Анна Романдаш
Іще кілька років тому нинішній президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган, тоді ще прем’єр-міністр, міг похвалитися значними успіхами серед курдів, національної меншини на південному сході країни. Після багатьох десятиліть цькувань та утисків, збройних нападів і протестів курди й турецька держава почали знаходити спільну мову.
Утім, потепління було коротким. У жовтні нього року Ердоган оголосив про початок воєнної операції «Джерело миру», мета якої – створити безпечну зону біля турецького кордону в Сирії, куди планують відселити велику частину сирійських біженців із Туреччини.
Ця територія донедавна контролювалася загонами сирійських курдів, які протистояли угрупованню «Ісламська держава», і саме вони стали ціллю турецького вторгнення. Хоча курди в Сирії були союзниками США, Ердоган сприймав їх як потенційну загрозу – їхній успіх і потенційне створення курдської держави могли б підігріти сепаратизм у Туреччині, де курди навіть не мають автономії.
Курдське питання і турецький націоналізм
Коли Ердоган прийшов до влади, то доклав значних зусиль, щоб створити імідж миротворця серед курдів – нацменшини, яка складає приблизно одну п’яту населення. Риторика прем’єра відчутно відрізнялася від агресивних заяв і дій його попередників. Утім, ліберальна політика не тривала довго. Прикручування свобод серед курдів під приводом боротьби з тероризмом – така політика Анкари тепер.
«Стара» Туреччина була жорстокою до курдів, але коли Ердоган прийшов до влади, то він мав більш інклюзивний підхід», – пояснює Дарія Алуссі, консультант зі стратегічних комунікацій і експерт із питань Сирії. За її словами, стосунки між курдами й турецькою державою – це довга історія утисків, які зараз відновилися.
Курди – найбільший у світі народ, у якого нема своєї державності. При перерозподілі територій після Першої світової війни у курдів з’явився було шанс створити власну державу. У 1920 році, коли західні країни-переможці малювали карту регіону на місці колишньої Османської імперії, вони залишили місце для можливої курдської держави – але вже в 1923-му відмовилися від цієї ідеї. Тоді була створена Турецька Республіка, в яку увійшла також і частина етнічних курдських територій. Решта курдських земель опинилася в складі сусідніх держав – у Сирії, Ірані й Іраку (де курди мають свій автономний регіон). Усього курдів, як вважають, приблизно 40 мільйонів. Близько 15 мільйонів живе на території Туреччини, де вони складають до 20% населення країни.
Курди – переважно мусульмани-суніти, так само, як і турки. Але у них є своя мова, точніше, група споріднених мов, і унікальна культура. Протягом 20-го століття турецька політика всіляко намагалася асимілювати курдів і утискала прояви національної самобутності. Зокрема, курдам не дозволялося говорити своєю мовою публічно до 1991 року. Їхнє телебачення було заборонене аж до 2002-го. Навіть деякі літери курдського алфавіту, які відсутні в турецькому, не можна було вживати до 2013 року. Також відбувалися масові переселення курдів, демонструвалася нетерпимість до їхньої культури й фольклору, а уряд заохочував міжетнічні шлюби.
Утиски не залишилися без відповіді: турецькі курди протестували, вимагали більшого представництва в уряді й політиці країни, також зростала кількість прихильників відокремлення від Туреччини. Наприкінці 1970-х виникла «Робітнича партія Курдистану» («РПК», відома за курдським скороченням PKK) – спершу як політична група, але дуже скоро вона перетворилася на збройне сепаратистське угруповання, що не є ніякою партією. Уряд Туреччини, європейські країни і США, серед інших, зараховують це угруповання до терористичних організацій. У 1980-х роках «РПК» почала збройне повстання, яке переросло у курдсько-турецький конфлікт. «РПК», яка отримувала підтримку із Сирії й сусідніх країн, почала партизанську війну проти турецької армії, внаслідок чого загинуло близько 40 тисяч людей. Майже 400 тисяч місцевих жителів втратили домівки, а уряд виселив мешканців із близько трьох тисяч сіл у неспокійному регіоні.
«У курдів нема друзів, окрім гір»
Коли Ердоган прийшов до влади, його політика була націлена на поліпшення стосунків із нацменшинами, зокрема із курдами. Він зустрічався із місцевими політичними лідерами, а також сприяв перемир’ю між Туреччиною й «РПК» – воно, втім, протрималося лише два роки (2013–2015). За словами Алуссі, зараз Ердоган повернувся до підходу своїх попередників у ставленні до курдів. «Зростає військова присутність у південно-східних частинах Туреччини, голова курдської партії й журналісти – в тюрмах», – додає вона.
«У курдів нема друзів, окрім гір» – це курдське прислів’я характеризує наявні проблеми, – продовжує Алуссі. – Курди знову у становищі жертв перемінних пріоритетів [великих держав]». Наприклад, операція, яку почав Ердоган на турецько-сирійському кордоні, націлена на «Сирійські демократичні сили». Вони складаються переважно із курдів та арабів, воюють проти «Ісламської держави» і донедавна мали підтримку США й Заходу. Їм вдалося створити адміністративний регіон на півночі і сході Сирії й перемогти «Ісламську державу» в багатьох стратегічних місцях у країні».
Але президент США Дональд Трамп вирішив відмовитися від підтримки курдів перед загрозою турецького вторгнення і якраз перед ним вивів американські війська з регіону, залишивши союзників сам-на-сам із турецькою армією. «Американці підтримували курдів у боротьбі проти «Ісламської держави» і дали їм обіцянки у разі подолання ісламістів, – розповідає Луїс Сарайва, експерт із питань безпеки, в минулому військовий радник у ЄС і НАТО. – Те, що зробив Трамп, – це зрада найліпших союзників, яких вони мали в регіоні. У такий спосіб Трамп лише посилив значущість режиму Ердогана».
На думку експерта, американський президент вирішив не провокувати Туреччину, бо Ердоган пригрозив саботувати діяльність НАТО, якщо США втрутиться в операцію. «Трамп порушив один із головних принципів міжнародних відносин – захисту своїх союзників, – додає Сарайва. – А Ердоган отримав можливість назавжди вирішити «курдське питання» на своїх кордонах».
«Поки росіяни й американці керують економічною складовою в Сирії, неясно, що саме досягла Туреччина своєю «мирною операцією» і для кого буде безпечною «зона безпеки», – каже Алуссі. Утім, експертка переконана, що це не на користь курдам. «Наразі їхнє майбутнє в руках Анкари, Дамаску і Москви», – додає вона.
Сарайва погоджується: «Ердоган грає дуже розумну роль, бо знає, що американці розраховують на нього. Він отримав свободу атакувати «РПК» і курдів за межами Туреччини».
«Курди живуть, як і решта турецьких громадян»
«Ердоган багато разів заявляв, що якщо курди хочуть мати Курдистан, то такий уже є в Іраку. Після цих заяв не було активних протестів. Доки курди в Сирії воюють із турецькою армією, усі громадяни [Туреччини] підтримуватимуть солдатів», – сказав Радіо Свобода один турецький професор, який побажав, аби його не називали.
За його словами, атака проти курдів у Сирії не матиме жодного впливу на курдів усередині Туреччини. «Туреччина – багатоетнічна країна, але орієнтована на «турецькість». Основна державна політика – це зберегти складові частини країни вкупі. Тож якщо Туреччина воює із терористами, незважаючи на їхнє походження, усі громадяни це підтримають», – пояснює професор позицію турецької влади.
За його словами, в Туреччині відсутній етнічний конфлікт, бо протистояння в переважно курдських регіонах – це, каже він, протистояння між турецькою армією й «терористами» із «РПК», а не з цивільними. Тому, переконаний експерт, навряд чи турецькі курди будуть протестувати чи радикалізуються внаслідок операції «Джерело миру» в Сирії.
«Є маленькі групи [радикалів], але переважено це гнів без дії. Утім, не курди, а саме «РПК» всередині Туреччини може активізуватися, і це, найімовірніше, зіграє на руку турецькій армії, щоб повністю її позбутися, – каже турецький професор. – Знову ж таки, головна ідея [турецького уряду] – боротьба з терористами, а не з курдами».
Відкрито підтримувати «РПК» в Туреччині незаконно, адже це угруповання визнане терористичною організацією. Деякі політичні сили, які підтримували права нацменшин чи схвально відгукувалися про «РПК», були заборонені, а їхні лідери ув’язнені. Критики Ердогана всередині і за межами країни заявляють, що такі арешти – спроба політичного переслідування інакодумців. Багатьох активістів, які висвітлюють агресію турецьких сил проти курдів, також залякували або й ув’язнили – наприклад, курдська художниця Зехра Доган провела майже три роки у в’язниці через намальовану нею картину курдського кварталу, зруйнованого внаслідок операції турецьких силовиків.
На думку Алуссі, важко визначити, як вплинуть поточні події на курдів, але вона не вірить у задовільний результат. Експертка підсумовує: «Турецькі курди поки що мовчать, і неможливо передбачити вплив цієї суворої політики «старої Туреччини», яку сам Ердоган відкидав кілька років тому».
Прогнози Сарайви невтішні: «Курди приречені в регіоні. Американці не притиснуть Ердогана до стіни і не виконають обіцянки, які дали курдам у минулому».
