Олександр Народецький: «Якось Кучма обіцяв передати свої закордонні рахунки Радіо Свобода»

16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначатиме 70-у річницю першого у своїй історії прямого етеру. Тоді, нечисельна редакція у Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.

Олександр Народецький очолював Радіо Свобода у 2002–2005 роках. Але, як він саме каже, обов'язки директора виконував фактично від 2001 року, оскільки тодішній директор Роман Купчинський перебував на лікуванні.

Співпрацювати із Радіо Свобода Народецький почав ще у 1979 році. Спочатку – як позаштатний кореспондент у Нью-Йорку, а з 1982 року вже працював у штаті: спершу – в Мюнхені, а з 1995 року – у Празі. В етер він виходив як Олекса Боярко.

Репресії, Голодомор і «Розстріляне відродження»

Для нас було кілька тем дуже важливих, найважливіших. Перша – це репресії. Мене серед репресованих, Чорновола та інших, добре знали. Я підписувався як Олекса Боярко, і це прізвище було в них на слуху. Вони мене персонально не знали, але прізвище чули. Я був просто журналюгою, і я повідомляв про репресії.

І підхід був один: все, що ми знаємо, наколупаємо і перевіримо – все ми несемо в етер. Це їм допомагало: і Василю Стусу, і всім іншим. Допомагало, тому що принаймні один український голос щось говорив про них. Ніхто ж інший нічого не говорив!

Всіх авторів «Розстріляного відродження» я прочитав в етері вперше в історії Української редакції. Вперше в історії українського слова ми читали в етері вірші поетів, що загинули.

Друга тема – це вже моя заслуга персональна. Я втиснув у програми Радіо Свобода несподівану навіть для нас тоді тему – Голодомор. Ми відкопали дуже багато речей. Це була наша знакова медаль. Про Голодомор у Російській редакції, між іншим, не повідомляли.

Про Голодомор і про «Розстріляне відродження» у нас були окремі програми. Я був режисером і організатором цим програм.

У редакції вперше з'явилися спеціальні кореспонденти. Одна з них була Марта Горосовська. Вона зі мною в етерах порушувала тему «Розстріляного відродження» і Голодомору. Вона була однією із найяскравіших журналісток, яка змінила орієнтацію з політики на такі теми, які були неполітичними. Вони були біблійними!

Про проголошення Незалежности України і розбудову мережі кореспондентів

Це те, за що ми так ратували в теорії і в «гавканні» по радіо, а тут раптом це сталося в реальності. От знаєте, отак працюєш, працюєш, працюєш і майже не віриш, так? Зокрема старе покоління, ще з тих часів, коли приходили на Радіо Свобода із еміграції української, вони мало вірили в те, що щось буде. Вони говорили про це в етерах, але все менше і менше вірили. А ми ще були свіженькими з того пекла, яке називалося Радянський Союз. 24 серпня 1991 року ми не спали разом з Верховною Радою. Це неповторимо, це неймовірно!

1991-й – рік, коли ми почали відкривати бюро в Україні (Бюро у Києві офіційно відкрили у червні 1992 року – ред.). 24 серпня вони і «проголошували» Незалежність. Ходили з мікрофонами і передавали нам, а ми передавали людям.

На редакції це дуже позначилося. В різних містах країни у нас почали з'являтися офіційні кореспонденти. Такого ж раніше не було! У нас був бюджет спеціальний для позаштатних кореспондентів. 40 кореспондентів у різних куточках України співпрацювали із Радіо Свобода.

До речі, з 1997 року такою кореспонденткою у Варшаві у нас була Ганна Стеців. Це вже потім вона змінила прізвище і стала усім відомою Ганною Герман.

Але здобувати інформацію із самої України ми почали раніше. У нас ще за Горбачова вже почалися зв'язки з місцевими: і в Україні, і в Росії. Кореспонденти нам постачали інформацію про репресованих. От про Василя Стуса нам постачав інформацію наш російський кореспондент.

І я в тому числі шукав таких кореспондентів для нас. Також цим займався Гриць Панчук, який працював у нас з Бельгії. І він якраз висвітлював права людини. Тому він і займався цими кореспондентами, які виходили з Радянського Союзу, з України. Ми повідомляти про репресії, про порушення прав людини в СРСР, напряму нашій авдиторії, від наших власних джерел.

