(Рубрика «Точка зору»)
Цього року, як і в попередні роки, віряни в серпні здійснювалося масове паломництво до Почаївського монастиря, щоб «поклонитися чудотворній іконі Божої Матері». І це, незважаючи на воєнний стан, на те, що в його умовах не є дозволені масові акції, зрештою, незважаючи на те, що Тернопільська обласна рада заборонила паломницький хід до Почаєва на теренах свого регіону.
Мені довелося частково спостерігати за цим дійством. І в мене склалося враження, що це була добре організована акція духовенством Української православної церкви (УПЦ), яка є структурною частиною Російської православної церкви.
Так, можна було побачити на дорогах невеликі групи паломників, які йшли пішки. Однак масово до Почаєва доставляли людей автотранспортом. УПЦ треба було продемонструвати свою силу. Й показати, що вона може дозволити собі ігнорувати приписи влади. Звісно, посилаючись на моменти релігійні.
Коли й чому шанують ікону Почаївської Богоматері?
Ікону Почаївської Богоматері вшановують кілька разів на рік – 13 квітня, 5 серпня і 21 вересня за нинішнім календарем. Святкування 5 серпня встановлено в пам'ять зняття із Почаївського монастиря так званої турецької облоги 20-23 липня 1675 року. Але основний акцент московське православ’я робить на серпневому вшануванні. Чому? Через те, що в 1675 року Почаївський монастир був православним, а не унійним, як це сталося через кілька десятиліть по тому.
Ссновний акцент московське православ’я робить на серпневому вшануванні
Сама ж подія позбавлення Почаївського монастиря від турецької, чи то татарської облоги подається таким чином. Мовляв, під час так званої «Збаразької війни» 1675 року турки й татари взяли в облогу Почаївський монастир. Оточені в обителі віряни безперервно молилися в Троїцькому соборі перед чудотворним образом Божої Матері та перед мощами преподобного Іова Почаївського. Так минули два дні – 20 і 21 липня 1675 року. Настала третя ніч, з 22 на 23 липня. У цей час почався штурм монастиря. І ось тоді раптом розкрилися хмари, і над собором появилась Богородиця в блискучому сяйві, оточена ангелами з оголеними мечами. Праворуч при Богородиці стояв на хмарах преподобний Іов і молився Богородиці про порятунок безборонного монастиря.
Це побачили турки й татари, і почали безладно пускати стріли на небесне видіння. Та стріли верталися назад і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно втікати. Так Почаївський монастир був урятований. Навіть дехто з турків і татар прийняли православ’я й зосталися послушниками в монастирі.
Ця оповідь базується на легендарній традиції. Ніяких писемних свідчень про цю подію не збереглося.
Ніяких писемних свідчень про цю подію не збереглося
Справді, у той час тривала війна між Османською імперією й Річчю Посполитою, яка розпочалася 1672 рокц, а завершилася в 1676-му.
Наприкінці червня у 1675 році турецька армія під проводом Ібрагіма Шишмана (20-30 тис. чоловік) переправилася через Дністер і зайняла Бар.
У липні на Поділлі до неї долучилося татарське військо (близько 30 тис. кіннотників), якими командував нуреддин-султан Сафа-Гірей.
27 липня турки й татари штурмом взяли Збараж. Це була важлива фортеця на шляху до Львова. Тоді ж були розіслані по Поділлю й Волині татарські загони, які часто займалися грабунком.
22 серпня Ібрагім Шишман вислав близько 10 тисяч татар на чолі з Сафа-Гіреєм під Львів, сподіваючись, що ті розгромлять армію Речі Посполитої. Однак татари зазнали там поразки1.
Що ж, насправді, могло відбутися під Почаївським монастирем у липні 1675 року. Ймовірно, тут опинився відносно незначний загін татар. Такі загони, як уже говорилося, були розіслані по Поділлю й Волині. Монастир мав укріплення. Звісно, не були вони значними – але достатніми, аби стримати невеликий загін нападників.
Подібні укріплення мало чимало значних монастирів. Адже в них зосереджувалися матеріальні цінності – і їх треба було захищати. При наближенні татар у Почаївському монастирі сховався місцевий люд, була організована оборона обителі. Звісно, в Троїцькому соборі монастиря молилися, просячи порятунку; зверталися й до ікони Божої Матері.
Татари не взяли монастир. Він для них не становив якогось стратегічного інтересу. Хіба що вони сподівалися його пограбувати. Але, певно, зрозумівши, що це буде для них нелегко, відійшли.
Схоже, цей незначний епізод у «Збаразькій війні» з часом обріс різноманітними легендами, а сам він був представлений, як грандіозна подія, як штурм монастиря великим турецьким військом. Про нього з’явилися різноманітні оповіді.
Став він підставою й для створення творів фольклорного характеру. Один із них добре відомий – пісня «Ой зійшла зоря вечоровая…».
До слова, її виконував і загиблий на фронті російсько-української війни, оперний співак Василь Сліпак.
Схоже, і оповідь про врятування Почаївського монастиря, й наведена пісня не з’явилися відразу в 1675 році. Це творіння пізніших часів. Можна припустити, що в основному ця легендарна традиція склалася в унійний період. Саме почаївські василіани почали друкувати твори, де пропагувалася наведена легенда. Водночас ними ж друкувалися пісні, засновані на цій легенді.
Коронація ікони – це визнання її чудотворності
Саме в унійний період монастиря і був сформований культ ікони Почаївської Богоматері. Взагалі дещо проблемно говорити про існування цього культу в початковий православний період існування монастиря. Показово, що тоді монастирським храмом був не храм богородичий, а собор святої Трійці. Щоправда, в цьому храмі була ікона Богородиці, яку обителі передала її фундаторка Анна Гостська (Гойська).
Однак в унійний період на кошти мецената Миколи Потоцького, який був римо-католиком, але перейшов в унію, був вибудуваний величний собор Успіння святої Богородиці, що й нині лишається окрасою й основним храмом монастиря. Тоді ж за сприянням цього мецената відбулася коронація ікони Почаївської Божої Матері.
Коронація ікони Почаївської Богоматері
Сам же обряд коронації богородичих ікон – католицький звичай, який набув поширення у ранньомодерні часи. У 1630 році італійський магнат Олександр Сфорцо Паллавіціні надав велику суму грошей, щоб на відсотки від них коронували чудотворні ікони Божої Матері. Власне, коронація ікони – це визнання її чудотворності.
Уже в 1631 року у Ватикані була коронована одна така ікона. Обряди коронації практикувалися в римо-католицькій та унійних церквах на українських землях. Зокрема, в 1765 році була коронована відома ікона Холмської Матері Божої.
У 60-их рр. XVII ст. Микола Потоцький розпочав справу коронації Почаївської Божої Матері, а також канонізації Іова Желіза. Звісно, справа була непростою. У Ватикані вимагали доказів чуд, здійснених іконою та мощами цього подвижника. Це питання вивчав луцький унійний єпископ Сильвестр Рудницький, який спеціально прибув до Почаєва. На підставі його доповіді 23 квітня 1773 р. папою Климентом XIV була видана булла, яка дозволяла коронацію Почаївської Божої Матері. Тим самим визнавалася її чудотворність.
Коронацію ікони призначили на свято Різдва Богородиці, яке відзначалося 8 вересня (за старим стилем). Самі ж урочистості, пов’язана з цією подією, розтягнулися з 8 по 15 вересня. Зараз якраз минає 250 років від цих подій. Чим не ювілей? Проте, звісно, нинішні ченці Почаївської лаври, які належать до УПЦ, скромно про це мовчать. Хоча саме ця подія відіграла чи не головну роль у становленні культу ікони Почаївської Богоматері.
Як це було 250 років тому?
250 років тому на коронацію ікони зійшлася велика кількість людей. Подають різні цифри, зокрема, близько 100 тисяч осіб. Хоча це видається перебільшенням. Більш правдоподібно виглядають такі цифри – 24 тисячі вірних греко-католицького й 9 тисяч 300 вірних римо-католицького обрядів. Серед них було близько тисячі унійних та римо-католицьких священиків. Це було справді велелюдне дійство.
Обряд коронації здійснювали два унійні єпископи – луцький Сильвестр Рудницький та холмський Максиміліан Рилло.
Тодішній Троїцький собор Почаївського монастиря не міг вмістити всіх паломників. Тому задля коронації біля собору було споруджено 30 малих престолів й споруджена тимчасова каплиця в полі на відстані близько однієї верстви від чернечої обителі. Дорога від монастиря до неї була обсаджена деревами. На ній спорудили п’ять тріумфальних воріт.
Власне, церемонія коронації розпочалася ще 7 вересня з урочистого перенесення ікони з Троїцького собору до каплиці. Попереду процесі йшов холмський єпископ Максиміліан Рилло. Ікону несли два архімандрити, а балдахін над нею тримали чотири польські магнати. У каплиці чекав луцький єпископ Сильвестр Рудницький, який поставив ікону на високому підвищенні. Була відслужена вечірня.
Сама ж коронація відбулася в урочистій обстановці наступного дня, 8 вересня. Здійснив її Сильвестр Рудницький. Він благословив привезені корони, наклавши одну на Матір Божу, іншу – на її Сина.
Урочистості ж продовжувалися далі. При цьому богослужіння поєднувалися з музикою та феєрверками. Із Варшави на прохання Миколи Потоцького спеціально прибув інженер Готфрид Дейбель, який привіз із собою значне число штучних вогнів та ракет. Їхній запуск справляв чимале враження на люд.
Під час урочистостей було роздано 11 тисяч копій іконок Почаївської Божої Матері й понад 5 тисяч медальйонів. 15 вересня ікону в урочистій обстановці перенесли назад – із каплиці до Троїцького собору. На цьому, власне, церемонія скінчилася2. Микола Потоцький про ці події випустив латинською мовою книжку «Epitome historica de origine, antiquitate ac praesentim de celebratissimo opere coronationis thaumaturgae in Poczajoviensi Monte Imaginis S. V. Mariae», яка була надрукована в Почаєві в 1775 році.
Безперечно, це дійство стало помітною подією. На нього зібралася велика кількість людей – як греко-католиків, так і римо-католиків. Вість про чудотворну силу ікони ширилась не лише теренами Волині, а й по всій Україні. Саме коронація Почаївської ікони Божої Матері посприяла її популярності, а Почаївський монастир зробився місцем паломництва.
Так що нинішнім промосковським православним, здійснюючи паломництво до ікони Почаївської Богоматері, варто згадати, що цю традицію, фактично, започаткували греко-католики.
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
