(Рубрика «Точка зору»)
У середовищі Української православної церкви (УПЦ), яка юридично не мала би іменуватися «українською», оскільки є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ) й реально підпорядкована Московському патріарху, нещодавно з’явилася чергова «автокефальна ініціатива». 23 липня у фейсбуці на сторінці спільноти «Голос духовенства Української православної церкви» був опублікований лист до очільника УПЦ (Московського патріархату) митрополита Онуфрія (Березовського), де пропонувалося проголосити «справжню автокефалію» цієї церковної структури.
Його підписало близько 360 кліриків УПЦ (МП).
«Автокефальна ініціатива»
Здавалося, можна було б і не звертати увагу на чергову «автокефальну ініціативу» в середовищі УПЦ (Московського патріархату). Подібні «ініціативи» вже були. Навіть у травні 2022 року у Феофанії пройшов так званий собор УПЦ (МП), на якому заявлено було про «самостійність та незалежність» цієї церковної структури. Однак ця декларована «незалежність» потрібна була лише для відвернення уваги. А Московський патріарх Кирило (Гундяєв) давав чітко зрозуміти, що УПЦ (МП) є невід’ємною частиною РПЦ.
Хоча згаданий лист священників УПЦ (МП) виглядає як явище маргінальне (адже його підтримала незначна частина духовенства і ніхто із архієреїв), однак ця історія мала продовження. І саме це продовження та реакція на зазначений лист є цікавими. Принаймні стало ясно, що УПЦ (МП) має внутрішню проблему, котру треба вирішувати. Інше питання – як?
26 липня 13 священиків із різних єпархій УПЦ (МП) подали згаданий лист до митрополита Онуфрія через канцелярію митрополії. Вони також прийшли до його резиденції в Свято-Пантелеймонівському монастирі у Феофанії.
Зустрітися з митрополитом не вдалося – чого, власне, треба було чекати. Однак клірики поспілкувалися з його представником – єпископом Марком. І це було трактовано делегацією як своєрідна перемога.
Наскільки можна судити, Онуфрій все ж провів консультації у своєму оточенні щодо цього листа. Однак ніякої офіційної інформації з цього приводу не було. Не було й реакції самого митрополита.
Але реакція прийшла в інший спосіб. Уже 28 липня керуючий справами УПЦ (МП) митрополит Антоній (Паканич) відповів на згаданий лист на власному ютуб-каналі. Він акцентував увагу на «гоніннях» проти УПЦ (МП), а в контексті цього звинуватив авторів листа в розвалі церкви.
«Поки беззахисні парафіяни намагаються захистити свої храми від незаконного захоплення, поки архієреїв за наклепницькими доносами відправляють за ґрати, дехто, прикриваючись удаваною турботою про церковне благо, вкотре висувають керівництву Української православної церкви вимоги, які не узгоджуються з канонічними традиціями»
Митрополит Антоній є чи не найвпливовішою людиною в УПЦ (МП). До того ж це людина, яка демонструвала й демонструє свою проросійську позицію. Те, що він виступив з критикою авторів листа, свідчить: проти них вирішили застосувати «важку артилерію». Чи узгоджував Антоній своє звернення з Онуфрієм? Напевно. Не міг же він, як «права рука» очільника УПЦ (МП), озвучувати в таких питаннях лише особисту думку.
Розгорілася своєрідна дискусія, яка, фактично, звелася до взаємного звинувачення сторін.
30 липня підписанти листа у фейсбуці відповіли Антонію на звинувачення, водночас вказавши на його проросійську позицію. Невдовзі після цього підписантів публічно розкритикували митрополити УПЦ (МП) – Лука (Коваленко) й Феодосій (Снігірьов). Обидва вони відомі своєю твердою позицією на підтримку єдності з Московським патріархатом. Натомість жоден з ієрархів УПЦ (МП) не виступив на підтримку ідей авторів листа.
Здавалось би, дискусія закрита. Однак у медіа-просторі й далі згадується цей лист. З’являються різні думки щодо нього й того, що відбувалося навколо нього.
Бо справді питання є. І воно не вирішується.
Чи реальний «автокефальний собор»?
По-своєму можна зрозуміти авторів цього листа. Вони репрезентують себе як патріотів України – осуджують російську агресію, переймаються стражданнями українців, виступають начебто й проти «русского мира».
Однак цей патріотизм поєднується з іншим патріотизмом – «патріотизмом УПЦ (МП)». Складається навіть враження, що автори листа переймаються не скільки бідами України, скільки бідами своєї рідної церкви. Їх непокоять «гоніння» СБУ на проросійських колаборантів з УПЦ (МП).
Вони розуміють, що зараз суспільні настрої не на їхньому боці. В Україні часто сприймають (й цілком справедливо!) їхню церкву як проросійську структуру. Вона втрачає вплив, її парафії поступово переходять до Православної церкви України (ПЦУ). Тому автори листа пропонують провести собор й остаточно відмежуватися від РПЦ. Це начебто має врятувати їхню церкву.
Але як це зробити?
360 священиків – це зовсім не та критична маса, яка змусить керівництво УПЦ (МП) на скликання «автокефального собору». Чи підтримує цю ідею більшість духовенства УПЦ (МП)? Схоже, ні.
У їхньому середовищі зберігаються сильні проросійські настрої. Чи є підтримка з боку мирян? Чесно кажучи, щось не видно. Зрештою, чи є хоч якась підтримка ідеї «автокефального собору» серед архієреїв?
Принаймні, ніхто з них відкрито не декларує автокефальної позиції.
Однак уявімо собі, що автори листа отримують належну підтримку в церкві. Що далі? Які дії?
У листі читаємо:
«Ми, священнослужителі УПЦ, закликаємо Вас ініціювати негайне скликання собору УПЦ, на якому має відбутися реальне, а не ефемерне розірвання з РПЦ. Про цей факт мають бути повідомлені як Помісні Церкви, так і Москва! Ми розуміємо, що Ви, можливо, вже давно попереджені з церковних кабінетів Москви про негайне оголошення перебуваючим у розколі в разі такого вчинку. Ви, вочевидь, можете боятися цього як вірний Богу священник і монах. Однак ми переконані, що такого рішення Москви не визнає жодна Помісна Церква світу, тому розкольниками і Ви, і ми поряд із Вами, будемо вважатися лише для РПЦ»
Якщо розібратися, то видається, що пропонується така річ – як самопроголошена автокефалія. Автори розуміють, що ця автокефалія не буде визнана Московським патріархатом. Але вони чомусь вірять, що її визнають всі інші православні церкви. Однак чи визнає таку самопроголошену автокефалію, приміром, Сербська православна церква, яка чітко рухається у фарватері РПЦ?
Чи визнають деякі інші православні церкви, що, фактично, є союзниками Московського патріархату? А таких немало! І чи визнає самопроголошену УПЦ Вселенський патріархат й православні церкви, які визнали ПЦУ?
З цими церквами РПЦ й, відповідно, її філія УПЦ (МП) розірвали відносини.
Статус самопроголошеної УПЦ буде приблизно такий, як свого часу мала Українська православна церква Київського патріархату. Чи потрібно це клірикам УПЦ (МП)? І чи підуть вони на таке?
Звісно, УПЦ (МП) може скликати собор й порушити питання про надання їй більш широкої самостійності. Варіанти є – аж до отримання автономного статусу. Але, по-перше, чи погодиться на це керівництво РПЦ? Радше, ні. А, по-друге, якщо навіть погодиться, то УПЦ (МП) й далі перебуватиме в орбіті РПЦ.
Чи не пора клірикам УПЦ (МП), які вважають себе патріотами України, усвідомити, що їхня церква – частина «русского мира»?
Свідчень цього більш, аніж досить. Тому справжній український патріотизм і «патріотизм УПЦ (МП)», що, зокрема, виражається в бажанні будь-якою ціною зберегти цю церкву, погано поєднуються.
Який же вихід із ситуації?
Налагодження нормальних стосунків з єдиною канонічною православною автокефальною церквою в Українській державі – ПЦУ. Й знаходження формули об’єднання з нею.
На жаль, автори згаданого листа не ведуть про це мову. Єдине, на що вони спромоглися, то це заявити про потребу відновити стосунки із Вселенським патріархатом та церквами, що визнають ПЦУ.
І тільки...
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
