Під час німецької окупації України, у 1941–44 роках на території сучасної України було розстріляно понад мільйон єврейських жінок, чоловіків та дітей. Ще до того, як німці організували знищення євреїв Києва у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року, вони проводили масові розстріли в окупованих українських містечках. Серед перших, куди нацисти увійшли вже у липні 1941 року, було містечко Липовець у Вінницькій області.

Там було розстріляно та поховано в ярах та в полі близько тисячі єврейських жителів міста. Таких місць масових розстрілів по Україні – близько 2 тисяч. Ми розповімо про те, як жив Липовець до війни, що йому довелося пережити в час окупації, та про те, хто сьогодні береже пам’ять про загиблих євреїв.

Липовець – «маленьке спокійне містечко» з дитячих спогадів

З початком літніх канікул великий будинок Мойсея та Шприні Барій у Липовці знову наповнювався дитячими голосами. Дорослі діти Баріїв, що переїхали за освітою і роботою до великих міст, на літо відправляли внуків до батьків на Вінниччину.

Шприня і Мойсей звикли мати повну хату малечі, адже сім’я була багатодітна – своїх дітей вони мали шестеро, а тепер по хаті бігало п’ятеро внуків.

Один із внуків, Леонід, чиє дитинство пройшло у бабусі з дідусем, згадує, як ходив до української школи (останню школу на їдиш закрили у 1936 році – ред.) грав у футбол і каже, що в його спогадах Липовець це – «маленьке спокійне містечко».

Дід Мойсей, або як його звали українські сусіди, Мошко, хоч йому йшов вже восьмий десяток, продовжував працювати на млині, бабуся Шприня поралася по господарству – велику родину треба було годувати. Самі пекли хліб, на свято мацу, самі вирощували фрукти і овочі, тримали курей і навіть свиню.

З нею були пов’язані дрібні сімейні чвари – як релігійні євреї, свинини вони не їли, свиню тримали на продаж. Але коли треба було її заколоти, то Мошко кликав сусідів, а розплачувався з ними м’ясом. Ті приносили пляшчину, починали на дворі смажити м’ясо, пригощати господаря. За це дідові діставалося на горіхи від дружини, яка, за традицією, мала стежити, щоб усі дотримувалися єврейських звичаїв. Тож доводилося йому замолювати свої гріхи.

Молилися вдома щосуботи – синагоги у колись майже наполовину єврейському містечку, радянська влада закрила ще у 1920-х. Їх у Липовці було три – з них зробили кінотеатр, хлібозавод і спортзал. Тоді українці становили 56,7 відсотка населення Липовця, а євреї – 41,7 відсотка.

Перед Першою світовою війною у Липовці було розвинуте єврейське життя – численні будинки релігійного навчання, два єврейські професійні училища. Для бідніших членів громади в одному з них навчання було безкоштовним, також функціонували понад два десятки початкових єврейських шкіл для маєтних сімей (хедер) і початкова школа для сиріт та бідних дітей (Талмуд-тора).

У Липовці була єврейська друкарня та позичково-ощадне товариство для ремісників, адже більшість євреїв містечка традиційно займалися ремісництвом і торгівлею.

Після лихоліть початку століття, які призвели до еміграції значної частини євреїв з території України, на початку 1940-х здавалося, що життя нарешті почало налагоджуватися.

Літо 1941 року починалося так само, як завжди, але 22 червня змінило навіки життя маленького містечка в центрі України.

Те, що з Липовця євреям треба тікати, з усієї родини по-справжньому усвідомлював лише син Самуїл – він був єдиний з дітей, хто залишився в Липовці, мав вищу освіту і працював редактором газети «Липовецький Вісник». Його відразу мобілізували до армії. А батьки їхати не хотіли – їм шкода було лишати гарний дім, велике господарство. Їм здавалося, що вони в рідному Липовці вже пережили все – і Першу світову, і погроми, і революцію, і розкуркулення і Голодомор. Здавалося, що і це лихо переживуть. Зрештою, вони пам’ятали німців – 20 років тому ті були нічим не гірші від усіх інших, хто в містечко приходив зі зброєю.

Самуїл наполягав. Він розумів, що прихід німців цього разу нічого доброго євреям не віщує, а у місто нацисти можуть увійти вже кожної хвилини – фронт стрімко наближався. Часу на роздуми не було. Він переконав батьків, що треба було вивезти хоча б дітей. Батькам він пообіцяв, що вони зможуть потім повернутися назад, до свого господарства.

«Нас було, мабуть, п’ятеро внуків. Нас повантажили на відкриту платформу, і ми всі поїхали на Кавказ. По дорозі нас бомбардували, але ми були дітьми, ми цього не розуміли», – пригадує у розмові з Радіо Свобода майже 90-літній Леонід Гулько, який зараз мешкає у США. На той час йому було 10 років.

Прихід німців. «Піднявся страшний крик і лемент людей, приречених на смерть»

Ледве встигла родина Мойсея та Шприні Баріїв покинути місто, як за підтримки словацької артилерії в нього увійшли німецькі солдати. Це сталося вже 23 липня, через місяць від початку війни. На той момент з єврейського населення Липовця, як каже історик Рей Брандон, залишилось близько тисячі осіб – ті, що не встигли виїхати, чи не були мобілізовані до Червоної армії. Дехто навіть з мобілізованих повернувся до міста, бо Червона армія хаотично відступала і вони не могли долучитися до своїх частин.

Вже у перші тижні нова влада заборонила євреям покидати межі міста, змусила носити спеціальні пов’язки на рукавах, відправила прибирати сміття та ремонтувати дороги.

Перше масове вбивство відбулося вже 12 вересня. Група німецьких поліцейських, що прибула до Липовця напередодні, захопила кілька десятків молодих євреїв, переважно чоловіків, замкнула їх у приміщені райкому партії, а на ранок відвезли вантажівками на поле за єврейським кладовищем.

У протоколах показів свідків, складених 10 серпня 1944 року Надзвичайною державною комісією (НДК) НКВС з «розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників», про ці події розповідається так:

«У вересні місяці в містечку Липовець німецький каральний загін СС здійснив облаву на чоловіче населення. Цього числа цими бузувірами було вивезено 200 осіб мирних безневинних громадян на територію села Березівка (в поле) і по-звірячому розстріляно».

Як пише історик Рей Брандон, який досліджував історію Голокосту в Липовці в рамках проєкту «Захистимо пам’ять» (з 2020 року «Мережа пам’яті») при німецькому Фонді «Меморіал убитим євреям Європи» у партнерстві з Українським центром вивчення історії Голокосту (УЦВІГ) та місцевими громадами, злочинцями, що брали участь у першому розстрілі, найімовірніше, були члени айнзацгрупи Ц, оперативного загону поліції безпеки (Зіпо, що об’єднувало гестапо і поліцейську службу кримінального розшуку) та Служби безпеки (СД, служба розвідки нацистської партії). Розстріли євреїв були одним із завдань цього формування.

Решту євреїв Липовця вигнали зі своїх домівок та змусили жити у гетто. Нарукавні пов’язки замінили на жовту зірку Давида, їм не дозволялося ходити по вулицях, купувати продукти на ринку, їх використовували як примусових робітників.

Наступний великий розстріл відбувся через пів року. У квітні 1942 року група з приблизно 20 селян отримала завдання розширити дві силосні ями в кількох кілометрах від центру Липовця.

Про ці розстріли розповів свідок Тихон Лисак – житель села Вінцентівки (у 1946 році перейменоване на Вікентіївку – ред.), якого вночі вигнали копати ями для поховання розстріляних.

«О 7-й ранку поліція підігнала до ям понад 700 чоловіків, жінок і дітей. Піднявся страшний крик і лемент людей, приречених на смерть. Нас відвели метрів на 200 вбік. Приреченим наказали роздягатися і групами по 20-30 людей заходити в ями і лягати обличчям вниз. Німецькі кати розстрілювати їх чергами з автоматів. На вбитих і ще живих, але поранених, заганяли наступну партію, – згадує свідок. – Коли яма була заповнена, її засипали землею».

Але через те, що там залишалися поранені, які були засипані живцем, «земля над могилою здригалася ще протягом кількох годин».

За словами документів, що зберігаються у Вінницькому архіві СБУ, таким чином німецька поліція, за допомогою місцевих поліцаїв, які охороняли периметр і не давали нікому втекти, зачистила гетто та розстріляла «800 осіб радянських громадян, у більшості єврейської національності».

Як пише історик Рей Брандон, за часів цивільного управління (тобто з жовтня 1941 року) лише кілька осіб з жандармерії та німецької сільської поліції забезпечували присутність регулярної німецької поліції в Липовці. Через брак персоналу та недостатні знання місцевих реалій, багато функцій покладалося на поліцейських, набраних з місцевих жителів. До функцій українській поліції, яка називалася Militz, протягом короткого періоду військової адміністрації та Schutzmanschaft під час цивільної адміністрації, входила, наприклад, охорона місць розстрілу, супровід до них приречених на смерть, чи пошук євреїв, яким вдалося втекти від розстрілу.

У протоколах радянських слідчих органів, за словами свідків, були випадки, коли охоронці забирали собі речі розстріляних або продавали їх на ринку. Одного з жителів села Липовецького району, 47-літнього Сидора Копитка Верховний суд СРСР засудив до розстрілу з пізнішою заміною вироку на 25 років ув’язнення за його участь у масових розстрілах як конвоїра.

У висновку у справі Копитка згадано про те, що він не лише доставляв людей на розстріл і забирав їхні речі, але і «брав участь у відловлюванні громадян єврейської національності, що втікали від розстрілів».

«Так, він брав участь в арешті та доставленні до місця розстрілу сім’ї Фукс, що складалася з 3-х жінок і 2-х дітей. При цьому Копитко особисто піймав 12-літнього хлопчика Фукса, затягнув йому на шиї мотузку і таким чином доправив його до місця розстрілу, де була розстріляна вся родина Фукс», – мовиться у висновку у справі Копитка.

Втекти від розстрілів, а тим більше, вижити, вдавалося одиницям. З документів, які зберігаються в архівах, можна судити, що лише п’ятьом липовецьким євреям вдалося вижити на окупованій території. Як кажуть історики, ця цифра не є точною, бо, можливо, ті, хто врятувався від розстрілів, змогли долучитися до партизанів і загинули в боях.

У самому Липовці невідомі випадки допомоги євреям. Але у сусідніх селах такі випадки були задокументовані.

Повоєнне містечко майже без євреїв і пам’яті про них

Як каже львівський історик, один з ініціаторів проєкту «Після тиші», Андрій Усач, більшість людей, які рятували євреїв під час Другої світової війни, цей факт замовчувала.

«Передусім тому, що радянська влада не визнавала євреїв як особливих жертв, а рятівників як особливих героїв. Місцева громада також не бачила в цьому вчинку великих заслуг, бо вважали, що ті наживалися на єврейському майні, люди не вірили, що хтось міг жертвувати собою не заради вигоди, а заради порятунку іншої людини», – пояснює історик, який займається дослідженням історій, які замовчувалися за тоталітарної влади.

Радянські війська витіснили німців із Липовця у січні 1944 року, хоча бої навколо містечка тривали до березня. Того ж року до міста повернулася з евакуації родина Баріїв.

«Ми повернулися у 1944-му. Бабуся і дідусь поїхали до себе в Липовець. А я з мамою залишився в Києві. Мама моя пішла працювати у військовий шпиталь. Мамі шпиталь дав кімнату, але без вікон, це не було приміщення для життя. Страшні щурі бігали по стінах, тому продукти треба було підвішувати до стелі. Тому мама вирішила, що мене треба відправити у Липовець.

Дідусь і бабуся, коли повернулися, то побачили, що їхній будинок згорів. Нічого не залишилося. Вони зняли квартиру і дідусь пішов працювати, хоча йому було 74 роки на той момент. Його взяли працювати на млин. Я думаю, що він працював майже до самої смерті», – розповідає в інтерв’ю Радіо Свобода Леонід Гулько.

Повернувшись, Барії не знайшли не лише свого будинку, але і багатьох сусідів, друзів, колег, однокласників. Голокост знищив цілий пласт населення та історії Липовця, каже історик Андрій Усач.

«Євреї на цих теренах жили з середини 17-го століття, коли Вінничина належала до Великого князівства Литовського. Вони займали ніші в традиційній економіці містечка – були шевцями, перукарями чи фотографами. І коли їх вбили нацисти, в містечку могло не залишитися жодного фотографа, наприклад», – розповідає історик.

Більшість фотографій у Липовці робив Леонід Фрідман, який працював в єдиному в місті фотоательє. Його фото з родиною – на обкладинці цієї статті. Він загинув разом з багатьма членами своєї родини.

Але за радянської влади про вбивство євреїв не можна було говорити. «Радянська політика пам’яті заперечувала, що євреї були якоюсь окремою категорією націонал-соціалістичного насильства, бо в радянському дискурсі мова йшла лише про радянський народ як жертву. Те, що нацисти винищували окремі категорії людей, таких як євреї, роми, хворі з психічними розладами, не вкладалося в радянську схему, а тому замовчувалося», – розповідає Андрій Усач.

У Липовці зусиллями Леонтія Ушаренка, якому вдалося втекти під час першого розстрілу в Березівці та долучитися до партизанів, у наприкінці 1950-х-початку 1960-х було встановлено пам’ятні знаки на місцях масових розстрілів поблизу села Вікентіївка. Він брав участь у замовленні, виготовленні та встановленні скромних ледь помітних обелісків з написом, що там поховані «радянські люди».

Навіть такого формулювання було нелегко домогтися, каже історик Андрій Усач. «Після війни саме єврейство сприймалося як вороже. Спершу, ще за Сталіна через «справу лікарів», а потім через погіршення відносин з Ізраїлем», – пояснює історик.

А з боку місцевого населення це забуття, каже Андрій Усач, можна пояснити тим, що воно вже було неєврейським у своїй більшості.

«Там, де євреї могли становити 30-40-50% населення, після війни це були, можливо, десятки людей, які або уціліли під час Голокосту, або повернулися з евакуації. Тож вони великої громади вже не становили, а більшість місцевих людей мали свої травматичні спогади, пов’язані з Голокостом, чи з війною. Бо майже кожна родина когось втратила, хтось був поранений. З війни чи з руху опору поверталися покалічені солдати, з Німеччини – примусові робітники. Ці люди вважали, що в них є свій біль, а в євреїв – свій», – каже історик, який наголошує, що так тривало до кінця радянської влади і ще довго після неї.

Як говорить Леонід Гулько, ця трагедія торкнулася і тих, хто вижив.

«Вона зачіпає і мене, хоча я і не знав багатьох, хто там загинули. Я маю величезний жаль, величезне співчуття до цих людей, що загинули безвинно», – каже він.

Андрій Усач додає, що Голокост нацисти здійснювали таким чином, що багато місцевих людей виявилися до нього причетними – серед місцевих винуватців є працівники місцевої управи, ті, хто складав списки місцевих євреїв для німців, хто доправляв до місць розстрілу, ті, хто вбивали власноруч, хто грабував, бив і ґвалтував. Але було і багато свідків, тих, кого змусили копати ями, хто жив поруч, хто бачив, як щезають люди з гетто. Голокост, за словами історика, покалічив цілу громаду.

Спорудження пам’ятників над розстрільними ямами та пам’ять, що продовжує жити в Липовці

Як видно з архівних документів, радянська влада почала розслідувати злочини часу окупації, щойно вона повернула ці території під свій контроль. Якусь частину колишніх поліцаїв розстріляли, інших – посадили в тюрму. У документах є багато пробілів та неточностей, але історики все ж схиляються до думки, що вони великою мірою відтворюють реальний хід подій.

У Західній Німеччині влада почала розслідувати злочини нацистів у районі Липовця лише у 1960–70х роках. Кількох колишніх жандармів та посадовців ідентифікували, але для того, щоб їх засудити, доказів забракло, пише Рей Брандон. Голова штабу служби безпеки у Вінниці, загинув у боях у тому місті, гебітскомісар, що відповідав за Липовецький район, помер у 1945 році. Інших імовірних виконавців Голокосту в Липовці не знайшли.

Ще через багато десятиліть німецький Бундестаг вирішив своєю резолюцією створити Фундацію Меморіал убитим євреям Європи у 2000 році для спорудження пам’ятників жертвам націонал-соціалізму з усієї Європи. Його роботу за кордоном фінансує Міністерство закордонних справ ФРН.

З 2016 року фонд перейняв проєкт «Захистимо пам’ять», для проведення роботи в Україні.

До України фонд дійшов зі своїми завданнями лише у 2016 році. «Україна була однією найбільш постраждалих країн Європи від націонал-соціалізму. Ми відчуваємо особливу відповідальність щодо вашої країни як німці, як Німеччина, і як федеральна установа. Було дуже боляче приїжджати в Україну і бачити такі місця, як Липовець, бачити, що мої співвітчизники там зробили. В Україні могили, місця масових розстрілів є майже у кожному місті та містечку. Коли ти приїжджаєш у такі місця, ти фізично відчуваєш жах Голокосту», – каже голова фундації Уве Ноймеркер.

Як ставляться зараз до німців євреї, що вижили в Голокості в Україні?

Леонід Гулько каже, що «тих, що вбивали, уже давно нема». А до німців зараз він почуває хіба що подив. «Незрозуміло, як німці, серед яких були культурні люди, могли все це скоїти. А після війни була справжня ненависть», – каже він.

«Але, знаєте, все це проходить», – каже колишній липовчанин. Нині він тішиться, що пам’ять про його рідне містечко, про єврейську його частину, стала належати не лише євреям.

Як це часто буває в Україні, берегли цю пам’ять окремі ентузіасти. У Липовці це була місцева вчителька історії Олена Ненюкова. Разом зі своїми учнями вона ходила прибирати існуючі обеліски та територію навколо них, намагалася дослідити історію Голокосту в своєму містечку за допомогою архівів.

«Коли з’явилися представники німецького фонду та Українського центру вивчення історії Голокосту, ми почали займатися освітньою частиною цього проєкту – шукали матеріали в архівах, створювали інформаційні банери, записували свідків, проводили екскурсії», – розповідає шкільна вчителька.

На таких людей і спиралися представники німецького фонду, коли шукали партнерів в Україні, щоб співпрацювати в рамках проєкту «Захистимо пам’ять», під час якого за три роки діяльності (2016–2019 роки) було захищено та облаштовано 15 місць пам'яті та інформації на місцях масових поховань розстріляних євреїв та ромів у Житомирській та Вінницькій областях. (До того, під час пілотної фази проєкту (2011–2015 роки) при Американському єврейському комітеті проєкт облаштував 5 місць пам'яті та інформації на заході України).

У розмові з Радіо Свобода Уве Ноймеркер розповів, що проєкт нині розвинувся далі і називається – «Мережа пам’яті». У його рамках створюється мережа ініціатив, які займаються дослідженням подій Голокосту на місцях та вшануванням пам’яті жертв

Після того, як в рамках проєкту «Захистимо пам’ять» у 2019 році було відкрито меморіал, про нього дізналися інші колишні липовчани по всьому світу – ті, що давно виїхали з рідного містечка, але не забули про нього.

Дочка Леоніда Гулька, Яна Ратман, яка разом з батьком живе у Каліфорнії, зі своїми друзями з Бостона створили ініціативу «Пам’ятайте про нас». Вони зібрали гроші на те, щоб у Липовецькій школі відкрити невеличкий музей Голокосту.

Один проєкт потягнув за собою інший і маленьке містечко завдяки місцевій пам’яті стало центром, в який стали приїжджати люди з Німеччини, Америки, Ізраїлю. Як каже Олена Ненюкова, батьки її учнів відчули, що їхнім дітям відкрився більший світ – вони могли подорожувати Україною, бачити інші подібні місця, архіви, розмовляти з науковцями, свідками, родичами загиблих, які несли до провінційного Липовця сучасний підхід до збереження пам’яті та досвід життя в інших країнах.

Як зауважує історик Андрій Усач, в Україні вже нема заборонених тем, місцева пам’ять про Голокост перестає бути справою лише євреїв, і те, що пережили інші жителів українських містечок, почало потрапляти в громадський простір.

«Голокост залишив дуже глибокий слід в українському суспільстві. Загинули не лише євреї, але й ті, хто їм допомагав. Навіть ті, хто просто був поруч, отримали глибоку психологічну травму від насильства, яке робилося на їхніх очах. Голокост на наших теренах стає об’ємною темою, яка включає досвід євреїв і неєвреїв. Саме через такі локальні проєкти це стає зрозуміло найкраще, адже для місцевих жителів євреї були друзями, однокласниками, колегами – своїми, а не чужими», – підсумовує історик та керівник проєкту «Після тиші» Андрій Усач.