Питання лавр

Від самого відновлення Україною Незалежності на початку 1990-х років, у суспільстві не припинялися дискусії щодо функціонування двох найбільших монастирів – Києво-Печерської та Почаївської лавр. Особливої гостроти це питання набирало під час значних суспільно-політичних подій.

Так, наприкінці Революції гідності та на початку окупації Росією Криму вирували складні процеси навколо лаври у столиці. П’ятий президент України Петро Порошенко, на той час народний депутат, навіть був вимушений особисто приїхати до стін Києво-Печерської лаври та вгамовувати розлючений натовп протестувальників, які прагнули передачі української національної святині з юрисдикції Московського до Київського патріархату.

Проте протягом семи наступних років статус лавр так і не змінився. Однак і протягом цього часу тема приналежності лавр активно обговорювалася. Були численні публікації у ЗМІ, обговорення в експертних середовищах. Журналісти не оминали можливості поставити це питання чиновникам, а ті, часто не охоче, намагалися від нього відбитися. Окрім цього, була ціла хвиля петицій громадян. Деякі з них навіть розглядалися органами влади, проте результатом ставали формальні відписки.

Я особисто неодноразово писав про статус лавр, на яких підставах УПЦ (МП) ним користується і який є у держави інструментарій, щоб змінити таку практику. Однак, очевидно, що питання використання лавр виходить далеко за межі суто релігійної сфери і трансформується у серйозне політичне питання. Недарма багато оглядачів кажуть, що для його вирішення потрібна перш за все політична воля. Окрім того, керівництво УПЦ (МП) вже готується до можливої зміни функціонування лавр і проводить опитування своїх вірян, чи готові вони вийти на масові акції протесту на «захист лавр».

Почергове використання

Для того, щоб те чи інше рішення не призвело до значних соціальних збурень, треба прораховувати ризики, а також намагатися втілювати нестандартні, я би сказав гібридні рішення. В контексті функціонування лавр таким гібридним рішенням могла б бути практика почергового служіння у лаврах. Це була б модель win-win, за якої відразу декілька релігійних організацій опинилися у виграшному становищі. На відміну від ситуації, коли одна церква користується лаврою замість або за рахунок іншої.

Чи є під таку модель відповідне правове обґрунтування? Так, є. У профільному Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» у статті 17 є частина третя: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

Оскільки лаври перебувають у державній власності, то держава має право передавати їх у користування. Щодо Києво-Печерської лаври, то так звана Нижня лавра передана була ще урядом Азарова у постійне користування УПЦ (МП). Однак лишається ще й так звана Верхня лавра, в якій діє Києво-Печерський національний заповідник. На території Верхньої лаври, зокрема, розташована Трапезна церква, Успенський собор та надбрамна Церква Пресвятої Трійці.

Окрім самого права держави на передачу двом і більше громадам культової споруди, є також додаткові критерії, прописані у Постанові Верховної Ради України № 988-ХІІ від 23 квітня 1991 року. Там, зокрема, йдеться про те, що передача у безоплатне користування має відбуватися з урахуванням прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент переходу їх у власність держави.

Києво-Печерська лавра завжди належала до Київської митрополії. Остання у жовтні 2018 року була повернута з-під керування Московським патріархатом до Вселенського патріархату, а на початку 2019 року отримала томос про автокефалію.

Відтак Православна церква України (ПЦУ), як історична правонаступниця Київської митрополії, має повне право на отримання у безоплатне, тимчасове користування культових споруд Києво-Печерського заповідника, які перебувають у державній власності.

Проблема правонаступника

І якщо з Києво-Печерською лаврою ситуація більш-менш зрозуміла, то з Почаївською лаврою усе набагато складніше.

Історично вона перебувала під омофором Київської митрополії Вселенського патріархату, в юрисдикції Греко-католицької церкви, під владою РПЦ, а у міжвоєнні часи у складі Польської автокефальної православної церкви. Формально на момент переходу у власність держави (УРСР) це була саме Польська православна церква.

Однак, у тій же Постанові є ще один дуже важливий критерій – «вкладення коштів релігійними громадами у її спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею». Найбільше до розвитку Почаївської лаври доклалась саме Греко-католицька церква, за якої було збудовано Успенський собор, Підземний храм, Галерею до Печери Іова, архієрейський дім, оборонний мур та братські келії.

Вкладалася у розбудову монастиря і РПЦ. Але найдовше у своїй історії Почаївський монастир перебував у складі Київської митрополії Константинопольського патріархату – понад чотири століття. Отже правом на користування можуть захотіти скористатися багато церков і кожна матиме певний аргумент.

Відмова від компромісу

Однак реальність така, що наразі святинею безальтернативно користується Московський патріархат і навряд чи там захочуть поступитися лаврою. А інших культових споруд, так би мовити вільних, там наразі немає. Річ у тім, що УПЦ (МП) категорично проти ідеї почергового служіння. Вони це формально обґрунтовують тим, що після «розкольників» треба переосвячувати церкву.

Але тут ще питання, хто є розкольником, у світлі останніх роз’яснень патріарха Варфоломія щодо канонічного статусу УПЦ (МП).

А по-друге, ця «канонічна стерильність» не заважає представникам УПЦ (МП) служити у римо-католицьких костелах, і ніхто перед цим наново їх не освячує.

Все це наштовхує на думку, що відмова від почергового служіння викликана не релігійними, а політичними переконаннями.

Митрополит Онуфрій ще у 2015 році заборонив священникам погоджуватися на почергове служіння. Хоча це та модель, яка зменшує кількість міжцерковних конфліктів і сприяє зменшенню напруги. Схоже, що за таких обставин важко будувати інформаційні кампанії про гоніння та переслідування, що стало однією з головних відмінностей каденції Онуфрія від його попередників.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода