Початок жовтня був надзвичайно виснажливим для військово-повітряних сил Тайваню. Різко збільшилася кількість літаків Народно-визвольної армії Китаю, які порушували так звану зону ідентифікації протиповітряної оборони острівної держави. Ця зона не є суверенною територією Тайваню. Тайбей односторонньо надав їй такого статусу та відслідковує переміщення в її просторі. Раніше літаки КНР облітали зону ідентифікації. Наприклад, у 2017 році на шпальти новинних видань потрапила майже випадкова поява у зоні одного літака Народно-визвольної армії. Але зараз ситуація кардинально інакша.
Усього за період 1–4 жовтня зафіксовано 149 таких подій. Це дуже велике число, адже за увесь період між вереснем 2020 року та березнем 2021 року відбулося менше нальотів. Рекорд було встановлено у понеділок, 4 жовтня, – тоді КНР відрядило 56 літаків, серед яких не лише винищувачі та розвідувальні літаки, а й 12 стратегічних бомбардувальників. Сто п’ятдесятий літак – Shaanxi Y-8, призначений для боротьби з підводними човнами – влетів у зону ідентифікації ППО 5 жовтня. Про подальші операції Народно-визвольної армії тайванське Міністерство національної оборони не доповідало.
На кожне проникнення літаків Пекіну в зону спостереження Тайбей відповідав радіо-попередженнями, підняттям власних літаків та розгортанням протиповітряних ракетних систем. Це вже звична практика, адже останні півтора роки КНР регулярно вдається до подібних нальотів.
Тайваню дорого обходяться ці операції – у 2020 році на них витратили 9% оборонного бюджету або трохи більше від одного мільярда доларів, підрахував Томас Шаттак, дослідник з Інституту вивчення зовнішньої політики.
Він припускає, що Пекін може легко створити Тайбею бюджетні проблеми. Для цього достатньо організовувати нальоти з усіх можливих напрямків. Досі Пекін цим не скористався, адже всі жовтневі операцій відбувалися у південно-західному кутку зони спостереження.
Можливо, справжня ціль КНР не полягає в тому, щоб висмоктати якнайбільше ресурсів? До такого висновку на сторінках видання The Diplomat дійшли дослідники Адріан Анг та Оллі Суорса з Наньянського технологічного університету.
Йдеться безпосередньо про виклик морським і повітряним силам США та моніторинг їхньої присутності в регіоніАдріан Анг і Оллі Суорса
У червні цього року вони стверджували, що більшість операцій військово-повітряних сил КНР були спрямовані не на Тайвань, а на США: «Йдеться безпосередньо про виклик морським і повітряним силам США та моніторинг їхньої присутності в регіоні. Так КНР реагувало на дипломатичні взаємодії між Вашингтоном на Тайбеєм».
Останнім часом в американсько-китайських відносинах не було такої події, що могла би спровокувати настільки різку реакцію. Схоже, Анг поділяє це припущення. У коментарі щодо жовтневих подій він заявив, що тиск на Тайвань могли приурочити до 1 жовтня – дня проголошення КНР. У такому разі, ці акції можна було б розглядати як складову націоналістичної пропаганди, спрямованої, в першу чергу, на внутрішньокитайську аудиторію.
Ии розглянемо різні можливі сценарії та обміркуємо, які у нас є варіантиМотегі Тошіміцу
Разом з тим, ці чотири жовтневих дні помітили не лише всередині КНР. Тим часом коли 4 жовтня Народно-визвольна армія встановлювала нові рекорди у зоні ідентифікації, в токійській резиденції прем’єр-міністра Японії відбувалася інавгураційна пресконференція нового японського уряду, повідомляє Reuters.
Схоже, Японія займе більш проактивну позицію в тайванському конфлікті. «Замість того, щоб просто стежити за ситуацією, ми розглянемо різні можливі сценарії та обміркуємо, які у нас є варіанти і як підготуватися до них», – сказав японський міністр закордонних справ Мотегі Тошіміцу.
Очевидно, Японія розглядає можливе збройне протистояння в Тайванській затоці як загрозу регіональній безпеці. На цьому потенційні «масштабування» цього конфлікту не завершуються. Наступного дня у провідному журналі про міжнародну політику Foreign Affairs була опублікована стаття президентки Тайваню Цай Інвень.
Вона стверджує, що можливі наслідки тайванського конфлікту лежать далеко за межами острова. Цей конфлікт є одним із фронтів протистояння між ліберальними демократіями та авторитарними режимами, які, на її думку, «після пандемії як ніколи впевнені у тому, що їхня модель управління краще пасує вимогам ХХІ століття, аніж демократична». Те, чи зможе тайванська ліберальна демократія вижити, матиме «важливі наслідки для пануючих правил міжнародних відносин», вважає Інвень.
Чи дійсно матиме цей конфлікт такі далекосяжні наслідки? Хоч ці аргументи звучать переконливо, втім, вони нагадують спробу переконати ширшу міжнародну спільноту в тому, що виживання Тайваню стосується кожного актора.
Україна так само прагне довести, що загарбницька політика Росії може у будь-який моменти перекинутися на її східноєвропейських сусідів і підриває основи повоєнного режиму міжнародних відносин.
