Понад 5 мільйонів червоноармійців потрапили до полону під час Другої світової війни. Лише 40 відсоткам з них вдалося вижити. Інші – померли від хвороб, голоду, виснаження та систематичних страт. Військовополонених утримували в стаціонарних або тимчасових таборах, понад 250 з них діяли на території сучасної України. Серед них – «Шталаг 328» (Stalag 328) у Львові, розташований у будівлях фортифікаційного комплексу Цитадель. У 19-20 століттях тут почергово розміщувалися гарнізони австро-угорських, польських та радянських військ. У липні 1941 року – почали утримувати перших радянських військовополонених, захоплених у Львові та на його околицях.
За післявоєнними радянськими підрахунками, через табір на Цитаделі пройшли понад 200 тисяч військовополонених. На думку історика Андрія Усача, цю цифру складно підтвердити через відсутність статистичних джерел, адже цілісного архіву табору не збереглося. Нині дослідникам доступні лише частково збережені облікові картки про смерть, які заповнювалися на кожного військовополоненого у лазареті. Вдалося ідентифікувати близько 1200 імен. А також матеріали з кримінальної справи Андрія Якушева – колишнього командира Червоної армії, а у шталазі – коменданта табірної поліції, якого засудили до смертної кари у 1977 році. Під час слідства співробітники КДБ розшукали кілька десятків колишніх військовополонених і допитали як свідків. Тепер ці свідчення – важливе джерело для розуміння того, що відбувалося у таборі.
Упродовж року команда проєкту «Топографія полону» досліджувала історію шталагу 328: сформували базу даних з іменами загиблих з України та інших країн, опрацювали архівні документи, створили цифрову мапу табору та розробили екскурсійний маршрут. Проте про долі військовополонених, які вижили або загинули там, досі відомо дуже мало. Часто нащадки не знають про їхнє минуле. А рідним загиблих невідомо, де достеменно їхні могили.
Списки загиблих
Неможливо встановити точну кількість загиблих у шталазі 328. Андрій Усач пояснює, що збереглися різні свідчення санітарів табірного лазарету: «Володимир Харбедія, наприклад, розповідав про випадки, коли військовополонених розстрілювали, але їх вписували як померлих від хвороб. За його словами, упродовж серпня-жовтня 1941 року померли 1 200 осіб, інший санітар стверджував, що за дев’ять місяців від хвороб померло близько 8 000 осіб». Кожен полонений при реєстрації отримував особистий номер. Найпізніший у картках про смерть – 35 534. Він належав Мамету Марзалієву, який помер у лазареті 13 січня 1944 року. Номери вибивали на металевих жетонах, які полонені завжди носили при собі. Після смерті жетон розламували: одна частина залишалася на тілі, а іншу передавали до табірної адміністрації.
Лазарет функціонував у двох одноповерхових бараках на території Цитаделі, ще один розміщувався поза табором – у приміщенні колишнього жіночого монастиря Святої Мокрини. Окрім імен, в облікових картках про смерть зазначали місце та рік народження, причину смерті та місце поховання. Інколи – імена когось з батьків або дружини.
Більшість полонених поховані на Янівському цвинтарі у Львові. Третина загиблих походять з містечок і сіл з території сучасної України, ще третина – з Росії, також серед країн походження теперішні Грузія, Узбекистан, Азербайджан, Казахстан, Вірменія, Молдова, Латвія, Киргизстан, Туркменистан. Серед уродженців України найбільше загиблих походили з теперішньої Вінницької та Київської областей, а також Одеської, Харківської, Чернігівської, Сумської, Івано-Франківської, Луганської, Донецької та інших.
Найстаршому з померлих було 55 років. Його звали Абчирен Авієв, селянин з Азербайджану. Вдома його чекала дружина Хатає. Одним з наймолодших був 16-річний Борис Болозін з містечка Білицьке Донецької області. Причина смерті – правець. Серед рідних вказаний батько Семен.
Випадково вдалося знайти правнучку Миколи Алєксєєнка зі Старомлинівки Донецької області. Він потрапив до полону в 22-річному віці. Офіційна причина смерті – туберкульоз легень. Вдома чоловіка чекала дружина Євдокія та маленька донька. Правнучка розповіла, що у родині його вважали зниклим безвісти під час війни. Вона поцікавилася у бабусі, чи дійсно картка з лазарету стосується її батька. Бабуся це підтвердила. Проте більше нічого розповісти не змогла через сльози.
Життя після полону
«Під час окупації я вчився у Львові. У гімназії на обід нам давали горнятко зупи і ложку вермішелі або картоплі. Наш класний керівник казав: «Хлопці! На Цитаделі червоноармійські полонені гинуть з голоду, там багато українців зі Східної України. Ви, беріть картоплю в мундирах і несіть туди. По одному. На вулицю Пелчинського. По залісненій обочині гори пробирайтеся до стіни і кидайте» – згадує 92-річний Степан Прийма, який нині проживає в Івано-Франківську. У 1947 році його з родиною депортували до Сибіру. Там він познайомився з колишнім полоненим шталагу 328. Чоловік працював у пекарні і вирішив допомогти депортованим із Західної України. Він виніс Степану хліба і розповів, що під час війни був у таборі полонених у Львові, від голодної смерті його врятували люди, які кидали через паркан картоплю. Степан був вражений почутим від невідомого чоловіка. На жаль, ні імені, ні обставин, за яких той чоловік потрапив до Сибіру, він не знає.
Випадки допомоги військовополоненим ззовні, про які згадує Степан, були непоодинокими. Проте часто така допомога могла нашкодити і полоненим, і їхнім помічникам. Про це свідчить львів’янин Рішард Волянин: «З боку Цитаделі вели колону радянських полонених солдат. На вулиці Коперника трамвай сповільнився. Люди у трамваї почали кидати їм продукти, які мали при собі – хліб, фрукти. У колоні почалась метушня. Охоронці застрибнули до трамваю і почали нас бити прикладами. Ми почули вистріли. Так відновлювали порядок серед полонених».
Співробітників КДБ, які вели слідство у справі Андрія Якушева цікавила лише інформація про перебування того чи іншого свідка у таборі. Вони майже ніколи не запитували їх про те, як ті вижили, як склалися їхні долі після війни. Протоколи допитів дуже формальні і містять обмаль особистої інформації. До того ж, у Радянському Союзі багато колишніх військовополонених воліли мовчати про пережите.
Про замовчування досвіду полону згадують односельці Олексія Яговенка з Чернігівської області, який потрапив до шталагу 328 у 20-річному віці. Його поранили у 1942 під Харковом, там він потрапив до полону. Спершу утримували у таборі в Житомирі, а потім – у Львові. У своїх свідченнях він згадує про систематичні побиття та вбивства полонених. Через три місяці його звідти транспортували до табору в Альтенграбові у Німеччині.
Після війни Яговенко повернувся до рідного села Адамівка Носівського району. Працював конюхом та сторожем у колгоспі «Мічуринець». Був тихим і відлюдькуватим. Односельці говорять, що після смерті Яговенка, його дружина переїхала до районного центру, ймовірно, з донькою. Зв’язку з ними ніхто не підтримував.
Про полон не говорили навіть найріднішим людям. У 1970-х співробітникам КДБ вдалося розшукати Павла Терно, товариша по службі Яговенка. Він був паралізований через інсульт і уже не міг нічого розповісти. Дружина, син і донька знали лише про факт полону, проте те, де він перебував і в яких умовах – ніколи не згадував.
Кожен військовополонений намагався вибратися з полону якнайшвидше. Успішно це зробити вдавалося мало кому. У картках табірного лазарету серед причин смерті вписані розстріли при спробах втечі. Багатьох полонених не утримували у шталазі тривалий час, працездатних відбирали і транспортували далі – до таборів на території Німеччини. Проте зі шталагу 328 таки звільнили понад 1 500 осіб – у вересні 1941-го та у квітні 1942 року. Це були уродженці Західної України, або, принаймні, ті, хто себе за них видавав. Робили це з метою пропаганди, про звільнення активно писала окупаційна преса. Серед щасливців був і 30-річний Феодосій Венгер з Кіровоградщини. Про плановане звільнення у квітні 1942 року його попередив санітар лазарету, а через декілька днів дійсно почали складати списки. Окрім протоколів допитів за справою Якушева, в Державному архіві Кіровоградської області вдалося знайти фільтраційну справу Венгера. Там він згадує:
«Я записався і вказав, що родом з села Старий М’якиш Ляшківського району Львівської області (нині Польща – ред.). І там, ніби, проживає мій брат і родина. Через два дні мене й інших зі списку у кількості 13 осіб звільнили з табору і доставили в Український комітет».
У комітеті йому вручили перепустку для виїзду до місця проживання. Він приїхав до Старого М’якиша. Через деякий час почав працювати бухгалтером Ляшківської волості. Наприкінці 1942 року Феодосію вдалося повернутися до Витязівки Кіровоградської області, де його чекала дружина Поліна, син і донька. Там він працював бухгалтером до приходу Червоної армії у березні 1944 року.
До війни Феодосій працював вчителем у сільських школах, а з 1934-го – чотири роки директором школи у селі Грузьке. У 1940 році його призвали до армії. Службу проходив у частині на території Ляшківського району, добре знав цю місцевість. Під час відступу радянських військ улітку 1941 року його поранили та відправили до шпиталю у Ярославі, а звідти – до табору у Львові. У той час його старший брат Яків Венгер також потрапив до полону. Він загинув у шталазі 27А в Австрії.
Ті, хто вижили і повернулися додому, мусили приховувати факт полону, аби уникнути репресій. Радянська влада вважала їх дезертирами і зрадниками. За даними дослідників, з-поміж 1,8 мільйона колишніх військовополонених понад 200 тисяч осіб запроторили у табори ГУЛАГу, понад 600 тисяч вимушено працювали у так званих трудових батальйонах. Така доля чекала і Феодосія.
У 1944 році його арештували за статтею «зрада Батьківщині військовослужбовцем» і відправили до фільтраційного табору у Сталіно (нині Донецьк). У протоколах допитів він змушений був визнати себе винним у тому, що «здався у полон німцям», але не в тому, що працював бухгалтером під час окупації в Ляшках і Витязівці. Врешті його відпустили. Феодосій продовжив вчителювати, працював у середній школі №4 у Кропивницькому. У 1956 році колишніх військовополонених реабілітували. Більше Феодосій не приховував факту полону, проте ніде не вказував про те, коли і як він став вільним.
Нині на території колишнього шталагу 328 у Львові відсутня інформація про те, що відбувалося тут під час окупації. Єдиним меморіальним об’єктом є пам’ятний хрест. На ньому не викарбовано жодного імені. На Янівському цвинтарі ще в радянські часи встановили плиту з написом «Жертвам фашизму». Тодішню владу не цікавили ні імена, ні долі загиблих. У межах проєкту «Топографія полону» вперше вдалося встановити імена хоча б частини похованих там військовополонених. Дізнатися більше про них – завдання подальших досліджень.
(Проєкт «Шталаг 328 на Цитаделі: топографія полону» реалізовує Центр міської історії за підтримки Управління туризму Львівської міської ради у співпраці з ГО «Після тиші»)