Про «касетний скандал» і перше інтерв'ю з майором Мельниченком

У 2000 році вбили Георгія Гонгадзе. Ми відразу вибухнули. Ми про все повідомляли. Про все! без жодних утаємничень.

А потім з'явилися горезвісні «плівки Мельниченка» – так в Україні розгорівся «касетний скандал». Я був першим журналістом, який записав інтерв'ю з майором Мельниченком після його втечі за кордон. Це було у грудні 2000 року, і домовитися про інтерв'ю допомогли... зв'язки.

Річ у тім, що Ганна Стеців була знайома з Олександром Морозом, який і опублікував «плівки Мельниченка». І Ганна Стеців повідомила мені, що Мельниченко тікає, тікає конкретно в Чехію. І мене із ним зв'язали. Я з Іриною Халупою, вона була заступницею моєю, поїхали в сусіднє місто під Прагою, і таємно зустрілися з Мельниченком. За ним полювали всі українські спецслужби. Його дуже хотів Кучма піймати. Був наказ: дістати!

Там ми вперше поспілкувалися. А потім ми багато говорили телефоном. Відповідаючи на наші дзвінки, він говорив тихо. Перше інтерв'ю я записав з ним теж у Празі, коли він ховався. І випустив в ефір, і це мало неабиякий резонанс. З цього виходу у прямий ефір фактично почалося публічне життя колишнього охоронця Кучми.

Спілкувався в ефірі я тоді і з президентом України Леонідом Кучмою, розпитував про касетний скандал. Він тоді обіцяв на користь Радіо Свобода передати свої «рахунки за кордоном».

Інтерв'ю телефоном з президентом України Леонідом Кучмою. Частина Друга (2001)

Я також взяв на роботу дружину Гонгадзе – Мирославу (Мирослава Гонгадзе була позаштатною кореспонденткою Української служби Радіо Свобода в 2001-2004 роках у США, де отримала притулок після вбивства чоловіка - ред).

Це у нас завжди були такі дзвіночки. «Купа» (Роман Купчинський – ред.) багато чого отримував. А потім і я дещо отримував. Просили мене якось так, «м'якіше» висловлюватися.

А дехто і за себе особисто просив: дзвонив і просив.

Криза «Довіри»

На самому початку нульових наші програми виходили на хвилях нашого комерційного партнера – «Радіо Довіра». Тоді воно мало небезвідомих інвесторів: Ігоря Коломойського, Бориса Ложкіна та Геннадія Боголюбова. Важливо розуміти, що ці люди сваритися із владою аж ніяк не хотіли.

Після «касетного скандалу» на Банковій усвідомили «проблемність» наших програм в етері «Довіри». Коли Кучма сказав: «я не хочу мати цю радіостанцію, себто Радіо Свобода, бо вони Мельниченка покликали», то надіслали сюди в Прагу Геннадія Боголюбова.

Я його тут приймав як директор української редакції. Тодішній президент всієї радіостанції Томас Дайн мені сказав: «тримай його на ошийнику». І я його цілий день «тримав на ошийнику».

Навіщо він приїхав? Був наказ від Кучми скинути Купчинського. От Боголюбов і приїхав спеціяльно говорити з нашим начальством про те, як би так можна було посунути Купчинського? Начальство, звісно, вислухало, але до прохань бізнесмена, природно, не дослухалося.

Коли нічого не вийшло з Купчинським, вони вирішили щось зробити з «Довірою».

І був наказ – забрати «Довіру» у Коломойського. Коломойський відразу погодився.

Отак радіостанція перейшла під вплив Банкової. І «Довіра» в той же день припинила наше мовлення у своєму етері.

Втративши етер на «Довірі», ми продовжили мовити на коротких хвилях. А тим часом ми почали шукати альтернативні платформи для наших програм. І ми їх знайшли. Ахметов давав нам свої радіостанції. Порошенко дав свій «П'ятий канал» тільки, щоб мати нашу програму у себе в етері. Бо їм це було вигідно – американці, знаєте, співпрацюють з ними.

Сьогодні – так само. Здавалося б, вже відкритті суспільства, уже стільки мовників, що там нового скажуть? Радіо Свобода – запорука проти лайна, бо це – незалежна, незаангажована інституція.