9 січня цього року Верховна Рада України визнала масове знищення черкеського (адизького) народу та його насильницьке вигнання з історичної батьківщини, вчинені Російською імперією під час Кавказької війни 1763-1864 років, геноцидом. Як зазначено у відповідній постанові, внаслідок цієї війни було знищено або вигнано з історичної батьківщини понад 90% черкесів (адигів). При цьому російська імперська влада вдалася до низки «заздалегідь спланованих жорстких дій, спрямованих на пригноблення черкеського (адизького) народу, придушення його ідентичності, умисне створення для цієї етнічної групи умов життя, що призводять до її повного або часткового знищення».

Раніше відповідну резолюцію ухвалив парламент Грузії. І тут є певна гірка іронія чи навіть сарказм історичної долі, адже в ХVІІІ-ХІХ століттях предки теперішніх українців і грузинів неабияк доклалися до того, щоб Російська імперія підкорила Північний Кавказ.

Як це було тоді і як це оцінюють тепер? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком Владиславом Грибовським, який досліджує відносини козацтва з його південно-східними сусідами, зокрема з північнокавказькими горцями.

– Чим було визначальним російське підкорення Північного Кавказу, яке тривало понад 100 років?

– Зараз ми говоримо не про завершену історію, а про історію, яка триває досі. Точніше, сучасна політика – це продовження давніх процесів, які зараз перетнулися на українських реаліях. І тому відповідна постанова Верховної Ради є на часі і виправдана з історичної перспективи. Ви згадали, що першим саме парламент Грузії у 2011 році визнав геноцид адизьких народів. Йдеться не про один, а про багато народів, які об’єднуються загальним поняттям «адиги» або «черкеси».

Саме наймення «черкеси» було не чуже і для України. Згадаймо місто Черкаси і те, що у ХVІІ столітті «черкаси» було синонімом українських козаків. На Московщині їх так називали аж до так званої Переяславської ради.

А кабардинський історик Джамалдин Коков стверджував, що саме поняття «черкес» прийшло на Кавказ з України. Звісно, це далеко не безсумнівний висновок, але він має свої прецеденти. Зокрема, назва «черкеси», «черкаси» була синонімічна козацтву. Так називали самоозброєних людей, які складали військо, але не мали своєї держави.

Прецеденти поєднання кавказьких черкесів з українськими черкасами траплялися і в російській політиці. Зокрема, в 1731 році російський посол у Стамбулі Іван Неплюєв вказував, що, мовляв, кабардинці походять від черкасів, які нібито переселилися, за його словами, з України на Кавказ. На цій підставі посол вимагав визнання від османського уряду російського підданства кабардинців.

– У постанові Верховної Ради йдеться про черкесів (адигів). Тобто це як синоніми для ХІХ століття? Бо зараз це різні адміністративні одиниці в складі РФ.

– Річ у тім, що черкеси – це етнонім, який був нав’язаний адигам з боку спершу турків-османів, а згодом росіян. І через османські та російські джерела потрапив до західноєвропейського вжитку. Отже, черкеси – це екзоетнонім, тобто привнесений ззовні. На цьому, зокрема, наполягав німецький сходознавець Юліус Клапрот, який говорив, що самоназвою для черкесів є «адиги».

Найперше, ми повинні розуміти, що йдеться не про один, а про багато адизьких народів, які умовно поділяли на аристократичні (такими називали кабардинців, що мали свою феодальну ієрархію) і демократичні суспільства. Вони були вельми плинними, войовничими і становили велику проблему для російського імперства. Саме адизькі народи найдовше чинили спротив російській експансії на Кавказі. Їхній спротив був остаточно зламаний у 1864 році, який вважається датою закінчення Кавказької війни. Символічно, що це відбулося в урочищі біля аулу Кбаада, який російською мовою називається «Красная Поляна», на території сучасного міста Сочі. Зимова олімпіада 2014 року відбулася саме в цьому місті майже на 150-річчя зламання опору адизьких народів. Убихи, які тут мешкали, чинили найбільш завзятий спротив російському імперству.

– Все-таки вигнання і винищення – це вже завершений етап історії. Чого було більше і наскільки вигнання було безальтернативним? Скажімо, в 1944 році всіх кримських татар посадили до вагонів і силоміць депортували. А північнокавказьке мужаджирство – переселення до Османської імперії – наскільки це було ініціативою горців, чи це вирішували в Петербурзі?

– Головні рішення ухвалювали в Петербурзі з подачі російських чиновників на Кавказі. Зокрема, намісник Кавказу Олександр Барятинський ініціював виселення адигів з тих земель, які вони займали. Тобто йшлося про примусову депортацію або фізичне винищення. Убихам, які найдовше чинили спротив, запропонували переселитися в низини Кубані або виселятися до османських територій. В результаті, із убихів не лишилося нікого. За російськими даними, виселено було 418 тисяч, за турецькими – 2,8 мільйона, тобто 90% адигів. Звісно, всі ці дані умовні, можемо говорити лише приблизно.

– Як пояснити таку різницю? Може, росіяни рахували тільки дорослих чоловіків, а османи рахували усіх?

– Це приблизні підрахунки. Тому що тоді чисто технічно неможливо було зробити належну точність.

Найбільш масово переселення відбувалося в 1860-ті роки. Як правило, адигів, які вирішили емігрувати до Османської імперії, перевозили турецькі судна, які прибували до певних портів. Часто кораблі, розраховані на перевезення 60-80 пасажирів, приймали по кілька сотень. Багато людей помирали на цих суднах. Ці судна тонули також під час переходу до османських портів. Чимало переселенців померли від хвороб і голоду, від того, що османська влада просто була неспроможна прийняти величезну кількість людей, сама переживаючи далеко не ліпший економічний стан. Досі є адизька приказка про те, що дорогу морем до Стамбула видно за черкеськими мертвими тілами. Досі є звичай, якого дотримується чимало адигів, не їсти рибу з Чорного моря. Зрозуміло, з якої причини. Отже, йдеться про величезну демографічну катастрофу, яка має лише дуже приблизні математичні вирази. Загалом, Кавказьку війну вивчали передусім з огляду на російські інтереси, але не з огляду на інтереси адизьких народів.

Серед переселенців були не лише адиги, а й чеченці і дагестанці, яких нараховують 150-200 тисяч осіб. Для ХІХ століття це значна маса людей. Тобто це була загальнокавказька біда. Звісно, в Османській імперії відбувалася тоді демографічна катастрофа в тих місцях, куди масово переселялися народи Північного Кавказу.

Під час російсько-турецьких воєн другої половини ХІХ століття адиги відзначалися надзвичайною впертістю і патріотизмом щодо Османської імперії. Вони дуже завзято билися з росіянами з помсти за втрачену батьківщину. Тут слід загадати кілька значних імен, зокрема генерала Мусу Кундухова, який походив з осетинів, був аманатом (заручником. – ред.) в Санкт-Петербурзі, потім отримав військову освіту і дослужився до генерал-майора. У 1837 році супроводжував імператора Миколу І в подорожі по Кавказу, а в 1865 році несподівано для багатьох разом із мухаджирами перейшов до Османської імперії. Відзначився у війні проти Росії 1877–1878 років.

Іншим знаним достойником став останній князь убихів Хаджи Берзек. Він емігрував до Османської імперії і також відзначився під час війни 1877–1878 років.

У державах, що постали на теренах колишньої Османської імперії існує досить помітна категорія людей – нащадки різних адизьких народів, які традиційно обирають військову службу. Зокрема вони складають еліту йорданської армії. Нащадки адизьких вигнанців усвідомлюють свою спільну спадковість, пов’язану з Кавказом.

– А наскільки черкесько-адизькі діаспори підтримують зв'язок зі співвітчизниками, які лишилися в Адигеї, в Черкесії?

– Ілюзія того, що можна повернутися на історичну батьківщину в турецьких адигів виникла у 1990-ті роки, коли з’явилися надії на вільний перетин кордонів тощо. Але все це підупало після зміцнення імперської влади і концентрації влади в руках Путіна. Його цинічна політика щодо кавказьких народів оприявнила себе під час зимових Олімпійських ігор, що відбулися в Сочі на початку 2014 року. Там демонстрували вологодські мережива, гжельський, жостовський і палехський розпис, співали арії з опери «Князь Ігор» Олександра Бородіна. Натомість із кавказької автентики були представлені лише кубачинські візерунки. Але Кубачі – це далеко від Сочі, це Північно-Східний Кавказ. Тобто був такий нарочитий цинізм у ставленні до історії адизьких народів, які були остаточно розгромлені у тому місці, де відбувалася ця Олімпіада.

Якщо порівняти зимові Олімпійські ігри в Сочі з попередніми, що відбулися у канадському Ванкувері в 2010 році, то там організатори широко представляли історичну спадщину корінних американців. А на Олімпіаді в Сочі жодної символіки, пов’язаної з адизькими народами, не було представлено. І це було зроблено з цинічною демонстративністю.

– Якщо казати про геноцид черкеського (адизького) народів, то наскільки інструментом цього геноциду було чорноморське, а згодом кубанське козацтво, до якого в Україні такі великі сентименти?

– Це надзвичайно складне запитання. Оскільки Чорноморське козацьке військо доводило свою придатність для існування тим, що брало активну участь в російських завоюваннях Кавказу і виступало в авангарді російських військ. Практично всі військові виправи там відбувалися за участі чорноморських козаків.

Але ж ми маємо зважити і на те, що чорноморці до початку ХХ століття зберігали певну окремішність і недовіру до росіян як до етносу. Остаточно лише розкозачування, що відбулося у 1920-1930 роки, зламало цю етнічну окремішність і розірвало зв'язок кубанських українців з Україною.

Можна також говорити про те, що Чорномор’я було центром контрабанди. Тут згадав би кубансько-українського письменника Миколу Канівецького, який написав оповідання «Контрабандний чай», де показано насторожене ставлення кубанських українців до росіян, неприйняття російського чиновництва тощо. Можна говорити і про двозначну поведінку українців Кубані стосовно російського імперства. Але те, що кубанські українці були заведені в необхідність брати участь в російських імперських завоюваннях на Кавказі, то це, поза сумнівом, так.

– Є таке питання, як визнання геноциду вірменів в Османській імперії в роки Першої світової війни. Це була велика трагедія, і багатьма державами визнано, що це справді був геноцид. Вам як історику не здається, що це надто такий політизований та інструменталізований підхід до історії: ось тут у нас з росіянами конфлікт, тому ми визнаємо геноцид черкесів, а з Туреччиною у нас нібито дружба, то ми не визнаємо геноцид, який вчинила Османська імперія, тобто держава, яка передувала сучасній Туреччині?

– Ми маємо справу з незавершеною історією, що триває досі з ХVІІІ–ХІХ століть. І ми ще не знаємо, куди вона виведе. Хочу зазначити, що в травні 2011 року, коли парламент Грузії визнавав геноцид адигів, там уникали обговорення питання щодо геноциду вірмен у 1915-му і в наступні роки. У Тбілісі існує музей радянської окупації, де зокрема представлено геноцидні практики радянської доби і заявлено про демонтаж імперських практик, бо в СРСР відбувалося продовження колоніальних загарбань і практик управління, які були започатковані ще за Російської імперії.

Натомість у Вірменії, в Єревані, є музей-інститут геноциду вірмен, відкритий у 1995 році. Він обов’язково включається до протоколу відвідувань офіційними особами вірменської столиці. І ці всі заходи так чи інакше звертають увагу на геноцид, що стався з вірменами. Через те, що ми зараз говоримо про деімперіалізацію, пов’язану з Російською імперією, оскільки ми маємо справу з російським реваншизмом, тобто зі спробою відновити Російську імперію, це актуалізує саме визнання геноциду адизьких народів. Щодо вірмен – це справа майбутнього. Звісно, ми повинні вийти на новий рівень осмислення, де адизький і вірменський випадки будуть урівноважені.