Напередодні 30 річчя Незалежності України Еймос Чапл проїхався Україною та поговорив зі звичайними людьми про те, що незалежність значить для них. Дві українки і чотири українці поділилися своїми спогади, розповіли про свої почуття та сподівання.
Христина, 36 років
Блогерка зі Львова
Боротьба за українську незалежність не минула жодної сім’ї в Україні. Збройна боротьба, Голодомор, сталінські репресії… Наша свобода ґрунтується на крові незліченних українців.
Ми завжди боролися за незалежність, втім, ми програвали. Нарешті, ми маємо її, і незважаючи на те, що минуло вже 30 років, ми досі відчуваємо щастя від здобуття свободи. На Заході у вас нема такого зв’язку з власним минулим, адже ви дуже давно здобули свободу, тож ви не так сильно її ціните. Навіть зараз, на Донбасі, ми маємо воювати за нашу безпеку, мову та територію.
Моє покоління все ще має психологічні проблеми. Наші батьки виховували нас маленькими людьми, адже такими вони були в СРСР, маленькими гвинтиками великої машини. Вони ніколи в нас не вірили, тож ми маємо самі вірити в себе.
У моїй роботі я намагаються показати, якою є Україна без стереотипів. На Заході нас вважають типовою країною, де жінку легко отримати, а усі люди бідні. Країною, з якою виїжджають усі чоловіки для некваліфікованої праці за кордоном. Місцем, де відбулася Чорнобильська аварія… Це довгий список зі кліше. Насправді, люди тут дуже розумні, готові до перемовин та пошуку компромісів, але ми не вміємо розповідати про себе світу.
Ми хочемо бути почутими і сподіваємося, що завдяки важкій роботі та розуму людей ми зможемо змінити уявлення про нашу країну.
Василь, 58 років
Колишній працівник заводу зі села на Івано-Франківщині
Колишній працівник заводу зі села на Івано-Франківщині
Свобода – трохи як релігія. Люди можуть об’єднатися навколо неї, і це прекрасний предмет для віри. Усі люди прагнуть її.
Після всього того тиску на нас, зараз вже все краще. Раніше, було достатньо сказати щось негативне про совєтів і вже наступного дня можна було приймати гостей із КДБ. Зараз – кажи що хочеш. Я думаю, що ті, хто жив за соціалізму, мають просто дожити свої життя і померти. Цей спосіб мислення, звиклий до того, що тобі все дають, він має завершитися на нас. Я думаю, тоді життя стане кращим для молодих людей.
Я пам’ятаю те, як ми святкували розпад СРСР. Я був тут, у селі, лише за декілька сотень метрів звідси. Усі махали руками та співали «Ще не вмерла Україна».
Чудова була атмосфера, але трохи страшна. Усюди навколо нас перебували радянські військові бази, тож багато хто чекав на появу танків. Але наступного ранку я прокинувся, вийшов на вулицю – а ми і далі лишалися вільними.
Україна – багата країна, гарна, повна ресурсів, але ми помічаємо, що наші сусіди – поляки й угорці – розвиваються швидше від нас.
Найбільше нам потрібне верховенство права. Ми настільки просякнуті корупцією, що люди купують собі в судах будь-яке рішення за бажанням.
Я багато-де працював, але найдовше – на нафтоочисному заводі. Після його закриття роботу знаходити ставало все складніше та складніше. Після 40-45 років тебе вже ніхто не хоче брати на роботу.
Мені 58, тож я маю чекати ще 7 років до пенсії. Поки, я просто намагаюся прожити: продаю все, що виросте у моєму садку.
Дмитро, 32
Засновник Ryba-Pera, студії діджитал-маркетингу в Києві
Свобода у нашій крові. Саме через це за якихось 30 років у нас було 3 революції. Перша – Помаранчева. Друга – щоб позбавити Януковича влади. А потім ми обрали Володимира Зеленського, і, я думаю, це була третя революція, адже він не політик, він не був частиною системи. Три рази ми демонстрували світу наші прагнення свободи. Коли ми бачимо, що щось не так, ми не лишаємося осторонь.
Дехто вважає, що ці революції були зорганізовані цілком і повністю олігархами чи іноземними державами, але такі великі вуличні рухи не можуть виникати просто за бажанням якоїсь таємної групи. Має існувати потяг до змін, лише тоді його можна роз’ятрювати.
Коли Україна домоглася незалежності, я був лише крихітною дитиною з маленького шахтарського міста на Донбасі. Я пам’ятаю бідність, яка прийшла потому. Збільшувалися лише цвинтар та міський ринок. Все інше занепадало, адже попит на високо-якісне вугілля раптово впав.
Для обігріву дому взимку ми розпалювали пічку. Щодня після школи я вичищав золу, накладав вугілля, розпалював, і лише тоді у кімнаті потроху теплішало. У мене був телевізор, і я пам’ятаю, я дивився американські фільми та бачив, як живуть інші. Я думав: «Я не хочу робити це щодня». Я хотів жити як у телевізорі.
Я почав слідкувати за футболом і тоді, здається, я вперше відчув національну гордість. Це було у 1998 та 1999 роках, тоді для «Динамо» (Київ) випав чудовий сезон і команда обіграла великі європейські клуби як Реал Мадрид, вдалося вийти у півфінал Ліги чемпіонів.
Російська – моя рідна мова, але українською я володію вільно. Чесно кажучи, вчити мову трохи нудно, тож я закохався в українську лише тоді, коли почув українську музику, таку як «Океан Ельзи».
Це може звучати дивно, але, я думаю, нам повезло не мати стільки газу чи нафти як у Росії. Завдяки цим ресурсам Путіну вдалося створити багато грошей для країни. У нульових життя людей дуже швидко покращилося, тож вони і далі голосують за нього. Нафта стала наркотиком для росіян, вони продали власну свободу і тепер у них нема голосу. Натомість Україна має розвивати інші сфери економіки.
Усі проблеми нашої країни через бідність. Ось джерело корупції. Через це люди йдуть у політику не для країни та людей, а заради власної вигоди. Немає партій, які були б організовані та фінансовані звичайними людьми. Для політики треба багато грошей. У кого в Україні є гроші? В олігархів. Так люди потрапляють у владу та пишуть зручні для олігархів закони.
Втім, я думаю, що наступне покоління буде мислити інакше: навіщо чекати на зміни, якщо кожен може сам зробити простір навколо себе кращим.
Віктор, 85
Архітектор на пенсії, Київ
Чи я брав участь у Революції гідності? (сміється) Я брав участь в усьому.
Мені було 5 років, коли німці захопили Київ у 1941 році. Під час бомбардування ми ховалися у підвалі. А потім я пам’ятаю, я спостерігав з балкону квартири за рухом німецької колони вниз вулицею Артема (нинішня назва – Січових Стрільців).
Дехто вітав німці квітами, мені видавалося це дивним, адже вони наробили стільки біди бомбардуванням. Життя у місті стало нестерпним, тож уся наша сім’я пішки подолала 250 кілометрів до села у Вінницькій області, звідки походив мій батько. Усю війну я провів під окупацією.
Я пам’ятаю один момент: німецький лікар підійшов до мене і дав мені каструльку. Він сказав: «Піди-но на кухню та принеси мені звідти їжі». Я пішов до німецької кухні, кухар налив мені повну миску м’яса тушкованого з картоплею. Хоч я був дуже голодний, все ж я рушив до німця.
Дорога була нерівна, і я, поспішаючи до німця, спіткнувся та розлив усе у багно. Шокований, я на секунду завмер і не піднімався, але потім я подумав: «Що ж, я буду розстріляним так чи інакше, тож хоч помру з повним шлунком». Я піднімав картоплю, шмати м’яса, відчищав їх від землі та їв. Я вилизав усю каструльку. Потім я пішов назад до кухні та попросив у кухаря ще. Той дивно подивився на мене, але мені повезло – він задовольнив моє прохання. Після того я дуже обережно відніс лікарю його каструльку. Якби це був есесівець, мене б точно розстріляли.
За радянських часів ми не знали іншого життя. Я мав стабільну зарплату, знав, що коли я піду на пенсію, то зможу допомагати моїм дітям, зможу раз на рік їздити на море. Але піти на закупи ми не могли, бо у магазинах нічого не було. Лише три рази на рік можна було придбати по 3 кілограми борошна, а масла було не знайти. Ми звикли до такого життя і не знали, що десь люди живуть краще.
У мене були друзі, які мріяли про часи, коли у магазинах можна буде знайти все за бажанням. На жаль, вони до цього не дожили.
У 1991 році ми отримали свободу швидко, і перше, що ми думали, що це так і має відбуватися. Але згодом ми зрозуміли, що за неї треба боротися. Ми досі віддаємо життя та ресурси у боротьбі за свободу.
Олена
Гідрологістка на пенсії, Дніпро
Тридцять років тому ми мали великі очікування. Ми сподівалися на зміни та можливості, але вони так і не з’явилися. Звичайно, той, хто має вищі неба очікування, завжди лишається розчарованим.
Я не звинувачую владу в тому, що так склалося. Я звинувачую нас усіх, у тому числі й себе. З одного боку, свобода – це багато можливостей та право вибору. З іншого – це багато відповідальності. Ти хочеш притримуватися певного рішення, але важко сказати, куди воно приведе. Радянське життя було інакшим, у тебе були твої цілі, твої плани, і все можна було знати наперед. За мить цього всього не стало.
Зараз життя більш комфортне, комунікації дуже спрощені. Ми можемо подорожувати, можемо заробляти гроші.
Для майбутнього потрібна дуже проста річ: кожен має усвідомити, що і навіщо робить. Людям треба мати ціль і знати, якими будуть результати.
Я люблю свою країну – її поля, її ліси, її річки. Але щастя – це дещо інше, воно постає зі сім’ї, зі світу.
Олександр, 41
Шахтар, Тернівка
Я пам’ятаю те почуття надії, яке було в моїх батьків напередодні відновлення незалежності у 1991 році. Для мене свобода означає ухвалювати власні рішення без попереднього узгодження їх із кимось іншим.
До 2014 року я пишався нашою країною за збереження миру всі ці роки. Того року почалася війна, мене мобілізували. Моїй жінці та дітям було дуже важко. Я думаю, їм було складніше через усі хвилювання, ніж було мені на лінії фронту. Я прослужив рік солдатом і повернувся до шахти. Це важка і, до того ж, небезпечна робота, але я насолоджуюся нею. Ми, шахтарі, важко працюємо, але з нами ніколи не буває нудно. Спільнота – це найкраща частина цієї роботи. Ми іноді збираємося на річці літніми вечорами, так відзначаємо свята.
Найбільше тут, на сході, мені подобається природа: виходиш ввечері – і від озера чути цвіркунів та жаб. А люди... Їх важко описати, але ви, мабуть, бачили це, тож, я думаю, ви розумієте.
Україні треба розвиватися у таких сферах як туризм. Там досі багато простору для економічного зростання. Але найбільш важлива тема зараз це війна. Ми маємо завершити війну і повернути Крим. Після цього ми зможемо зайнятися іншими питаннями.
