На околицях Харкова росіяни опинилися вже вранці 24 лютого. За словами моїх співрозмовників, російські війська планували взяти місто за три дні. Та навіть зайти у нього чисельними підрозділами не змогли. Замість очікуваних ними вітань та обіймів отримали жорстоку відсіч. То ж як вдалося втримати Харків?

Ранок

«Вам що, жарти це? Які фото???» – до мене звернулася незнайома жінка з натовпу. О пів на дев’яту ранку 24 лютого я зняла перші кадри. Біля крамнички з випічкою та хлібом потроху збирався натовп. Розгублені та напружені люди очікували, чи запрацюють магазини поряд.

Засвітла у Харкові поранений перший цивільний, у моєму районі – П’ятихатках, на околиці міста.

«Он хвостовик, пройшов через 9-й поверх та на 8-му зупинився», – Юрій показував дірку на даху. В глибині видно хвіст ракети, яка застрягла між поверхами у стіні. Сусіду Юрія осколками посікло ноги.

«О 4-й почули свист, прогримів удар по будинку, все затряслося. 5 секунд – ми вже стояли біля вхідних дверей, я вже кидав дружині та доньці речі», – розповідав Юрій про почуте. Сусіда тоді вже забрала «швидка».

Було ще темно, в мене тряслися руки та калатало серце. Я набрала телефон колеги, у слухавку почула: «Так, почалося». Розмова була короткою, він вивозив сім’ю з Північної Салтівки та мав повернутися за котом, який залишився у квартирі.

Ранок 24 лютого для більшості осіб, з якими я спілкувалася, почався саме з вибухів. Ані міського голову Ігоря Терехова, ані Олега Синєгубова, голову нині обласної військової адміністрації, за їхніми словами, про напад не попереджали.

«Нікого в державі не попереджали, – каже мені начальник поліції Харківщини Володимир Тимошко. – Мабуть, 23 лютого всі розуміли, що таке можливе, та не хотіли вірити, що таке буде. Всі сподівалися на те, що якийсь глузд у Росії є».

Мобілізація

«Сценарій повномасштабного вторгнення розглядався, як найгірший, але ми до нього також були готові. В нас були заготовлені бази з усім майном. Заготовлений план дій зі всіма інструкціями – хто кого забирає, де збираємось», – розповідає начальник штабу добровольчого підрозділу «Фрайкор» Богдан Войцеховський.

Повідомлення про повномасштабне вторгнення він отримав за 10 хвилин до перших вибухів у місті. Група чергових підняла тривогу, побачивши звернення Путіна.

Зброю для ведення бойових дій добровольці отримали від СБУ. Чи то було особисте розпорядження Романа Дудіна, тодішнього керівника харківського управління служби безпеки, Войцеховский не знає. Необхідне підвозив очільник харківського «Фрайкору» Георгій Тарасенко (він загинув 25 березня 2022 року під час визволення селищ Мала Рогань та Вільхівка). Вже о першій дня «фрайкорівці» зайняли позиції на Північній Салтівці поряд зі Збройними силами України та Нацгвардією.

900 бійців мобілізував харківський осередок Нацкорпусу завдяки власним вишколам для містян, які проводили попередні пів року. Озброєння, за словами начальника штабу спецпідрозділу «Кракен» Костянтина Немічева, отримували з різних джерел, яких саме, він не уточнював.

Охочих приєднатися до оборони вдосталь юрмилося і у центрі міста.

«Люди не розуміли, де взяти зброю, і люди не розуміли, що робити, щоб захистити країну», – каже волонтер Борис Редін.

У якийсь момент його намет «Все для перемоги», встановлений ще у 2014 році посеред центральної площі Свободи, став своєрідним інформаційним центром.

Маючи особисті контакти з підрозділами, волонтери направляли людей до Нацгвардії, Тероборони Харкова, добровольчих підрозділів. ЗСУ на той час вже були на позиціях, каже Борис Редін.

«Військкомати були зачинені. Це створювало додатковий хаос, – зауважує він. – Незрозуміло, що було робити і чому вони зачинені були, теж не було зрозуміло. Але я думаю, то було виправдано – їх би просто побили ракетами».

Доукомплектовували 113-у бригаду Тероборони. Оперативний резерв комплектували одразу у військових частинах, пояснює Радіо Свобода голова ОВА Олег Синєгубов. Відповідно до указу президента «Про загальну мобілізацію», виданого 24 лютого.

«Я просто був у шоці від того, що люди самі без військкоматів, без примусу виїхали у найближчі військові частини. Хто у чому, взяли зброю – і до нас», – розповів нацгвардієць Олександр із позивним «Пітбуль».

Добровольців та боєприпаси його підрозділу, який зайняв оборону на околиці П’ятихаток, підвозив на власній автівці Олег Громадський, полковник запасу. У ніч на 25-е він загинув тут же, намагаючись проскочити через підбиту російську колону.

Чи був готовий Харків до оборони?

Харків росіяни планували взяти за три дні, розповідає «Пітбуль». Такий висновок інструктор з бойової підготовки зробив після спілкування з російськими полоненими, яких брав у полон після початку вторгнення.

«Ми очікували, що у перший день ми зустрінемося з росіянами на вулицях міста», – такий розвиток подій, за словами Богдана Войцеховського, був імовірним, хоча і найгіршим.

«На жаль, не було проведено роботи з укріпрайонами. Якщо брати Харків, то десь 3 березня з’явились блокпости, до цього не було жодних фортифікацій», – додає вже начальник штабу спецпідрозділу «Кракен» Костянтин Немічев.

У перший день вторгнення усі ці побоювання здавалися імовірними. До першої дня 24 лютого росіяни підпирали місто зі сторони Дергачів, були біля кільцевої з боку П’ятихаток та Циркунів.

«Сказати, що ми повністю були готові – збрехати вам», – відповідає мені Ігор Терехов. Міський голова згадує Романа Дудіна, той під час чергової наради напередодні вторгнення запевняв – війни не буде, на кордоні росіяни проводять саме навчання.

«Тому все доводилося робити «з листа», дуже швидко, щоб не допустити ворога до міста Харкова», – зазначає він.

План оборони був у військових. Вони направляли комунальників та будівельників щодо зведення укріплень.

«Вони стримували ворога на підступах, дали нам час, щоб ми все збудували, – розповідає Ігор Терехов, – робили їжаки (протитанкові – ред.), варили їх, доставляли під обстрілами. На автобусах розвозили і медикаменти, їжу. Привозили бійців ЗСУ, Тероборони, допомагали їм – робили блокпости. Блоки ставили, укріплювали їх, пісок везли. Військові казали, що робити».

Втримати місто з середини

Протягом перших днів і Синєгубов и Терехов робили відеозвернення з вулиць міста, публікували фото у кабінеті. Щоб продемонструвати – вони у Харкові.

«Треба було не допустити паніки, – каже Володимир Тимошко. Поліцію Харківщини він очолив 24 лютого, наказ отримав у воцапі, дорогою до Харкова. У місті був о 13:30. У цей час росіяни вже захопили липицький та вовчанський відділи поліції в області, підходили до Золочева та Куп’янська, стояли під кільцевою Харкова.

Своєму складу Тимошко заявив – місто не залишить. У перші дні поліцейські у Харкові взяла під охорону музеї, банки та супермаркети. Домовлялися із власниками аптек, які закрилися через обстріли, щодо їхньої роботи. Ба навіть стежили за цінами. Тимошко пригадує випадок на Північній Салтівці, де до нього звернулася літня жінка.

«Підходить бабуся, каже: «Допоможіть будь ласка. Бо що ж це робиться, зайшла купити в супермаркет, взяла продукт, на нього цінник вже в два рази вищий, ніж був. А поки я дійшла до каси, ціна виросла у три рази». Тоді я знайшов власника супермаркету, сказав – зробимо наступне, по кожному факту порушимо кримінальне провадження щодо шахрайства, пов’язаного з мародерством. І я закрию все, вони почули», – розповів Тимошко.

Були розмови і з таксистами, які почали брати за кілометр по тисячі гривень. Поліцейські евакуювали мешканців з-під обстрілів до метро. А ще стояли на перших блокпостах із військовими та перекривали доступ до міста через другорядні дороги.

«З 25-го числа на кожній такій дорозі ми встановили пункти спостереження, – каже Тимошко, – поліцейські у цивільному одязі стояли на всіх виїздах другорядних і в'їздах у місто. Тому що була можливість, що росіяни зайдуть не з центральних доріг».

Роман Дудін та спроба захоплення влади

Та у січні вже 2023 року з’ясувалося – окрім паніки, Харкову загрожував, як виглядає, інший ворог. Олег Синєгубов повідомив у інтерв’ю «Суспільному» про спробу очільника СБУ Харківщини захопити владу у перший день вторгнення.

Романа Дудіна Володимир Зеленський звільнив з посади 29 травня. Тоді президент України зазначив: керівник служби «не працював на захист міста з перших днів повномасштабної війни».

Після звільнення Дудін опублікував кілька відео та дописів у фейсбуці із критикою дій очільників міста та області. Тоді ж дав інтерв’ю Радіо Свобода, де звинуватив їх у власному звільненні.

Коментувати слова обласного ексначальника служби безпеки Радіо Свобода Олег Синєгубов відмовився (вже тоді Дудін видалив свій допис). Голова ОВА лише пояснив появу фото з його пустим кабінетом. Світлину розповсюдили деякі телеграм-канали із запевненням, що Синєгубов втік з міста.

«24 лютого я проводив нараду з мером Харкова Ігорем Тереховим та головою Харківської облради Тетяною Єгоровою-Луценко та заступниками. В цей час, очевидно, хтось зі співробітників СБУ був направлений, щоб сфотографувати мій робочий кабінет та дезінформувати керівництво держави», – повідомив Синєгубов.

Інтригу було розкрито з передачею справи Дудіна до суду. Його підозрюють у державній зраді та самовільному залишенні місця служби в умовах воєнного стану. За словами Олега Синєгубова, Дудін затримав його та Ігоря Терехова і лише втручання президента поставило крапку в інциденті.

«Воно (захоплення влади – ред.) могло завдати велику шкоду, і емоційну для всього міста. Знаєте, на це навіть був розрахунок», – так коментує дії Дудіна вже міський голова Харкова.

Задача – прорватися до центру міста та розстріляти Харків

Допоки місто готувалося до захисту та переживало спробу захоплення влади, його кордони опинилися під загрозою. Вранці росіян розбили на кільцевій в районі Циркунів. А ввечері вони спробували прорватися через П’ятихатки.

Це наукове містечко поблизу кільцевої. Від Харкова воно відрізане лісосмугою, а до кордону з Росією тут усього 26 кілометрів – пів години автівкою до українського міжнародного пункту пропуску «Гоптівка».

Через селище – пряма траса до центру Харкова. Тому від ранку тут вже окопувалась 92-а бригада. А підрозділ Нацгвардії на броньованих автівках та з БТРом висунувся на околицю ближче до кільцевої.

Саме цією дорогою спробувала прорватися російська колона.

«Бачиш – тіні їдуть, ані світла, нічого. Тільки видно – хтось стріляє, рикошетом відлітає від транспорту», – пригадує командир підрозділу інструкторів Нацгвардії Сергій.

У колоні – БТ-ЛБ – бронетранспортер або просто «мотолига», два «Гради» та тентовані вантажівки – з особовим складом та боєприпасами.

«Мотолигу» нацгвардійці не чіпали, відпрацювали з РПГ по колоні, а бронетранспортер вже у селищі рознесли БТРи 92-ї бригади.

«Ми їх на ходу почали палити. Вони їхали без зупинки. Вони не чекали, що ми там будемо», – розповідає побратим Сергія «Пітбуль». Саме він у темряві поцілив по боєприпасах.

«Тут, як у голлівудських фільмах, почалися такі розриви, у житті такого не бачив. Коли усі ці розірвані ракети летять над головами. Все сяє», – пригадує «Пітбуль».

Тієї ж ночі нацгвардійці взяли першого полоненого – водія «Уралу» на ім’я Юрій, що віз боєкомплект, із мурманської 200-ї бригади.

«Бухий як чорт! Від нього так тхнуло, що ми думали, що ж він пив. Зв’язали», – розповідає Сергій. До підходу командувача нацгвардійці встигли коротко допитати полоненого. Спочатку Юрій твердив про «навчання», та згодом таки зізнався.

«В них була задача – прорватися у центр аж до площі нашої Свободи. І оті два «Гради» у хаотичному порядку повинні були розстрілювати Харків», – каже Сергій.

Бій біля школи

Переломним у обороні міста можна вважати 27 лютого. Саме тоді була ще одна спроба прорватися до Харкова. Опісля росіяни задовольнялися безупинними обстрілами кварталів.

Вранці у Харкові помітили колону броньованих «Тигрів» із «зетками». За словами Володимира Тимошка, вони проскочили другорядними дорогами, які не перекрили.

«Місто було закрите, але залишалися дірки. Вони заходили там, де не було наших збройних сил. Їх стали знімати з вікон будинку, коли вони в місті були», – каже голова поліції Харківщини.

Диверсанти добралися таки до центру, та звідти їх вибили. Згодом росіян заблокували у школі на вулиці Шевченка. БТР 92-ї бригади відпрацював по «Тиграх», будівлю учбового закладу оточили спецпризначенці поліції, тероборонівці та добробати.

Голова штабу «Фрайкору» Богдан Войцеховський – учасник цього бою. Тут він отримав своє перше поранення. Каже, протистояти довелося 2-й бригаді російського ГРУ. Бійці, десятка три, були добре навчені.

«Жодних зайвих рухів, жодної зайвої стрільби, стрільби «по-сомалійськи», яка б видавала їхні позиції, не було», – пригадує «фрайкорівець».

Росіяни одразу зайняли верхні поверхи будівлі та давали відсіч при спробі поліцейської зачистки.

«Ворог відмовлявся йти на переговори, відмовлявся здаватися. При спробі наблизитися до противника летіли десятки гранат у бік хлопців. З використанням військових хитрощів – один раз летить граната, один раз летить камінь», – розказує Войцеховський.

Край бою поклав танк 92-ї бригади, який розстріляв будівлю. У школі почав підриватися боєкомплект. Пожежа тривала 2 години. Жоден з росіян не вижив.

Метою цієї ДРГ було захоплення однієї з адмінбудівель та встановлення там триколору, впевнений Володимир Тимошко.

«Підняти триколор, закріпитися, протриматися добу. Російські телеканали показали у центрі міста прапор, оголосили, що місто «наше». Реакція двох мільйонів населення, які чують, бачать, що місто – російське і прапор російський – їх реакція? Це реакція ЗСУ, які вирішать – все і будуть виходити, це реакція поліції, яка піде з міста, це реакція населення, серед якого почнеться паніка», – зазначає Тимошко.

27 лютого, коли ще точився бій у школі, близько другої дня на окружній сталося ще одне бойове зіткнення. Через позиції, які утримували нацгвардійці та ЗСУ, спробувала пробитися група росіян, розповів мені боєць 92-ї бригади, командир БТРу Олександр. Їхнє переміщення помітили та відкрили вогонь, щоправда автомати росіян не зупинили.

«Товариш заплигнув на БТР, відкрив вогонь з усіх гармат, які там були, ми підтримували стрілецькою зброєю. Більшість ми перебили, кілька людей лишилися та встигли відійти адже нас знову почала накривати їхня артилерія», – продовжує Олександр.

За шевронами загиблих бійці дізналися, що це були спецпризначенці батальйону «Ахмат».

Фактор ЗСУ

Одним з основних факторів, який допоміг втримати Харків, більшість моїх героїв називають участь в обороні сил ЗСУ.

За даними, які отримали у 92-й бригаді від полонених, росіяни вважали, що підрозділ було розбито, а частини, які лишилися, деморалізовані.

«Колони (росіян – ред.) дуже потужні йшли на Харків. Вони не були готові, що їм дадуть опір. Коли по них ми почали застосовувати артилерію і танки, у них моральний дух сильно впав, – розповідає військовослужбовець одного з підрозділів 92-ї бригади, – І вони, хоча намагалися заходити колонами, але колона виходить, ми по ній з танків, піхоти, РПГ, «Джавеліни» тоді добре спрацювали. І вони, хто цілий, назад тікали».

На відміну від цивільних про можливість нападу військових попередили в ніч на 24-е. Вони готувалися та були на позиціях.

«З 4-ї до 5-ї мене поставили на варту, я щойно її добуваю, дивлюся у бік кордону і починають «Гради» лупити у три сторони», – пригадує Ілля. Зараз він демобілізований через важке поранення. На момент вторгнення був старшим стрільцем у БТРі.

У перший день війни Ілля за наказом почав патрулювання своєї ділянки кордону. Зв’язок підтримували поміж БТРами. А першого ворога побачив за пів кілометра на моніторі бронемашини.

Враження, що росіяни більш вправні, швидко розвіялося, каже Ілля.

«Бог був на нашому боці. Кулі летіли в нас менше, хлопці стріляли краще, впевненіше. Дуже підбадьорило, коли розбили першу колону», – зауважує він.

Уже 25 лютого БТР Іллі опинився у кільці, тож довелося пробиватися до своїх.

За підсумками командування, каже Ілля, патрулювання БТРів значно підтримало захист Харкова.

Та досягти таких результаті, упевнений чоловік, вдалося також завдяки цивільним. «До сліз «офігів», як люди допомагали нам та підтримували», – наголошує він.