чому саме рак?

«Звичайний день» – не перша стрічка Наталії Бабенко, що порушує соціальні питання. Однією з її центральних робіт є стрічка «Народження художниці» про дівчинку Дашу, хвору на ДЦП.

17 річна рівнянка, попри важкий діагноз, малює картини ногами. Талант Даші відзначили персональною виставкою, яку презентували в PinchukArtCentre.

«Вона людина, яка абсолютно не бреше собі, і їй не треба одягати на себе якісь маски, тому що її тіло уже маска. Даша навчила мене довіряти власній інтуїції, тобто, якщо в тебе щось виходить, ти повинен це продовжувати робити, незважаючи ні на що», – зауважує Наталя.

Режисерка допомагає своїй героїні, оскільки так само пройнялася її історією – вона допомагає продавати роботи художниці за кордон.