Українська стрічка «Бачення метелика», представлена на 75-му Каннському кінофестивалі у секції «Особливий погляд» і змагалася за його основний приз – це сама нагорода і фінансова частина у розмірі 30 тисяч євро. Фільм «Бачення метелика» розповідає історію української аеророзвідниці, яка повертається до мирного життя в Україні після перебування у полоні у росіян, де її ґвалтували і катували. Режисер стрічки Максим Наконечний після прем’єри у Каннах дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.

• Стрічку «Бачення метелика» було знято до початку широкомасштабної російської агресії проти України. Тоді режисер Максим Наконечний хотів привернути увагу світової спільноти до війни в Україні, яка почалася у 2014 році.
• Натомість, «Бачення метелика» набуло нового значення після 24 лютого і знімальна група стрічки вирішила використати будь-яку можливість у Каннах, щоб говорити про жахи війни в Україні.
• Під час прем’єри вся знімальна група піднімалася червоною доріжкою під звуки повітряної сирени замість звичної у Каннах веселої гучної музики.
• При цьому всі вдягнулися у чорне та біле, розгорнули банер з написом «Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?» і прикрила обличчя постерами із зображенням символу перекресленого ока, що у соціальних мережах попереджає про «чутливий контент».

Максим Наконечний після прем’єри своєї стрічки у Каннах поговорив із Радіо Свобода:

– Вітаю вас із прем’єрою! Акція знімальної групи «Бачення метелика» на червоній доріжці до зали Дебюссі стала фактично першою потужною заявою українських кінематографістів у Каннах. І це на тлі того, як я особисто бачила глядачів, які зав’язали українськи прапори у вигляді шалика на шиї, їх зупиняла на вході охорона, ретельно перевіряли акредитацію і попереджали, що вони не мають право розкривати прапор України під час показу. Тим не менше, вони все одно це зробили і, наскільки я знаю, покарання не було.

Які враження у вас від прем’єри Вашого фільму і в цілому ставлення до війни в України у Каннах?

– Ми намагалися заявити про себе не тому, що нам потрібно було виправдання. Ми розуміємо, що це дуже велика честь і це важливо зараз для України представляти кіно на найбільшому і найважливішому кінофестивалі у світі. Ми відчуваємо себе тут у безпеці і привілейованій позиції тоді, коли наші співгромадяни страждають від бойових дій, окупації та актів вчинення геноциду.

Ми не мали іншого виходу, окрім як заявляти про себе і проявляти позицію не лише нашим фільмом.

Організатори фестивалю, не зважаючи на прояв солідарності з Україною, дуже обережні. Але саме тому наш меседж ще актуальніший, зокрема наш посил на банері, який ми показали під час нашої акції на прем’єрі.

Ми можемо здаватися якимись неприйнятними, різкими, маргінальними, але це лише тому, що нас винищують усіма можливими законними і незаконними методами.

Вони (організатори кінофестивалю – ред) мають це зрозуміти, відкинути всю цю ввічливість і дивитися спочатку у сутність посилу, а потім вже у форму подачі. Це і був посил нашої акції. А, прикриваючи наші обличчя, ми хотіли показати, що ми всі рівні перед загр озою цього геноциду і за кожним дисклеймером, який прикриває від нас жахи цієї війни, є людська особистість і людська доля.

– Каннський протокол відомий своїми дуже жорсткими правилами, зокрема, відсутністю політичних меседжів. Але також є багато правил щодо зовнішнього вигляду, наприклад: кілька років тому заборонили жінкам виходити на червону доріжку у взутті без підборів і відразу зустріли хвилю протесту на чолі з Джулією Робертс, яка прийшла на прем’єру свого фільму босоніж. Як зреагували у Каннах на вашу акцію?

– Цю акцію дуже важко було погодити з організаторами кінофестивалю. На основній червоній доріжці нам все одно не дозволяли виносити жодні меседжі.

Я хотів наклеїти щось на смокінг, але дали хоча б пов’язати мені жовто-блакитну стрічечку на рукав смокінга. Але нам вдалося домовитися про акцію на червоній доріжці зали Дебюссі, бо там не такий строгий протокол.

Каннський кінофестиваль має багаторічну традицію, це же 75-те видання. Тому їхній протокол – це не просто якийсь принцип, а концепція. Це те, на чому базується фестиваль і внаслідок чого він і заробив свій авторитет. Ми спочатку, звісно, не зрозуміли це, але потім вирішили, що якщо ми вже тут, то нам треба прийняти правила цієї гри і скористатися тими засобами виразності, які нам доступні.

– Ви неодноразово казали, що це художній фільм, але він базується на реальних історіях, персонажах?

– Цей фільм написаний під впливом реальних історій. Тобто, немає якихось конкретних прототипів. Лілія – це збиральний образ, трансльований через природу головної акторки Ріти Бурковської.

І події, описані у фільмі, це не реальні події, але це історія, яка цілком могла статися між першим і другим російським вторгненням. Ідея прийшла мені, коли я монтував інший фільм – «Невидимий батальйон». Він про історії шістьох жінок військових і ветеранок, зокрема одна фраза героїні наштовхнула мене на оцю вигадану історію, яку я втілив у «Баченні метелика».

Інша героїня цього фільму Юлія Паєвська (позивний «Тайра») зараз перебуває у реальному полоні у росіян. Вони взяли її у полон у Маріуполі більше, ніж два місяці тому, зараз мало що відомо про неї. Вона була волонтеркою-парамедикинею, яка евакуйовувала поранених військових і цивільних з лінії фронту, починаючи з 2014 року. Але вона не була частиною Збройних сил України і тому це трохи ускладнює її статус. Бо, з одного боку, вони не мають права утримувати її у статусі військовополоненої, але, з іншого боку, через те, що вона не має статусу військовополоненої, вони використовують це, щоб не включати її в жодні списки на обмін. Тому ми закликаємо до негайного звільнення «Тайри» і до розповсюдження інформації про неї.

– У стрічці є історія нападу українців на табір ромів, як приклад ксенофобії. Що Ви хотіли цим сказати?

–Мені важливо було показати усі контраверсійні процеси, які відбуваються у нашому суспільстві внаслідок цієї війни. Також я хотів показати як люди різної природи – чоловік и жінка – по-різному реагують на цю травму, нанесену ворогом. Чоловік Лілії (головної героїні – ред) теж постраждав від того, що з нею сталося. Але також він відчуває, що він недостатньо адекватно сприймається нашим суспільством. Він не знаходить своєї справедливості і у цьому своєму відчаї він народжує агресію та намагається встановити порядок у своєму радикалізованому розумінні.

Про це варто говорити – є люди, які під час локалізованої війни на Донбасі були по різні боки барикад в різних питаннях, наприклад, прав людини, державного устрою. Але зараз ми всі єдині перед обличчям спільного ворога. Коли ми його переможемо, то ми продовжимо цю дискусію про те, як будувати наше молоде демократичне суспільство. Це будуть ще ті гойдалки, але важливо, щоб головував в усьому цьому закон. Але, повертаючись до історії з Тохою (чоловіком головної героїні – ред) важливо було показати, як людина внаслідок цього травматичного досвіду впадає у відчай, радикалізується і стає на шлях руйнування, причому руйнує у першу чергу себе.