До Михайла Лермонтова (1814–1841) в Росії дещо дивне ставлення: з одного боку він визнаний класик російської літератури, його твори вивчають у школі, і неофіційно він вважається членом тріади найбільших письменників Росії першої половини ХІХ століття, разом із Пушкіним і українцем Гоголем. Але на тлі гучних ювілеїв двох останніх у 1999 і 2009 роках, ювілей Лермонтова у 2014 році минув непомітно (навіть про ювілей Шевченка в Росії того року згадували більше).

Та і взагалі, на відміну від Пушкіна з Гоголем, на офіційному рівні Михайло Лермонтов якось виглядає непомітно. Може через те, що хоч і «любив отчизну», але «странною любовью»? Чи через ту «немиту Росію», яку згадав під час свого президентства Петро Порошенко?

І хоч сучасні російські науковці запевняють нас, що, можливо, ці рядки й не належать насправді Лермонтову, але саме те, що традиція зробила автором цього уїдливого вірша саме Михайла Лермонтова, та і шкільна радянська система тут приклалася, коли ми у 6-му класі вчили цей вірш напам'ять саме як вірш Лермонтова, може саме через це все і створилася така стійка нелюбов панівного класу Росії до свого великого поета? Хто зна?

Але, здається, що і цього року відзначати 180-і роковини з дня загибелі поета в Росії якось особливо не збираються. Але подивимося. Час до липня в нас ще є.

Але давайте краще поговорімо про Україну. Про сучасну Україну. У Лермонтова є поезія «Останнє новосілля», яка присвячена перепохованню праху імператора Наполеона І в Палаці Інвалідів у Парижі.

Лермонтова обурило те, як швидко сучасні йому французи позбавлялися від своїх героїв. Як покинули й ганьбили вони свого лідера, як тільки зірка його воєнних перемог закотилася, і союзники увійшли до Парижу. Як забутий своїми співвітчизниками, згасав Наполеон на острові святої Гелени, в англійському полоні. І як згодом, вже після смерті, Наполеон знову «увійшов у моду», і яке, сучасною мовою сказати б «шоу», влаштували французи з перенесення його праху до батьківщини. Чи не забудуть вони свого героя знову, і дуже швидко? – ставить питання Лермонтов у своїй поезії.

І знов таки, цей твір поета був зустрінутий у сучасній йому Росії вкрай негативно.

Відомий критик Бєлінський, який, до речі, не визнавав і за українською літературною мовою права на існування, і вимагав від українських поетів писати виключно російською, висловився проти Лермонтова беззастережно: «Який непотріб написав Лермонтов про Наполеона та французів»! І знову Лермонтов не вписався в ідеологію «казенного патріотизму»!

Але чи не нагадує вам ця ситуація сучасну Україну? Чи не так само, як «легковажні» французи 200 років тому, сучасні українці ганьблять і лають своїх президентів, то возносячи їх на Олімп, як живих богів, то скидаючи їх звідти та топчучи ногами тих, яким ще тільки-тільки перед тим співали «осанну»? Згадайте Віктора Ющенка, згадайте Петра Порошенка. І чи слід це робити нації, яка хоче, щоб її поважали інші, та, найголовніше, вона сама поважала себе?

Нижче, до вашої уваги, моя спроба перекладу цієї поезії Лермонтова.

Останнє новосілля

Між тим, як Франція, в вітаннях
Та кличах радісних, стрічає мертвий прах
Загиблого давно в стражданнях,
В сумнім вигнанні, в ланцюгах;
Між тим, як світ послужливий хвалою
Вінчає пізнього розкаяння порив
І люд безглуздий, задоволений собою
Вітає знов того, кого недавно засудив, –
В обуренні на цю низьку породу,
Та зрозумівши марнославство цих турбот,
Сказати хочеться великому народу:
Ти жалюгідний і дрібний народ!
Ти жалюгідний через те, що віра, слава, геній –
Святі коштовності землі,
В дитячій дурості шаленій
У мить розтоптані були.
Із слави поробив ти цяцьку лицемірства.
А з вольності зробивши сікача,
Всі заповітні батьківські традиції з презирства
Ти їм рубав, рубав з плеча, –
Ти гинув... Він в суворий час з'явився,
Зазначений божественним перстом,
І як вождю йому народ вклонився,
І ви пішли за ним, як вірні за Христом, –
І ви зміцніли знов в тіні його держави,
І світ тремтів в мовчанні та спостерігав,
Як в ризу дивну із могутності і слави
Велично вас він одягав.
Та був самотній він завжди – холодний в спеці півдня,
Ніколи не схиливши голови,
В степах єгипетських, у стін покірних Відня,
В снігах палаючих Москви.

А що робили ви в той час, такі хороші,
Коли він захищав вас від чужих навал?
Ви потрясали владу обрану, як ношу,
Гострили в темряві кинджал!
В той час, як нищились його останні мрії,
Не зрозумівши сорому свого,
Ви зрадили його із ляку, мов повії,
Ні – як раби, ви зрадили його!
Ось так була до нього вдячна батьківщина!
Розбитий свій вінець він зняв і кинув сам,
І вам залишив він в заставу свого сина –
Віддали ви і сина ворогам!
Тоді, обтяживши безчестя ланцюгами,
Героя вирвали від бойових дружин,
І на чужому острові, за синіми морями,
Забутий, він згасав один –
І так і згас в жахливий час безплідний,
Засмучений безмовною нудьгою,
І тут, завернутий в солдатський плащ похідний,
Заритий найманців рукою...

*

Та час минув, і вітряний народець
Кричить: «Подайте нам сюди його священний прах!
Він наш; він наш великий полководець,
Зариємо його у рідних рубежах!»
І повернувся у вітчизну він; мов в сказі,
Навколо всі тісняться і гудуть,
І в домовину пишну, при повазі,
Давно померлу тлінь кладуть.
Та вік недовгий примхам та бажанням!
І захопившись чимось вже чужим,
Товчеться на могилі з реготанням
Юрба, яка тремтіла перед ним.

*

І сумно, як подумаю, що нині
Порушено священну тишину
Навкруг того, який чекав в пустині
Так жадібно – лиш спокою та сну!
Якщо же дух вождя побачитись примчиться
З гробницею, де прах його лежить,
То як же він від гніву заіскриться,
З обурення та люті закипить!
Як буде поминати, неспроможний,
Той жаркий острів, де бушує ураган,
Де сторожив його, як він непереможний,
Як він великий, океан!

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода