(Рубрика «Точка зору»)

Ухвалення Верховною Радою 25 квітня 2019 року Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», де чітко визначено сфери обов’язкового вживання української мови, здавалося, покладе край постійним суперечкам і конфліктам, що виникають у українському суспільстві з приводу мовних проблем.

На жаль, такі конфлікти й досі відбуваються. Про це свідчить, зокрема, скандал, пов'язаний із виступом 9 січня відомої акторки Лариси Кадочникової на церемонії вручення в київському Будинку кіно премій Національної спілки кінематографістів імені Сергія Параджанова. Тепер, коли емоції вляглися, прийшов час глибшого аналізу. Так от, чи справді Лариса Кадочникова «розгубилася», обравши російську мову для виступу під час вручення премії?

Актора Лариса Кадочнікова, виступаючи зі сцени, виголосила свій виступ російською мовою і не перейшла на українську навіть на вимогу журналіста Руслана Кошивенка, відповівши йому (так само російською).

«Я українською мовою граю в театрі. Ви мене вибачте, але я маю право говорити хоч англійською. Будь ласка, поважайте мене. Я багато зробила для України. Я нікуди не виїжджала, я тут і граю в театрі вистави українською мовою. Я хотіла ще сказати найголовніше, ми повинні любити одне одного і розуміти: Україна – одна. Якщо ми будемо ворогувати й ненавидіти за дрібниці одне одного – то ми загинемо», – сказала вона.

Реакції в українському суспільстві

Відео події потрапило в мережу, і відмова Кадочникової перейти на українську спричинила хвилю обурення, що змусило Спілку кінематографістів виступити на захист акторки.

У заяві Спілки йшлося про те, що не варто «зараховувати до ворогів тих представників старшого покоління українських кінематографістів, які продовжують спілкуватися переважно російською», що виступ Кадочникової російською аж ніяк не є «викликом чи зумисною провокацією» і що необхідно шанувати великий внесок акторки в українську культуру.

Цей інцидент нагадав колишню публікацію журналіста й перекладача Тараса Марусика на сайті Радіо Свобода, де він прокоментував образливі вислови солістки Національної опери Катерини Абдулліної на адресу українськомовних шкіл та їхнього контингенту.

У відповіді Абдулліній Марусик наголосив на специфічних випадках розподілу мов у свідомості деяких білінгвів на «мову хліба» і «мову серця». Вислів виник в Італії в часи економічної скрути, коли багатьом італійцям доводилося працювати в інших країнах. Там вони пристосовувались до оточення, спілкуючись чужою мовою, тобто «мовою хліба», тоді як рідна мова залишалась «мовою серця».

Наш випадок мовного роздвоєння відрізняється від італійського тим, що обмеженою професійним вжитком «мовою хліба» стала не чужа мова, а мова країни, в якій Кадочникова живе багато років. Це зауважив у своїй реакції на розглядуваний інцидент народний артист України Лесь Задніпровський.

«Вона заявила зі сцени, що досить того, що в театрі грає українською. Виходить, використовує мову, аби лишень відробити зарплату? Людина, яка все життя прожила в Україні, не спромоглася вивчити мову. Це про обмеженість або великодержавну тупість», – зазначив він.

Показово, що коментарі в соціальних мережах з цього приводу розподілились за мовою: ті, хто засуджував акторку за російськомовний виступ, писали українською, тоді як захисники Кадочникової – переважно російською.

Активне обговорення інциденту стосувалось, зокрема, спогадів акторки про участь у фільмі «Тіні забутих предків» та її поглядів на російсько-українські зв’язки, висловлених у її численних інтерв’ю. Кілька колишніх розмов з Кадочниковою оприлюднила українська журналістка, блогерка, телеведуча Тетяна Микитенко в заснованому неї телепроєкті «Рагулі».

А журналістка, документалістка та телеведуча Мирослава Барчук на своїй сторінці у фейсбуці опублікувала фрагмент розмови з Кадочниковою у 2016 році на медведчуківському каналі «Український вибір», в якій Лариса Кадочникова заявляла про необхідність зміцнення українсько-російських відносин, про те, що має з’явитися «муза дружби» між двома народами.

Також Мирослава Барчук в іншому коментарі у фейсбуці навела мало відомий факт з історії створення фільму «Тіні забутих предків». Виявилось, що Кадочникова наполягала на запрошенні на роль головного героя московського актора і тільки опір Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка завадив цьому і на цю роль було затверджено Івана Миколайчука.

Портрет Народної артистки України, лауреатки Державної премії України імені Тараса Шевченка, а водночас і народної артистки Росії, звання якої вона отримала у 2004 році, вже за Володимира Путіна, можна доповнити аналізом ще одного розлогого інтерв’ю, опублікованого 8 березня 2014 року на сайті Російської редакції Радіо Свобода.

У цей час російські військові підрозділи вже зайшли до Криму, захопили аеропорти в Севастополі й Сімферополі, заблокували Верховну Раду Криму, а на Донбасі Росія «активізувала» сепаратизм. 1 березня 2014 року Рада Федерації дала Путіну дозвіл на застосування армії за кордоном.

Але впродовж усього інтерв’ю, в якому Кадочникова, як завжди, говорила російською, вона уникала згадки про події в Криму, хоча журналіст намагався вивести її на цю тему. Єдине, що непокоїло акторку, – це можливе погіршення стосунків українців з росіянами, бо, за її словами, вона однаково любить обидві країни.

«Мені є дорогими ці дві країни – Росія й Україна в однаковій пропорції. Тому що я народилась в Москві, а потім переїхала на Україну, де знялась у Параджанова. Саме він перетягнув мене на Україну. Україна стала другою батьківщиною», – зауважила вона.

Попри запевнення акторки в «однаковій пропорції» її любові до двох країн, бачимо певні маркери вторинності любові до другої батьківщини, що виявляється у використанні конструкції «на Україну» замість «в Україну» й дієслова «перетягнув» (рос. «перетащил»), в семантиці якого присутній певний елемент небажаності переїзду з Москви до Києва.

Повторення російського наративу

«Як ми взагалі можемо ненавидіти, – заявляє Кадочникова, – коли у нас одне коріння – слов’янське, коли така була дружба, так любили одне одного, рідні жили то там, то там. Тому мені здається, щось за гранню незрозуміло чого, хтось в це втрутився, щоб зіпсувати стосунки».

«Я одне можу сказати, – продовжує Кадочникова, – що ніколи у мене не було ненависті до Росії. Я настільки люблю цю країну, свою рідну країну, де говорять мовою Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Пастернака, Ахматової. Я люблю Україну, на мові якої говорили Шевченко, Стус, Драч, Леся Українка. І я єдине прошу, щоб ми всі зупинились на мить і одумались, для чого все це робиться і до чого призведе».

Відтак, за логікою Кадочникової, у нападі Росії на Україну винні обидві сторони, її заклик «одуматися» призначено і росіянам, які вдерлися на чужу територію, і українцям, які сприймають це як нічим не виправдану агресію.

В такому ж дусі акторка коментує події на Майдані у 2013–2014 роках. Розповідаючи, що кілька разів приходила на Майдан уже після відомих подій, вона зазначає: «Одного разу мені стало страшно: чорна грязюка від згорілих покришок, море квітів, загиблі молоді люди, просто не зрозуміло, чому загинули і за що».

На пряме запитання журналіста, як вона ставиться до Революції Гідності, Кадочникова відповіла: «Там були правильні люди і в той же час були неправильні люди, націоналісти. Були молоді люди, яким набридло жити в злиднях, в голоді». Автомайдану, як частини Революції Гідності, організованого власниками автівок, тобто аж ніяк не злиденними громадянами, акторка не зауважила.

Як бачимо, поза увагою Кадочникової лишились головні причини Революції Гідності – відмова Віктора Януковича від євроінтеграції, сповзання влади до авторитаризму, її проросійська позиція. Повстання, на її думку, спричинили злидні, і в цьому винні самі українці: вони погано живуть, погано працюють. В цій частині розмови з’являється порівняння з реаліями російського життя – і не на користь українців. «В Москві чисті переходи, – заявляє Лариса Кадочникова. – У нас брудні. Чому під’їзди брудні?»

І нарешті у відповіді на запитання про те, якою вона бачить долю Криму, акторка викладає свої міркування про справжні причини російського вторгнення на півострів. До цього спричинилась, на її думку, потреба захисту російської мови від утисків.

«Чому російську мову заборонили?» – запитує Кадочникова. – Я російськомовна. Хоча є обличчям українського кіно. І коли сказали – тільки одна мова – все спалахнуло». Саме це, як вважає вона, трапилось у Криму: «Щось там спалахнуло, щось там відбувається. Як утиски татарського населення, так і утиски російської мови».

Останній коментар особливо чітко демонструє повторення російського наративу, що виправдовує розв’язання війни з Україною фальшивим поясненням необхідності захисту російськомовного населення. При цьому Лариса Кадочникова старанно ховає прізвище головного призвідника трагічних подій за неозначеними займенниками – «щось спалахнуло», «щось відбувається», на початку інтерв’ю – «за гранню незрозуміло чого», «хтось втрутився».

Акторка не врахувала кардинальної зміни

Інтерв’ю Кадочникової у мас-медіях демонструють, що її вибір російської мови в Будинку кіно не був випадковим результатом розгубленості, як вона пояснювала це пізніше. Вочевидь його було продиктовано бажанням зберегти «мову серця» в публічному просторі Києва.

Проте акторка не врахувала кардинальної зміни в мовній ситуації столиці і у ставлення більшості киян до російської мови, що несе смертельну загрозу самому існуванню Української держави, вимагає від усіх членів української спільноти максимальної згуртованості й солідарності і не менш загостреного антагонізму у ставленні до народу-завойовника.

Перед кожною особистістю війна поставила необхідність чіткого безкомпромісного вибору – або ти зі своїм народом, або ти переходиш до ворожого табору. Це стосується і мовного вибору.

Співачка Таїсія Повалій після революційних подій на Майдані емігрувала до Москви, виявивши солідарність з російською спільнотою.

Донецький письменник Володимир Рафєєнко, який писав свої твори російською, публікував їх у Москві і отримав там престижну літературну премію, у 2014 році переїхав з родиною на Київщину, опанував українську мову і став українськомовним письменником. Свою відмову від російської мови Рафєєнко пояснив так: «Я більше не хочу мати нічого спільного з культурою вбивць і ґвалтівників».

Тепер, в умовах російсько-української війни, зберегти присутність в обох культурах, що було привілеєм Кадочникової за радянської доби, неможливо. Муза дружби між двома народами, про яку мріє акторка, у 2014 році зійшла з української сцени. Вона не повернеться і в післявоєнний час. Нині на українській сцені панує муза гніву і помсти.

Лариса Масенко – професорка, провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода