Жителя Маріуполя Володимира разом із сім'єю (мамою, дружиною та сином) було евакуйовано до Росії, де пройшов через кілька так званих «фільтрацій». Після цього сім'ї вдалося виїхати з Росії до Естонії, а звідти – до Німеччини. З аеропорту в Берліні Володимир зателефонував журналісту «Голосу Америки» Ксенії Турковій та розповів свою історію.
– Ви були у Маріуполі від початку широкомасштабного вторгнення?
– Так, 24 лютого прилетіли дві ракети мамі у двір, якраз навпроти вікон. Там у нас куми жили. Наступного дня пішли подивилися – вікна разом із рамами були вирвані. Вони встигли, мабуть, поїхати. Зібрали речі та поїхали, ми навіть не знаємо куди та як.
Ми з дружиною вирішили переїхати подалі від Східного (району – ред.). Ну, як подалі – якщо це можна так сказати, звичайно. Переїхали ближче до заводу.
Спочатку вони (російська армія) довго не могли пробити захист Збройних сил України (ЗСУ), тому стріляли «Градами» та чим могли.
«Програма визволення російськомовного населення» вдалася: звільнили від усього – від житла, від рідних, від близьких, від знайомих.
– Як ви жили під обстрілами?
– Спочатку ми жили у двокімнатній квартирі, другий поверх. Міцні стіни. Пробити їх у принципі могло лише пряме влучення. А поверх другий – це ще постаратися треба було. Тож ми жили усі разом: мама, я, дружина, син та брат дружини. Ховалися, ночами вікна не зачиняли: вибуховою хвилею якщо відкриє їх, то можна закрити, а якщо їх закрити, то просто їх виб'є, повилітають шибки.
Так, підпирали трохи чимось. По воду ходили на завод «Азовсталь» – туди, під обстріл. Там поряд із заводом хлібозавод, туди й ходили. Часто, звичайно, звідти не поверталися люди, але вибору не було особливо.
У підвал спустилися, а там бабуся була і троє неходячих – інваліди.
Їжі не було теж, доки не потрапили до реабілітаційного центру поряд з нами. Вийшло так, що ми випадково побачили, як із сусіднього будинку тягнуть крупи. Магазини були вже всі або розбиті, або пограбовані, а їсти хочеться всім. Ми туди прийшли, крупи взяли.
А коли пішли вдруге, мої товариші вирішили перевірити, чи там немає кого. У підвал спустилися, а там бабуся була і троє неходячих – інваліди. Ще дівчинка, і чоловік із посіченими уламками скла ногами. Ми спитали, чи є у них їжа. І потім дружини наші їм готували, а ми носили-годували: то макарони, то гречку, суп, чай-каву.
Ми дітлахам ще яблука носили, памперси...
У людей у гаражах, я так розумію, були склади. І коли ці гаражі розбили, то винесло ворота. Ми йшли по воду, а там один каже: «Допоможіть яблук набрати. Я кажу: «Яких яблук?», а він каже: «Я покажу». Ми тоді скільки змогли – пару ящиків точно – вчотирьох взяли дітлахам яблук. Потім повернулися ще памперси узяли, бо діти там у нас були – п'ятимісячні двоє. А інші трохи старші – три роки, п'ять.
– А коли по воду ходили та йшли містом, як усе навколо виглядало?
– Навколо все було розбите. Де з асфальту, де із землі – стирчали міни, які ще не розірвалися, снаряди «Градів». Під наш будинок теж прилетів «Град» – не розірвався. Обходили його постійно, обклали, почистили те місце, щоб люди не наступали туди, щоб, не дай Боже, він не спрацював у якийсь момент.
Одну жінку поховали, поверталися і снайпер вистрілив у спину людині з лопатами
Ще могили. Людей ховали у дворах, прямо на вулицях.
Копали самі, під обстрілом. Просто втрачали навіть людей, коли ховали.
У нас вийшло так, що одну жінку поховали, поверталися назад і снайпер просто вистрілив у спину людині з лопатами. Тож, його ми його поховати не змогли. Ми тільки загорнули його в ковдру, поклали на лавку, а тільки відійшли, вони (росіяни – ред.) потрапили прямо по ньому.
– У який момент ви зрозуміли, що треба все ж евакуюватися?
– Нам просто навіть не було більше де ховатися. Під'їхав танк, а вийшло так, що я саме з підвалу виходив і почув, як над нами рація почала клацати. І після цих клацань рації почався обстріл.
Нам просто шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий та десятий поверхи «опустили» на наше сховище. Плити над нами прогнулися. Якби не були приварені, вони просто придавили б нас відразу, а так вони ще витримали, і можна було звідти вискочити. Там були діти, люди похилого віку.
Залишатись не можна було. Усі просто вирішили йти.
– Як ви зрозуміли, що доведеться до Росії евакуюватися?
– А ми не мали вибору. Якби у нас був вибір, ми б, повірте, евакуювалися не до Росії.
Ми намагалися виїхати ще 26 чи 28 березня, але не вийшло. Намагалися виїхати, але вже не могли. Ми тільки сіли – ще машини були на ходу – і вони одним попаданням потрапили в машину сина і рознесли її на тріски. А біля моєї вибухнула бомба. Там осколками посікло лобове скло, капот дірявий, колеса діряві...
– А як проходила евакуація? Чи можете описати сам процес?
– ЗСУ нас випустили. А ті, як «рятувальники», прийняли, якщо можна так сказати. Ну, і далі потім пішли перевірки та усе інше.
Перевірка паспортів, перевірка мобільних, перевірка всього, питання: чи пов'язаний із ЗСУ, чи допомагав армії, як ставишся до Росії.
Знайомих із тероборони перевіряли ще сильніше. Перевіряли усі імейли, повідомлення.
Нас роздягали, перевіряли на шрами, на ремені, на удари, на синці від прикладів...
Якоїсь миті я подумав, що ми вже, напевно, не житимемо. У телефоні знайшли ролик про похорон Путіна з гарною мелодією (родичі із Західної України надіслали жарт).
Питають: «Звідки це у вас?»
Я кажу: «Не знаю звідки. Інтернету не було».
Вони подивилися, воно (відео) надійшло другого числа. Мене це, в принципі, і врятувало. Другого вже було обірвано інтернет, і я не міг ні видалити, ні сховати це все.
– А де ця фільтрація відбувалася – саме географічно?
– Вона (фільтрація) не одна була. Перша була на околиці Маріуполя наприкінці Комсомольського бульвару. Друга фільтрація у Коску – це за містом. У селищі Виноградне – на блок-посту вже були роздягальні, навіть людей похилого віку роздягали.
Я говорю: «А до чого тут вони?». А вони: «От ви знаєте, нам надійшли відомості, що люди похилого віку на собі вивозять золото». А я кажу: «Те, що можна було вивезти, ви вже вивезли».
– Як загалом з вами поводилися?
– Ви знаєте, там всюди журналісти були, їхні. Тому грубого поводження не було. Мовляв, бачите, як ми їх зустрічаємо.
Ще просили іноді: «Скажіть щось хороше про російську армію». Я кажу: «Ви нормальні, взагалі? Що ви курите?». Вони відстали одразу.
– А далі, куди вас відправили?
– Далі відправили до табору у Безіменне. Там знову була перевірка, і в Докучаєвську вже була фільтрація – перевірка і родичів, і телефонів, і решти.
Перед нами людей отруїли чимось весь табір. Їх рвало чимось зеленим. І в нас через одного теж потруїли людей. Вони сказали, що вода неякісна.
Типу на технічній воді їжу приготували. Якщо ви знаєте, що вона не придатна для їжі, то навіщо її давати?
– А що було в Росії?
– У Росії ми, по-суті, не жили. Нам треба було пересуватися. У кого були гроші, ті самі могли пересуватися, у кого не було – їм треба було пройти реєстрацію, щоб їм взяли квитки.
І тут уже все залежало від людей, звісно. Якщо волонтери допоможуть, знайдуть канали, то поталанить.
Ми випадково доїхали до Пітера і там познайомилися із волонтерами – з добрими людьми, чесно кажучи. Дякую їм величезне. Не знаю навіть, як висловити, як я їм вдячний! Вони нас до кордону (з Естонією – ред.) довезли, і всі дні, поки з квитками вирішувалося питання, вони нас не залишали без допомоги.
– Загалом, скільки ви були в Росії після фільтрації, до того, як виїхали?
– Після фільтрації прямих квитків ми нікуди дістати не змогли.
Виходить, третього квітня ми пройшли першу фільтрацію, а восьмого нас все ще не могли звідти вивезти, з Докучаєвська. Занадто багато людей, люди жили в таких умовах, що туалетів немає, нічого. Яму викопали, і всі просто ходили «на яму».
Я їм кажу: «Це ви ваш новий «російський світ» мені пропонуєте? Яма та піддони?!».
І води немає: ні руки помити, ні вмитися. А у нас син-інвалід, йому треба постійно до туалету. Мама теж – у неї перелом шийки стегна. І їй важко було ходити, вона ще й застудилася там, у цьому Безіменному. А у Докучаєвську ще в клубі нас поселили, всіх зібрали – хто на чому: хто на бетоні, хто на піаніно, хто на столі – хто як міг.
На стільцях спали навіть ті, хто вже пройшов фільтрацію. Я їм кажу: «Зробіть нормально: приїхали, фільтрацію пройшли, і нехай люди їдуть, хто куди хоче». А вони мені: «Ви будете нас тут навчати». Я їм кажу: «Вас вчити без толку».
Там ще лишилися діти з реабілітаційного центру. Ми колись прийшли, вони робили іграшки, вироби різні шили. Говорили, що це з Маріуполя дітей вивезли взагалі без документів, відправили кудись, щоби ніхто не забрав і не знав.
Ну, типу турботу вони виявили.
Це були переважно діти-сироти, але й з батьками розділяли, бувало й таке. Там батьки досі шукають дівчинку, але навряд чи вони знайдуть її тепер.
Зрештою, нас посадили в автобус. Коли ми вже виїхали до Таганрогу, то там нас родич забрав і завіз на вокзал. Там ми вже одразу взяли квитки та поїхали. З Таганрога до Ростова, з Ростова до Курська – прямих не було квитків теж. Отакий маршрут у нас був.
– Як ви проходили кордон з Естонією в Нарві? Чи були складнощі з російської сторони?
– Там була та сама перевірка телефону, щоб не було нічого зайвого. Знову було багато питань. Мені вже якось стало все одно. Я подумав: ну якщо посадять мене, нехай посадять.
Прикордонник у мене запитав: «А ви плануєте повернутися?». Я йому кажу: «Куди, у підвал? Так навіть підвалу немає, ви його розрівняли». Він помовчав трохи, а потім каже: «Взагалі ж планують відбудувати». А я йому: «От відбудуєте, тоді і подивимося». Хоча я не знаю, як це все там можна відбудувати... Мабуть, років сімдесят на це треба знову...
Був ще один момент: з нами проходив росіянин один, і я, чесно кажучи, ледве стримався, дуже хотілося йому морду начистити. Він кричав на прикордонників: «Чому я тут стою дві години через якихось хохлів?!».
– А тепер куди ви збираєтесь?
– Не знаю, головне – роботу знайти, в якій країні – мені зараз байдуже. Я за фахом монтажник, зварювальник, різьбяр. Не звик сидіти, склавши руки. Спати я й удома міг. Хоча ми там не спали, під обстрілами за їжею та водою бігали.
– Вам хотілося б повернутися після війни у Маріуполь?
– Та й зараз хотілося б туди потрапити, хлопців перепоховати. Та й взагалі, якби зір та вік дозволяли, я б узяв у руки автомат.
Не я до них прийшов зі зброєю, то вони до мене прийшли.
