Режисер «Смерті Сталіна»: «Я хотів, щоб публіка не просто сміялася, але і відчувала тривогу»

«Я за все своє життя нічого подібного не бачив! Озброєна поліція прийшла забороняти комедію!» – кінокритик газети «Гардіан» Пітер Бредшоу показує на екрані величезну фотографію: двоє похмурих поліцейських заходять до московський кінотеатру «Піонер», що наважився показати позбавлений прокатного посвідчення фільм «Смерть Сталіна». Режисер Армандо Іаннуччі, який сидить поруч, каже, що ситуація нагадує йому ті самі часи, про які він зняв картину: навіть у 1940-ві і 50-ті роки ходили анекдоти про Сталіна та про Берію, і люди, ризикуючи своїм життям, розповідали їх, тому що сміх дозволяє зберігати свободу.

Показом «Смерті Сталіна» завершується кінофестиваль у Роттердамі, і Армандо Іаннуччі зустрічається з глядачами. Він стежить за новинами з Росії, знає, що Микита Міхалков назвав фільм позбавленим художніх цінностей, і про рішення кіноспілки подати до суду на Міністерство культури. Знає він і про те, що москвичам, які встигли подивитися його фільм, він сподобався. Відповідаючи на звинувачення, які закидають йому російські чиновники, Іаннуччі каже, що знімав комедію не про Росію, а лише про мешканців Кремля: «Мій фільм висміює політиків, а не народ».

Перед великою зустріччю з глядачами Армандо Іаннуччі розпитують п'ятеро кінокритиків, зокрема, кореспондент Радіо Свобода.

– Фільм починається з того, що доводиться заново виконувати концерт, щоб записати його на вимогу Сталіна. Це правда?

– Таке справді було. Але не відразу перед смертю Сталіна, а років за три до цього, і в дійсності до запису намагалися залучити трьох диригентів. Один втратив свідомість, другий був п'яний, і я залишив тільки третього, тому що знав, що глядачі не повірять. Але вони все одно не вірять.

– Що Вас найбільше здивувало в відгуках на Ваш фільм?

– Те, що глядачів так багато. Адже це незвичайний фільм. У назві є слова «смерть» і «Сталін», і це комедія, і водночас не комедія... І мені приємно, що росіянам, яким вдалося його подивитися, він сподобався. Вони кажуть, що фільм не образливий. Так, він ображає політиків, але не ображає народ.

– А Ви розумієте, чому російська влада проти нього згуртувалася?

– Вони кажуть, що у нього немає художньої цінності, тож його не потрібно показувати! (Сміється – ред.) Але один кінотеатр у Москві все-таки наважився. Коли ми готувалися до зйомок, я відразу сказав, що ми повинні з повагою підходити до того, що трапилося з народом: тут не повинно бути комедії, ми повинні це показати без навмисних жахів, але і без легковажності. А комічне пов'язане тільки з людьми в Кремлі, з тим, як рішення, які вони ухвалюють, впливають на зовнішній світ. Зовнішній світ ми зробили реалістичним, а кремлівський – фарсовим. Фільм повинен був вийти в російський прокат, його заборонили за два дні до цього. Його бачили журналісти, ми влаштовували прес-покази, я давав інтерв'ю. І російським

журналістам, які його дивилися, фільм сподобався. Мені було приємно, що вони запитували: «А де в Москві ви це знімали?» Насправді ми знімали в Лондоні, але дуже намагалися, щоб все виглядало достовірно. Ми на кілька днів їздили до Москви, вивчали пейзажі і багато зуміли реконструювати. Побували на сталінській дачі, в Кремлі, дивилися на вулиці, будівлі і постаралися все відтворити якомога точніше. Ми почали знімати з похорону Сталіна і зробили все, щоб він виглядав достовірно.

– Фільм - сатира, але це справжня історія...

– Так, все в ньому правда. Зрозуміло, діалоги ми придумали і хронологію змінили, тому що Берія був заарештований, засуджений і страчений тільки через три з лишком місяці після смерті Сталіна.

– Що Вас приваблює в сатиричному жанрі?

– Мені подобаються комедії, в яких є масштаб, велика тема і можна показати людей, які беруть участь в історії на різних рівнях, людей нагорі, які всім керують. Мені подобається фільм Террі Гілліама «Бразилія», і я переглядаю «Великого диктатора», фільм, знятий у 1941 році, і це, можливо, смішніше за сцену у Чарлі Чапліна – сцену в єврейському гетто, де комедія і драма йдуть поруч.

–Так і в Вашому фільмі: він смішний, але водночас жах диктатури відчуваєш.

– Ось такого ефекту я і хотів досягти, щоб глядачі відчували невиразне занепокоєння, адже з таким почуттям люди і жили двадцять років, побоюючись, що вночі їх заарештують. Коли таке триває двадцять років, ти не можеш жити в постійній тривозі, ти займаєшся повсякденними справами, але залишається невиразне занепокоєння, і я хотів, щоб глядачі це відчули. Але комедія завжди про передчуття, ти не можеш передбачити, що за безглуздість незабаром станеться. Так, це і комедія, і драма, але я хотів, щоб публіка не просто сміялася, але і відчувала цю тривогу.

– Є сучасний диктатор в Росії – Володимир Путін і його міністр культури – Володимир Мединський, який заборонив Ваш фільм. Чи підходять вони для сатири?

– Так, і мені сказали, що йде свого роду війна, тому що прем'єр-міністр Медведєв роздратований тим, що фільм заборонили, тому що тепер міністерство виглядає безглуздо. Вперше «Кіносоюз» подає на міністерство культури в суд за цензуру, тому що цензура заборонена російською конституцією. Тож там відбувається якась боротьба, але я не знаю подробиць. Я знаю, що було сатиричне шоу, яке не сподобалося Путіну, тож він прикрив увесь телеканал. Але подивіться на Трампа: коли Алек Болдуін почав пародіювати його в Saturday Night Live, Трамп одразу ж почав твітити, що це погане шоу з низькими рейтингами. І після цього він почав говорити, що слід відбирати ліцензію у таких каналів, як NBС, де йшло це шоу. Завжди потрібно з побоюванням ставитися до політиків, у яких немає почуття гумору або які не люблять, коли над ними насміхаються.

​– Чи вважаєте Ви Путіна смішним?

– Я ніколи не вивчав його настільки пильно. Я думаю, що його піар-кампанія досить кумедна, адже йому доводиться кожного разу роздягатися до пояса за три тижні до виборів. (Сміється – ред.)

– Чи було почуття гумору у Сталіна?

– Він обожнював американські вестерни. Думаю, що його почуття гумору було досить садистським і йому подобалося знущатися над своїми товаришами, членами президії. Ви бачите це на початку фільму, і так відбувалося ледь не щоночі: він збирав їх усіх, напоював, розпочинав розмови в надії, що вони бовкнуть що-небудь. Прислуга отримала інструкцію розбавляти йому горілку, тож він залишався тверезим, і години о 2 ночі він вмикав фільм, знаючи, що о 8 ранку їм потрібно йти на роботу. Він змушував Хрущова танцювати. Я хотів вставити це в фільм, але не було потрібного місця – іноді вони танцювали одне з одним! Уявіть, всі ці чоловіки танцюють під музику, яку він ставив, і це був єдиний момент, коли вони могли щось сказати одне одному пошепки, поділитися секретами в танці. Усі плівки були з Америки, англійською мовою, тож поряд з екраном стояв перекладач. Один з цих перекладачів погано знав англійську, тож він вчив діалог напам'ять і просто вимовляв репліки вчасно. Був інший перекладач, який описував те, що відбувалося на екрані: «А тепер кучера вбили!» І йому говорили: «Та ми бачимо, не пояснюй».

****************************************************************************************

8 лютого міністр культури Росії Володимир Мединський оголосив, що видача прокатного посвідчення фільму «Смерть Сталіна» залежить від підсумків перевірки прокуратури. А Російська православна церква охарактеризувала фільм як «черговий плювок в російську історію» і назвала його «нацистським за своєю ідеологією». Заборону фільму підтримав очільник відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ МП митрополит Іларіон (Алфєєв)

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода.