Перший ешелон із українськими «остарбайтерами» рушив із харківського вокзалу до Німеччини 18 січня 1942 року. За роки війни нацисти насильно вивезли із України близько двох мільйонів людей. Багато з них тяжко працювали у жахливих умовах, де й померли від травм, інфекцій, виснаження. Ті, хто пройшли радянську фільтрацію, опинилися в таборах або жили вдома з тавром «зрадників», «проституток», які працювали «на перемогу ворога». Але були й ті, кому вдалося вирватися із нацистського й радянського полону і будувати своє нове вільне життя на Заході.
З практичних міркувань нацисти дозволяли «остарбайтерам» писати додому двічі на місяць. Після повернення радянської влади тисячі листів залишились ненадісланими у поштових відділеннях українських міст. НКВС їх одразу конфіскував, а пізніше передав на таємне зберігання до архівів. Лише нещодавно до них відкрили повний доступ. Більш ніж через 75 років історик із Київщини Віталій Гедз почав доставляти ці звістки «остарбайтерів» їхнім рідним. Свій проєкт назвав «НепрOSTі листи».
Віталій Гедз та його сім’я не знали, що трапилося із його двоюрідною бабусею, яку разом з двома сестрами забрали на примусові роботи до Німеччині. Додому вона так ніколи й не повернулася. У 2003 році Віталій пішов до обласного архіву Київської області, щоб спробувати дізнатися щось про неї. Історику принесли папку із непрочитаними листами «остарбайтерів» з його рідного села Калинівки. Перший лист був саме від його двоюрідної бабусі Тамари.
Так Віталій Гедз дізнався, що Тамара у стосунках з французом, і в Україну не повернеться. Віталій сфотографував листівку й показав вдома мамі та бабусі: «Це були сльози щастя. Вони не могли повірити!».
Сильні емоції рідних надихнули Віталія роздати й інші листи односельчан-остарбайтерів, які були в папці: «Вони бачать нас з того світу. Через тебе передають нам вістку», – часто говорили Віталію люди.
Як виявилося, у Київському архіві було ще близько 50 тисяч непрочитаних листів українських невільників. Історик Гедз хотів, щоб і вони дійшли до своїх адресатів.
«Ostarbeiter»
Восени 1941 року нацистський бліцкриг провалився. Призвані солдати не повернулися на німецькі заводи, де вже не вистачало робітників. Промисловці почали тиснути на Гітлера. І той був змушений поступитися своїми расовими упередженнями.
«Ostarbeiter» ‒ східний робітник ‒ так нацисти називали людей, вивезених із радянських територій, які переважно були українцями.
Вони мали найнижчий соціальний і правовий статус серед примусових робітників з інших країн. На одязі їм наказали носити нашивку «OST».
«Вони були на рівні рабів, навіть гірше», ‒ говорить історик Тетяна Пастушенко: «Багато вивезених жили в закритих брудних таборах при заводах, тяжко працювали, голодували. Порівняно із примусовими робітниками із інших країн «остарбайтери» більше травмувалися та значно більше помирали від інфекцій та виснаження. Жінки часто зазнавали сексуального насильства».
Близько третини «остарбайтерів» відправляли на роботу до сільських господарів. Там вони мали більше шансів вижити і потрапити в хороші умови. Для багатьох купували новий модний одяг, відпускали гуляти в місто, купували квитки в кінотеатр, садили за один обідній стіл. Після важкого і голодного буття в СРСР, українці познайомились із заможним європейським життям. Та все залежало від волі та людяності «бауера».
«Інколи працювати у якоїсь пані було гірше, ніж жити разом із друзями в бараці, ‒ говорить Пастушенко. ‒ Одна жінка розповідала, що була ладна видоїти десять корів, лиш би не взувати черевики своїй хазяйці. Для неї це було приниженням».
До Німеччини забирали переважно неповнолітніх, неодружених українців. Більшість вивезених були дівчата. Але згодом нацисти також забирали старших жінок із дітьми й літніх людей.
Спочатку під дією пропаганди, тяжкого окупаційного життя та сподівання підзаробити частина українців їхала до Німеччини добровільно. Але вже невдовзі люди дізнавалися, що їх чекає насправді. Вони почали сприймати відправлення як смертний вирок і за всяку ціну ховалися від вивезення.
Дозвіл на листування
До липня 1942 року нацисти забороняли «остарбайтерам» листуватися із рідними. Вже через п’ять місяців вони встановили суворі правила й дозволили писати лише двічі на місяць. Відправляти листи самостійно не дозволяли.
Завдяки листам німецькі ідеологи намагалися створити пропагандистську ілюзію нормального життя та загітувати приїжджати на роботу інших. Робітників також агітували писати, щоб рідні передавали їм харчі, одяг та тютюн, розповідає Тетяна Пастушенко.
За листами стежила спеціально створена цензура, позначаючи свою присутність штампами з літерами Ab чи нацистських гербом з орлом. Часто окремі рядки, а то й цілі абзаци, цензура ретельно зафарбовувала в чорне. Листи проходили додаткову цензуру в таборах примусових робітників. «Такого суворого нагляду не зазнавали робітники з інших країн, навіть українці із Галичини», ‒ говорить історик Пастушенко.
Більшість невільників про це знали, тому часто вдавалися до езопової мови. У листах додому про бомбардування їхніх заводів писали: «Кури несуться каждий день регулярно. Виключно великі яйця. Вже два гнізда порозорювали. Скоро прийде і наша очередь».
А Мотя Висоцька пишучи до батька навіть вдавалася до шифру: «На Рлінбе таютьналі сточа і млятьбомб». («На Берлін налітають часто і бомблять»).
Інколи через цензуру просочувалися повідомлення й про тяжкі умови праці: «Положення таке, як і в попередніх лагерях. Працюю у м. Ерфурті у паровозному депо. Робота грязна. Багато диму і пилу. Немає чим дихати. Якось буде. Правда. Дуже скучив за домою і за рідним краєм, рідною мовою, людьми і обще за всім домашнім».
Але такої правди було обмаль, адже «остарбайтери» розуміли, що за неї каратимуть. Тільки через наївність Варвара Савенко з Переяславщини на першому ж клаптику паперу надіслала додому всю свою лють: «Так й написала: фашисти, ізверги, палачі… Напевно, і Гітлера так називала».
За це Варвару кинули до найбільшого жіночого нацистського концтабору Равенсбрюк, відомого також як «Жіноче пекло».
Неблагонадійні
Листування примусових робітників із рідними на Київщині тривало до листопада 1943 року, поки радянські війська не відвоювали столицю радянської України. Тисячі листів українських невільників залишились недоставленими у поштових відділеннях Києва. НКВС одразу їх конфіскував. Листівки із «фашистської» Німеччини та портретом Гітлера на марках радянська спецслужба не збиралася надсилати адресатам та віддавати їх авторам.
Попри нелюдські умови праці для багатьох українців, робота в Німеччині стала першою поїздкою не лише за кордон, а й за межі рідного села. Навіть через огорожу бараку вони бачили, наскільки краще живуть європейці.
Саме це було великою небезпекою для ідеології радянської влади. Після закінчення війни у декого із «остарбайтерів» з’явився шанс втекти. За даними еміграційних організацій, близько 250 тисяч українців не повернулися назад в СРСР.
Після радянської фільтрації та перевірки частину «остарбайтерів» НКВС арештувало, чоловіків мобілізувало до Червоної армії, а інших відправило назад в СРСР, назвавши «зрадниками», «німецькими проститутками», «баранами, які працювали на перемогу противника».
Вдома колишніх примусових робітників постійно допитували та піддавали різноманітним утискам. Інформація у листах із німецької неволі часто могла стати додатковим доказом їхньої неблагонадійності.
«Сестра моєї двоюрідної бабусі Тамари (яка не повернулася в Україну), ніколи про «остарбайтерство» не згадувала, як я не намагався випитати, ‒ згадує Віталій Гедз. – Але після її смерті я знайшов в архіві її фільтраційну справу. Як виявилося, бабусю протягом 7 років кожні півроку викликали на допити аби дізнатися, де поділася її сестра».
НепрOSTі листи
У 1945 році гамузом, у мішках, НКВС передав листи примусових робітників на таємне зберігання до київського архіву. Подібне зробили і в інших областях. Після війни також працювали цілі архівні команди, які їх дозбирували.
Вперше дослідникам відкрили доступ до цих архівів тільки під час горбачовської перебудови. І лише у 2018 році сплив термін давності й у Віталія Гедза здійснилася давня мрія. Він одразу разом із Державним архівом Київської області почав доставляти «непрOSTі листи» «остарбайтерів» їх рідним.
«Ми почали виготовляти копії, які відрізнити від оригіналу було дуже складно. ‒ розповідає Віталій, ‒ Зберігали оригінальний розмір, колір, і навіть папір».
Пізніше до проєкту доєдналася громадська організація «Пам’ять нації», яка допомогла з фінансуванням, технікою, включилася в роботу: «Кожного разу, коли приношу людям листи ‒ це дуже багато емоцій, почуттів, сліз», ‒ говорить автор проєкту Віталій Гедз.
Інколи завдяки листам, серед яких трапляються й вістки військовополонених, можна розкрити давню сімейну таємницю. Наприклад, таємницю, через яку велику родину Міськів розкидало із Київщини по всій Україні.
Анастасія Місько все життя ховала за старою сімейною фотографією світлину сина Бориса. Він пішов на фронт і не повернувся. Але серед полеглих односельчан його ім’я не вибили на пам’ятнику, а Анастасія раптово попросила родину покинути село, що вони й зробили.
Завдяки двом листам Бориса Міська, які той написав із табору військовополонених під Любліном, Віталій зміг дізнатися, що трапилося насправді: «Припускаю, Борис шукав спосіб повернутися в Україну, й коли оголосили про набір в допоміжну поліцію, скористався цим. Він почав охороняти у Дрогобичі склади від упівців. Нещодавно ми знайшли документи, що 18 січня 1944 року його розстріляли німці за зраду. Місько допоміг українським націоналістам, відкривши їм склад. Разом з ним розстріляли ще 4 людей».
Але найбільш щемко роздавати листи тим, хто їх писав власноруч, говорить Віталій Гедз. Таких людей залишилися одиниці. За декілька днів до першого локдауну Віталій віддав три листи Ганні Горковенко із Яготина у день її сторіччя: «Було дуже емоційно. Зібралася вся родина. Я починаю читати лист, а вона одразу розповідає, що там далі. Я веду пальцем по листу, а вона слово в слово повторює те, що писала понад 75 років тому!».
Повний список
За весь час Віталій із своєю командою роздав понад півтори тисячі листів, об’їздивши половину Київської області. Свої недоставлені листівки отримали й четверо авторів.
На початку 2020 року до історика звернулися архіви із інших областей, де також виявилися непрочитані листи примусових робітників. Але поширити проєкт на всю Україну завадила пандемія, говорить Гедз: «Тільки ситуація зміниться, ми одразу почнемо далі працювати». А поки Віталій продовжує розсилати пачки листів поштою.
Серед амбітних цілей, над яким зараз працюють дослідники, створення максимально повної електронної бази імен українських «остарбайтерів»: «Влада виховувала у них почуття провини, що вони начебто без спротиву працювали на ворога. Тому багато людей це приховувало. Але вшановуючи їх, ми маємо спробувати назвати кожне їхнє ім’я», ‒ говорить автор проєкту «НепрOSTі листи» Віталій Гедз.
Злочин проти людяності
У 1946 році Трибунал у Нюрнберзі визнав використання нацистами примусової праці як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Один з головних відповідальних за її організацію обергрупенфюрер СС Фріц Заукель був засуджений до смертної кари. За результатами радянської перевірки, тільки 58% репатріантів повернулися додому. Ще 19% були мобілізовані до Червоної армії, 14% − до так званих трудових батальйонів, 6,5% арештували, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах і установах за кордоном. Тему «остарбайтерства» у радянський час замовчували. Лише наприкінці 80-х років почали з’являтися перші публікації, згодом були створені громадські організації жертв нацистських переслідувань. У 2001 році уряд ФРН почав виплату гуманітарної допомоги, яку отримали трохи більше ніж 500 тисяч українських примусових робітників.
У матеріалі використана інформація із наукових статей та публікацій Тетяни Пастушенко («Примусові робітники з України в Німецькому райху», «Листи як джерело вивчення проблеми українських «остарбайтерів» періоду Другої світової війни», «Про що листувалися між собою українські примусові робітники у Німеччині в роки Другої світової війни», «Що довелося пережити, знає лише бог…»), Олександра Маєвського («Плакатне мистецтво в пропагандистсько-агітаційних кампаніях із залучення трудових ресурсів України») Володимира Бондаренка («Третя хвиля» української еміграції і вільнокозацький рух у 1945–1952 рр») та коментар заступника директора ДАКО Лужинської Ольги.
